Українці завершили виступ на Олімпійських іграх у Парижі-2024 з 12 медалями: 3 золоті, 5 срібних, 4 бронзові. Наша збірна посіла 17 місце за кількістю нагород. Зокрема, олімпійське золото здобула жіноча збірна України з фехтування на шаблях. Одна з представниць команди, олімпійська чемпіонка Олена Кравацька, поділилась враженнями із Суспільним Одеса.
Поділіться враженнями, як це бути золотою олімпійською чемпіонкою?
Це надзвичайно приємно. Мені здається, що я ще досі не усвідомлюю всього до кінця. Дуже багато зараз уваги, я багато отримую повідомлень підтримки, люди вітають. На вулиці впізнають. У такі моменти я розумію, що щось ми таки зробили надзвичайне.
Як відреагували ваші близькі на золоту медаль?
Всі щасливі були. Мій батько дуже мріяв, щоб я стала олімпійською чемпіонкою. Саме він мене і привів до фехтування. Він також був щасливий, коли в Ріо взяли срібло. Але зараз це була така для нього перемога. І це такі дуже позитивні емоції.
Ви писали у своїх соцмережах, процитую одне речення: "ця винагорода за всі мої страждання та жертви, на які я йшла протягом 2,5 років". Скажіть, будь ласка, чи можете розказати про шлях до Олімпіади? Що було найскладніше?
Дуже багато всього було. І найскладніше те, що все це на тлі війни. Ми були не вдома. Коли ти знаходишся десь поза своїм домом і читаєш новини… У мене вже був досвід, коли я читаю про вибухи-прильоти тут в Україні, перебуваючи в Італії. Спокійніше, коли ти тут, поруч з дитиною.
Складно було, і коли я була в Італії з дитиною півтора року. Перші пів року в мене не було ніякої допомоги. Я їздила з сином на тренування, з ним проводила час. У мене син досить активний і він дуже потребує уваги. Це все якось треба було поєднувати. А ще хвороба батьків. Все докупи було, тому було дуже складно.
До Олімпіади ви готувалися не в Україні, а в Італії. Чи вдалося вам адаптуватися за цей час? Які були виклики: інша мова, інша країна, інший клімат?
Ні. Я зрозуміла, що прожила там 2,5 роки, але я не адаптувалась. Мені було складно. В Італії все дуже повільно. Обід 2,5-3 години. А для нас, особливо для спортсменів, для українців, ми звикли до швидкого темпу життя. Нам все треба зараз, швидко. І мені було складно там.
В Італії було дуже спекотно влітку, інколи до 40 градусів, а взимку дуже холодно. Ну, це вже такі моменти на фоні всього іншого. Вони заважали, але і робили нас сильнішими. Коли ми були вже в Парижі, для нас вже спека не відчувалась після Італії.
Це ваша не перша Олімпіада. Чи можете порівняти її з попередньою? І які взагалі враження залишив Париж?
Париж мені залишив прекрасні спогади і моменти, що не дуже. Мої особисті змагання прийшли досить боляче для мене, і мені було дуже складно після них налаштуватися на команді. І я скажу правду, що я не змогла на 100% налаштуватися, хоча в мене було 5 днів. Я перегоріла після особистих трохи. Я знаю, коли я готова на 100%, а коли ні. Тому таке, емоції трохи поділилися.
Але, звісно, це золото після командних і ця радість, що все ж таки це вдалося і є другий шанс. Якщо не виходить в особистих, то ми маємо ще шанс в командних і це дуже круто, і це така дуже приємна для нас змога.
Щодо психологічного стану, з яким ви підходили до командних змагань після індивідуальних. Яка атмосфера була в жіночій збірній на фоні того, що ви весь час бачили новини з України?
Під час змагань в Парижі, скажімо так, ще досить було спокійніше, ніж бувало до цього. Тому що, наприклад, в березні в мене було два старти і це були останні старти перед кваліфікацією, коли ми могли здобути ліцензію на Олімпіаду. І в Одесі всі пам'ятають, що було в березні. Було неможливо зібратися. Я розумію, що в мене змагання, але я не можу фехтувати. І я програвала їх, я не могла зосередитись. Це було... Ну, ти нічого не можеш зробити в такі моменти.
Звісно, я дуже хвилювалася за це, що якщо це буде в період Олімпіади, то що я можу з цим зробити? Ніхто не знав, що буде, але в мене вже є такий досвід. Я дуже хвилювалася за свою дитину, тому я попросила бабусю поїхати з ним на Закарпаття. Це мені, звісно, дало трохи більше спокою. І під час самих змагань ми просто прибрали телефони з ранку до вечора і намагалися не читати новини, концентруватися на змаганнях. Тому що ми знаємо, що якщо саме в цей момент ми не зробимо свою справу, потім шансу такого не буде.
Ви якимось чином одну-одну підтримували в цей період в збірній?
Звісно. У нас дуже дружня команда. Ми більше, ніж просто фехтувальна команда. Ми дуже між собою дружимо. Наприклад, Аліна Комащук — це моя кума, вона хрещена моєї дитини. І в кожної бувають моменти, коли вона взагалі не може нічого робити. І та, хто має трохи кращий стан, підтримує, намагається щось зробити для іншої. Тому в нас така між собою підтримка, і нам дуже пощастило з нашими тренерами.
Знаєте, бувають такі тренери, що "ні, ти маєш працювати і все інше немає значення". Але тренери в нас були досить лояльні до нас. Мій тренер мене відпускав до дитини, він казав "бери собі стільки часу, скільки тобі потрібно, тому що я розумію проблеми з сином та батьками. Якщо ти будеш тут насильно, це не буде давати ніякої користі".
Чи була наша українська жіноча збірна з фехтування однозначною фавориткою в цих змаганнях? Хто були головними вашими конкурентами?
Конкурентами були всі, тому що на Олімпіаді немає якихось команд, які ти можеш виграти без зусиль. Кожна команда дуже сильна. Звісно, ми дуже налаштовувались на Францію, бо впродовж року найбільше ми програвали їм за перше місце, або за вихід в півфінал. Вигравали у них також, але, на жаль, трішки менше.
Ми налаштовувалися, що нам треба виграти спочатку перший бій для того, щоб потрапити в четвірку, потім другий бій, і якщо все буде добре, то тоді ми вже налаштовуємося на третій бій за золото з Франції. Але так вийшло, що Корея пройшла. Корея — це така збірна, що від них не знаєш що очікувати. Дуже сильні дівчата і неочікувані.
Одне з перших відео, що з'явилося на вашій сторінці після Олімпіади — це те, як вас зустрічає ваш син. Як він відреагував на ваше олімпійське золото? Як він ставиться до професійної роботи його мами?
Йому вже майже 7 років. Звісно, він ще не розуміє цінності Олімпіади і що це означає для мене. Він просто дитина, він потребує мами. Для нього це було дуже складно, бо навіть коли він народився, я почала їздити вже після 6 місяців на збори і він був завжди зі мною. Я тільки його не брала, якщо летіла в Америку. А так він всюди був зі мною.
І ось цей період, останні 10 місяців, коли я залишила його в Одесі і була в Італії. Я приїжджала кожні два-три тижні. Для нього були перші два місяці дуже складні. Я навіть не знаю як це описати. Він завжди плакав, він хотів до мене. Такі були моменти, коли я вже думала, що воно мені не потрібно і я хочу вже повернутися до сина. Але була ціль, яку я знала, що треба чимось жертвувати.
На жаль, встигнути на 100% бути мамою і бути професійним атлетом – це неможливо. Зараз вже я можу весь свій час присвятити йому.
Після повернення з Парижу чи вже встигли зустрітися з батьками, поспілкуватися, показати свою олімпійську медаль?
Ну, звісно. До батьків я поїхала в першу чергу. Тато мене навіть зустрічав з моїм тренером, коли ми тільки заїхали в Одесу. Я йому показала одразу медаль. Він був дуже щасливий. І потім я приїхала до мами вже, до брата, і показувала медаль. Ще не всіх побачила, на жаль, тому що намагаюся і з сином провести час. Але скоро вже побачу всіх своїх друзів і якось зможу відсвяткувати це золото.
Міністерство молоді та спорту опублікувало інформацію про те, що відзначать наших олімпійських чемпіонів та чемпіонок, буде передбачений призовий фонд. У цьому списку було також ваше ім'я та прізвище, і якщо я не помиляюсь, передбачено приблизно 125 тисяч доларів призових виплат. Якщо не таємниця, чи думали ви вже про це? Чи є якісь плани на ці кошти?
Ще не думала, тому що до Олімпіади думок про це не було. Вони були зовсім інші, тому що коли ти думаєш про те, що може бути після, ти не можеш зосередитись на тому, що тобі потрібно робити зараз. Я дуже вдячна нашому Міністерству молоді та спорту за те, що вони пообіцяли та зробили це. Під час війни кошти такі теж великі, але вони змогли надати їх спортсменам.
Якусь частину коштів я відправлю на донати. Зараз я теж відкрила свій збір на допомогу дітям-сиротам, які, на жаль, залишились без батьків під час тимчасової окупації. Хочу якомога більше допомагати і нашим військовим, військовим на реабілітацію, і, звісно, дітям. Допомога дітям мені дуже важлива, як мамі.
Ваша колега по команді Ольга Харлан свою шаблю збирається продати з аукціону і коштами підтримати Збройні сили України. Що ви думаєте про це?
Так, в мене теж є в планах з приводу шаблі, з приводу маски. Але ще потрібно трошки часу, щоб це все організувати. І звісно, хочеться долучати людей та збирати кошти і робити такі ось аукціони. Це дуже гарна ідея. Я її побачила у Олі. Мене запрошували на вечір боксу і там теж робили аукціони, де наші знайомі змогли зібрати пів мільйона гривень.
Олімпійські ігри в Парижі вже позаду. Золота медаль з вами, у ваших руках. Чи думали ви вже про подальшу свою кар'єру?
Я вам скажу правду, коли я залишила доріжку після своїх особистих змагань, після п'яти хвилин я вже думала, що я їду в Лос-Анджелес і я повинна закрити свій гештальт не тільки в командних змаганнях, а ще й в особистих. Звісно, це було все на емоціях. Бажання є, дуже великі. Хочеться далі продовжувати, але є багато факторів.
Перше — це мій вік. Це ще чотири роки. Це дуже складно. Фехтування потребує дуже багато фізичних сил, здоров'я. І треба зрозуміти, зможу я це зробити чи ні. І це залежить не тільки від мене: ще потрібен тренер, потрібна вся система, яка буде працювати разом. А зараз хочеться просто трішки видихнути. Хочеться трішки відпочити, відновитись і потім вже думати, якщо є змога, як готуватися далі.
Будете повертатися знову в Італію чи ви думаєте залишитися в Україні?
На жаль, не можу точно сказати. Я дуже не хочу повертатися в Італію і тренуватись там. Я хочу залишитись в Україні і тренуватися тут, саме в Одесі. Ну, я готова ще переїхати до Києва, щоб там тренуватися, але це мій максимум, куди я готова переїхати. Кудись за кордон? Ні.
Читайте нас у Telegram, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області