Василь Райлян — батько семи дітей та військовослужбовець з Болграда. До 2022 року він працював на м’ясокомбінаті, проте після початку повномасштабного вторгнення вступив до лав Збройних сил України. Нині служить у 21-й окремій механізованій бригаді на Сумщині. В інтерв’ю Суспільному Василь розповів, що допомогло йому прийняти рішення стати на захист країни та як переживав розлуку з родиною.
Яким було життя до початку повномасштабної війни?
Я працював на м’ясокомбінаті. Був обвалювальником: нарізав м’ясо, шинкував його на ковбасу. Життя тоді було хорошим, гріх жалітися. Хоча і не сказати, що було дуже легко. Звичайно, складнощі були. Тим більше враховуючи, що у мене семеро дітей.
Розкажіть про вашу родину.
Найстарша у мене донька, їй 29 років. Наймолодший — син, йому зараз 13. А так у мене троє хлопців і четверо дівчат. Онуків у мене зараз четверо — три дівчинки і один хлопчик. Я завжди хотів велику родину, тому що і сам у такій виріс. Нас у батьків четверо в родині, але я був один хлопець і три моїх сестри.
У нас дуже дружна родина. Хлопці біля мене завжди крутилися, коли машину ремонтував. Потім постійно шукав гайкові ключі за ними. А так завжди намагалися одне одному допомагати в усьому.
Можливо, у вас є сімейні традиції?
Разом з родиною їздили в Одесу, на море, відпочивали в Болграді. У нас ще тоді з’явилася одна важлива сімейна традиція: на Новий рік ми обов’язково збиралися разом, а я приносив додому найбільший ананас, який міг знайти. Шукав його зазвичай на Привозі. Ми ставили його посередині святкового стола, а потім всі разом їли. Тоді за столом були і всі діти, і онуки, і ми з дружиною. Діти завжди чекали, коли ж я принесу той ананас. Зараз його теж завжди купують, але поки що без мене, тому що я на службі.
Коли і чому вирішили вступити до лав ЗСУ?
Побачив, що хлопці з роботи почали йти туди. Ще були мої знайомі, багато моїх друзів. Тож і я вирішив піти у військкомат. Це було навесні 2022 року. Від контракту я відмовився, захотів бути саме добровольцем.
А як розповіли про це родині і яка була реакція?
Ми сиділи з родиною за столом. Я їм сказав, що планую бути добровольцем. Вони всі, звісно, були в шоці від того, що я сказав. Це для них було як наче "інфаркт міокарда". Але мені хотілося бути прикладом для своїх дітей. Вони мене відмовляли і казали, що я можу не воювати, тому що маю чотирьох неповнолітніх дітей. Але я одразу сказав синам, що чоловік має бути чоловіком і захищати свою родину, а не ховатися. Я мав зробити такий вибір, тому що він правильний.
Як проходила розлука з родиною?
Якщо чесно, тяжко. Дуже тяжко. Знали, що я буду далеко. Не просто десь в сусідньому місті. Переживав за родину, як вони будуть. Тривожність була за них. Але дякую моїй дружині, вона мене завжди підтримувала і підтримує. Та і діти у мене дуже хороші.
Як проходили перші дні після мобілізації?
Потрапив на навчання. Тоді якраз тільки створювали 21 бригаду, тож я туди і попав. Там поїхав у Швецію продовжувати навчання на танкіста. Не сказати, що я цього боявся, але переживав, як воно все буде. Мені сказали, що нові навички можуть врятувати не тільки мене, а ще й мій екіпаж. Зазвичай приблизно рік навчають, щоб сісти на танк. Але ми впоралися за два місяці. Там всі, звісно, були шоковані через це. Зараз користуюся всіма знаннями на Сумщині. Ми з побратимами тоді як сіли на танки, так досі разом і працюємо, як одна родина, наче на одному диханні.
Як зараз спілкуєтеся з родиною?
Постійно з ними на телефоні. Це у мене кожен ранок добрий, тому що маю бути на зв’язку обов’язково і привітатися. І під вечір, десь о восьмій годині, теж маю порозмовляти. У нас ще сімейний чат є. Так як одна дочка в Естонії, тому зручно одразу з усіма спілкуватися. Від спілкування з ними стає трошки легше. Діти підтримують мене. Буває, що сумно стає, а вони починають одразу веселити, намагаються і духовно якось підтримати. Завжди радяться зі мною.
Ще так як у мене двоє дітей, які саме в школу ходять, то вони у мене шустрі пацани, постійно про щось запитують. Іноді сварю їх, щоб обов’язково слухали маму. Вони мені дякують за подарунки, а я їм кажу, що це мамі треба дякувати і слухатися її. Як мама скаже, так і має бути. Тата поки немає поруч, тому мама має бути замість мене. Кажу їм в усьому їй допомагати. Але вони всі молодці, постійно кажуть, що чекають мене. Якби не моя Наталя (дружина, — ред.), я б взагалі, напевно, не витримав те, що зараз відбувається.
Пишаєтеся своєю родиною?
Дуже. Дуже пишаюся своєю родиною. Вони у мене найкращі. Не тому, що моя, і я намагаюся якось їх похвалити. Ні. Мені дуже подобається, що у нас всі одне за одного вогонь і воду пройдуть. Я дітей так і навчав завжди, щоб допомагали одне одному незалежно від того, є у тебе ресурси чи ні. Так і тримаємося разом.
Все, що для мене найцінніше, — це моя родина. За неї я ляжу, щоб ворог більше не ступив на нашу землю. Щоб ніхто не образив мою родину. Я в принципі не дарма зараз тут стою (у лавах ЗСУ на Сумщині, — ред.). Заради моєї родини, щоб окупанти до неї не дісталися.
Змінилося ваше ставлення до родини після початку повномасштабного вторгнення?
Хочу вам сказати, що став ще більше цінувати. Зараз виправляю те, що не давав їм всім достатньо тепла. Більше уваги дружині хочу приділяти теж. Вона у мене велика розумниця. Від кухні взагалі не відходить. Якби могла, то і спала б там теж, напевно. Дуже любить готувати. І діти завжди доглянуті були, і є. Навіть і не скажеш, що їх в родині семеро, тому що завжди вона знаходила час, щоб вони були чистенькі. Почав це помічати.
Як вас зустрічають, коли приїжджаєте у відпустку?
Одразу готують все, що я люблю. Накривають на стіл. Збираються всі діти, онуки, приходять куми, друзі. Ми довго сидимо і розмовляємо. Вони мені своє щось розповідають, слухають мої історії, якими хотів поділитися. Я знаю, що вони мене завжди зрозуміють і вислухають.
Про що ви мрієте?
Щоб закінчилася війна, звісно. Хочу бути поруч зі своєю родиною. Сумую за ними всіма.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
