Військовослужбовець з Херсона Олександр Проценко загинув на фронті у 2024 році. В Одесі у нього лишилась маленька донька та дружина. Яким чоловіка памʼятають рідні — у матеріалі Суспільного.
Людмила та Олександр познайомились у 2018 році у соціальних мережах, коли жили у рідному місті Херсоні. Однак їхні стосунки розпочалися із початком повномасштабного вторгнення.
"Саша, він дуже така людина була активна. Займався спортом усе своє життя. Якось вкладав це до молоді. Старався, щоб молодь була завжди у спорті. Він очолював “Red Fox” — футбольний рух. Він був активіст у національному корпусі. Займався хлопцями, молоддю. Старався дуже для нашого Херсону, для нашого міста".
Після початку повномасштабного вторгнення Людмила виїхала з Херсона в Одесу, а Олександр майже одразу пішов служити. Жінка розповіла, чоловік постійно казав, що він має бути там поруч зі своїми хлопцями:
"Спочатку він був у 98 бригаді на Запорізькому напрямку. Потім вже їх перевели, коли зробилась 3 окрема штурмова бригада, він туди одразу пішов. Він був спочатку штурмовик, отримав поранення і став на БпЛА. Був на Запорізькому напрямку, потім Бахмут та Авдіївка. Вони там були в Авдіївці, їх взяли у кільце. Він вийшов звідти, і потім вже на Авдіївському напрямку згинув".
Людмила зазначила, зв'язок з чоловіком був постійний, він намагався часто писати. Коли народилася донечка, пообіцяв щомісяця приїжджати додому:
"Він дуже був радий. Він так її любив, завжди купував такі іграшки, які ще їй рано. І це для мене така дуже велика частинка від нього. Її звати Мирослава. Їй дев'ять місяців. А татко наш пішов, коли було три місяці. Вона копія тата, просто копія. Ці оченята, ці... Вона повністю його. Він дуже так старався до нас приїжджати ці три місяці".
Дізналася Людмила про загибель чоловіка 8 березня. Каже, всю ніч не могла заснути та зв'язатися з Олександром, та зателефонувала його мамі. Через деякий час свекруха повідомила жінці, що Олександра більше немає.
"Як це немає? Я починаю телефонувати усім. Казати, щоб вони точно мені сказали. Такого не може бути. Він казав, що він загине, але не зараз. Що він буде зі мною. Ми ще помремо разом, по 70 років. Що ми відправимо доньку до школи. Як ми планували, як ми рік відсвяткуємо. Зараз я навіть і не вірю в це. Я зараз ходжу по вулиці і дивлюся, хтось іде з бородою. Я думаю, може це він. А може там щось переплутали і це він".
У знак пам’яті про чоловіка Людмила набила у себе на плечі портрет Олександра, а на передпліччі набила калину, пшеницю та вишиванку. Надалі жінка планує залишитися в Одесі, ростити доньку та розказувати їй про тата:
“Хочеться, щоб закінчилася війна, бо за це віддавав своє життя Саша. Хочеться, щоб донька завжди несла його ім'я, щоб вона пам'ятала усе, що я їй розповідаю. Я не думаю, що буде завтра. Я не планую нічого. Я планувала завжди, коли Саша був живий. А зараз я не хочу планувати нічого”.
Читайте нас у Telegram, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
