Наталія та Марія Таран — мама і донька, які виїхали з Херсона через війну й почали життя з нуля в Одесі. Сімейне захоплення мозаїкою, яке допомогло пережити окупацію, вони перетворили на власну студію. Сьогодні проводять майстер-класи, створюють благодійні роботи для військових і популяризують мистецтво, яке в Україні довгий час залишалося на периферії.
"Уся окупація пройшла в мозаїці"
Наталія Таран народилася і виросла в Херсоні. Повномасштабне вторгнення застало її вдома. Жінка розповіла, що спершу не могла повірити в реальність того, що відбувається:
"Для мене це було щось нереальне. Я взагалі така людина — одразу замикаюся в собі. Мені здавалося, що це якась гра, яка мене не стосується".
За її словами, під час окупації родина майже не виходила з дому. На вулицю — лише за крайньої потреби: вигуляти собаку або сходити на ринок.
Саме в цей період мозаїка стала для Наталії способом втримати рівновагу. До війни вона займалася ветеринарним бізнесом, але творчість завжди була поруч: малювала, ходила на художні курси. Ідея працювати зі смальтою з’явилася випадково — побачила зображення мозаїчного песика і вирішила спробувати.
Інструменти довелося виготовляти самостійно — звичайний молоток заточили на СТО. Матеріали шукали, де могли. Брат навіть подарував кошти на навчання в Італії, але поїздку зірвала війна.
"Я продовжувала це робити на балконі… У мене був сенс життя — це мозаїка. І ось так уся окупація в мене в мозаїці пройшла", — згадує майстриня.
Одну з робіт вона називає особливою. Її Наталія створила у Херсоні під час російської окупації. Жінка розповіла, що тоді у неї закінчилася смальтавид непрозорого кольорового скла, який використовують для створення мозаїк і вона почала експериментувати з підручними матеріалами: розбивала камінці та гравій, який знаходила під час прогулянок із собакою. Деякі з них виявилися придатними для мозаїки й за блиском нагадували смальту.
Так Наталія створила картину з зеленим листям монстерирід тропічних рослин, ліан з великим листям, розташованим на стеблах по черзі. Зараз картина важлива для жінки як пам’ять і спогад про життя в окупованому Херсоні, додала вона.
Перший військовий тубус
Донька Наталії Марія Таран зустріла повномасштабне вторгнення в Одесі — приїхала з Херсона на тиждень і залишилася. Згадує, що тоді мати дуже хвилювалася за доньку. Зв’язок із Херсоном часто зникав. Кожен дзвінок ставав подією. Згодом родина возз’єдналася в Одесі.
Поштовхом до нового етапу у творчості став військовий тубус, який привіз чоловік Марії:
"У мами з’явилася ідея обкласти його мозаїкою. Ми сиділи на підлозі в квартирі, десь місяць робили цей тубус. І з цього все почалося".
Виріб планували розіграти, щоб передати кошти бригаді, де служить чоловік Марії. Перший аукціон не дав очікуваного результату — покупця не знайшлося. Та родина не відмовилася від ідеї благодійності.
"Мозаїка — це символічно. З різних частин складається одне ціле. Як і ми, українці", — говорить Марія.
Від квартири — до студії
Після переїзду Наталя спершу шукала роботу за фахом, але мозаїка поступово витіснила все інше. Вдома накопичилися матеріали, інструменти, готові роботи. Квартира стала майстернею.
Наталія поїхала на навчання до української майстрині, яка здобула освіту в Італії:
"Я вже багато вміла, але вона (майстриня – ред.) "поставила мені руку", навчала мене професійно. Коли я приїхала, зрозуміла, що можу більше, ніж раніше, і в мене з’явилося достатньо сміливості працювати для людей".
У серпні мама й донька відкрили власну студію мозаїки в Одесі. Ремонт робили самостійно.
"Фарбували стіни, складали шафи, все встановлювали, вантажили дрова. Все це вдвох, без чоловіків", — розповіла Марія.
Вони самі ведуть соцмережі, організовують зйомки, закуповують матеріали й проводять майстер-класи. Починали з однієї-двох осіб. Перший майстер-клас на п’ятьох став викликом.
"Ми так втомилися. Це було так важко. А зараз кожен майстер-клас — це окрема історія", — поділилася Наталія.
Мозаїка як арт-терапія
Наталія розповіла, що ще в Херсоні під час окупації закінчила курси з арт-терапії, а в Одесі продовжила навчання. За її словами, мозаїка також стала для неї формою реабілітації:
"Коли я сідала за мозаїку, ніби відключалася. Є ти, твоя робота — і більше нічого. Я пам’ятаю, у нас тут ракети летіли. Мені все одно було. Мені потрібно було зробити роботу".
У студії переконані, що мозаїка допомагає людям зупинитися й почути себе. Багато відвідувачів дивуються, що маленький виріб потребує 3–4 години роботи. Марія додала: процес складання камінців для неї медитативний:
"Мозаїка, вона так відволікає. Ти поринаєш у процес, в саме це складання таке медитативне, від всіх думок, від всього".
"Ми відроджуємо це мистецтво"
За словами Наталії, мозаїка в Україні залишається недооціненою. Саме тому своєю діяльністю вона хоче привернути увагу людей до цієї творчості:
"Гончарних студій дуже багато, а мозаїчних — практично немає. Хотілося б, щоб люди знали про це мистецтво".
Марія каже, майстер-класи — це спосіб привернути увагу до мозаїки як частини міського простору. Вона переконана: це також про збереження спадщини, адже багато мозаїчних робіт у містах занепадають і потребують реставрації.
"Ми ходимо вулицями й не помічаємо, скільки мозаїк навколо. А потім люди приходять і починають їх бачити", — додала Марія.
"Я думаю, це не останній раз"
Відвідувачка Ольга прийшла на майстер-клас уперше.
"Я думаю, що не останній раз я буду сюди приходити, щоб просто так розслабитись після тяжкого робочого дня", — розповіла дівчина.
Інша гостя, Наталія, створила невелику мозаїку з прапором Донецької області після поїздки на Донбас.
"З подібним я ніколи не займалася, але як виявилося, в мене рука до цього йде", — розповіла Наталія.
Сьогодні студія сім’ї Таран працює повноцінно. Мама й донька планують створювати більше благодійних робіт для аукціонів і мріють проводити арт-терапію для військових.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
