Письменник і військовослужбовець Валерій Пузік повернувся з передової після 40 днів на лінії фронту. В інтерв’ю Суспільному він розповів про досвід виживання, який поступово перетворився на тексти, про простір страху й довіри, про мову війни, що звела до жестів, та про війну не як подію, а як стан, у якому змінилося відчуття часу, реальності та самого себе.
Коли літературні новини доходять під землю
Перебуваючи на позиції, новини про літературне життя Валерій Пузік отримував уривками — через рацію, дружину, короткі вікна зв’язку. Каже, що найсильнішим моментом стала звістка з Одеси: про читку його п’єси в театрі та плани повноцінної постановки. Ця інформація прийшла під час різдвяних днів, коли будь-який контакт із домом був емоційно важким. Валерій пояснив: це не було приводом для тріумфу, радше — внутрішнім зрушенням.
"Це було десь 24–25 грудня. Я чекав новин з дому і раптом почув, що в Одеському театрі була читка п’єси. У тих умовах це було, як сонце виходить з-за хмар у дуже похмурий день", — сказав він.
Повернувшись з фронту, Пузік довідався, як його тексти продовжували жити без нього. Поетична збірка "До Чорного моря", що вийшла у видавництві "Фоліо", стала для нього особливою через збіг із власним поверненням. Мотив моря як дому і свободи, закладений у книжці, наклався на особистий досвід. Валерій поділився, що це дало тексту ще один, не запланований раніше вимір.
"Я взяв цю книжку в руки вже вдома і відчув: от я повернувся до Чорного моря", — підсумував письменник.
Навіть вихід польського перекладу "Мисливців за щастям" не мав урочистого формату, каже Валерій. Його відзначали кавою на позиції, коли був запас їжі й короткий доступ до інтернету. Для Пузіка це була форма фіксації нормальності серед ненормальних умов.
"Ми зробили каву, знайшли цукерки — і це було свято", — згадав він.
"Позиція — це нора": життя під землею
Говорячи про війну, Пузік наполягає на точності слів. У його досвіді позиція — це не абстрактний фронт, а конкретна підземна конструкція. "Нора в землі" стала простором для життя.
"Два входи, глибина приблизно шість метрів і сорок днів життя під землею. Повсякденність складалася з холоду, темряви й постійного дефіциту", — пояснив він.
Про свій досвід Валерій розказав у тексті під назвою "Голод" на сторінці у Facebook. Допис зібрав понад 18 тисяч уподобань, його поширюють, перекладають іншими мовами, вже опублікований французький переклад.
“Це як у фільмах військового кореспондента і режисера Мстислава Чернова: український глядач часто не готовий дивитися на цю правду, тоді як за кордоном інтерес до таких текстів значно більший”, — пояснив Валерій.
Сон як небезпека і злам часу
Сон у норі перестає бути відпочинком каже Пузік. Для нього він означав втрату контролю й потенційну загрозу. Кілька разів військовий засинав і прокидався від крику про наступ армії РФ. Зрештою з’явилося свідоме рішення не спати, доки це можливо.
"Сон — це втрата контролю. Ти засинаєш і не знаєш, що відбувається навколо", — сказав він.
Час під землею втрачає звичну структуру, поділився військовий. Годинник на руці допомагав орієнтуватися, але не повертав відчуття нормальності. Найважчим для письменника було усвідомлення, що кожен новий день нічим не відрізняється від попереднього.
"Ти прокидаєшся і розумієш, що ще одну добу треба просто прожити. Бої тривали лічені хвилини — 15-30, але очікування їх могло розтягуватися на години", — згадав Пузік.
Він підкреслив: страх схильний домальовувати реальність. Психіка починає підкидати фантоми: звуки дронів, голоси, рухи, яких могло й не бути, і в якийсь момент стає важко відрізнити сон, напівсон і дійсність. У такі моменти рішення приймаються за долі секунди.
"Людська "нора": текст як спосіб втримати себе
Саме в цих умовах Пузік почав щодня писати. Спочатку це були розрізнені нотатки, згодом — датовані записи, щоб не втратити хронологію. Так поступово сформувалася книжка "Людська "нора". У ній підземний простір постає як жива істота.
"Я зрозумів, що ці записи — це моя розмова з "норою". "Нора" в тексті випробовує людину холодом, голодом і страхами, показуючи, ким вона є насправді, — сказав Пузік.
Перед виходами на поверхню він повторював власну формулу довіри до простих речей: землі, неба, води. Цей ритуал допомагав зібратися. Коли вони залишали позицію, Пузік поцілував глину на виході з нори. Для побратимів це виглядало дивно, але для нього було жестом вдячності.
"Це було “дякую” за те, що ми вижили", — підсумував письменник.
Бог без пафосу і мова виживання
У розмові про віру Пузік уникає релігійних схем. Для нього Бог проявляється в конкретних речах — снігу, сигналі інтернету, можливості передати звістку рідним.
"Зі мною воювали іноземці, зокрема колумбієць, який по-своєму формулював віру. Для нього Бог — це сонце над подвір’ям батьків", — згадав Пузік.
Мова війни, за словами письменника, зводиться до мінімуму. Це суміш української, суржику, матюків, жестів і кількох слів іншими мовами. Саме така мова є справжньою, вона дуже далека від концепцій, які часто обговорюють за межами фронту.
"Примітивна, але чесна" — так охарактеризував її Валерій.
Література після "нори"
Пузік поки не визначився з остаточною формою "Людської нори". Він описав її як постмодерний роман, у якому поєднуються щоденник, поезія, есеї й драматургія. Найскладніше — дописати момент виходу, уже з позиції того, хто вижив. Саме ця дистанція змінює оптику.
"Писати як уцілілий — значно важче", — підсумував він.
Він переконаний, що цей досвід не можна пом’якшувати. Правда війни болюча, але саме вона має значення — і для літератури, і для пам’яті.
"Після всіх деформацій залишається розуміння, що віра не зводиться до релігійних формул. Для мене Бог — це українська земля, небо, вода, повітря. Бог — це любов, у всіх проявах", — сказав Пузік.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
