На півночі Одещини, у невеликому селі Коси, колись діяла унікальна школа. Тут не було дошок, парт і підручників. Замість диплома — колісна ліра, а замість лекцій — думи та псалми, які учні вчили напам’ять. А суворі правила братства й таємна мова робили цю спільноту схожою на закритий орден.
Школа лірників, заснована у першій половині ХІХ століття цехмайстром Мефодієм Колісниченком, вважається єдиною на півдні України. Вона стала шансом на життя для знедолених юнаків із вадами зору.
Втрата зору не вирок
Василь Мороз, найвідоміший випускник Косівської школи, у дитинстві втратив зір через тяжку хворобу. Його доля могла бути приреченою на злидні, але добрі люди порадили відправити хлопця у Коси до Колісниченка. Там він отримав не лише інструмент, а й нове життя.
Лірники інколи вчилися до шести років. Здібніші ставали майстрами і навіть вчителями, решта вирушали мандрувати селами з лірою. У кожного була своя "зона", куди не можна було втручатися іншим. Це була справжня професійна організація зі своїми правилами та навіть касою взаємодопомоги.
"Найулюбленішим маршрутом косівських лірників була дорога до Перешор, у маєток козацького роду Чикаленків. Євген Чикаленко годинами слухав їхні думи й ретельно занотовував тексти. Саме завдяки таким зустрічам героїчні та соціально-побутові пісні збереглися для нащадків", — розповіла начальниця відділу розвитку культури та туризму Куяльницької громади Надія Красовська.
Журналіст і письменник Богдан Сушинський віднайшов у старих виданнях "Київської старіни" інтерв’ю з Василем Морозом, яке у 1896 році записав сам Євген Чикаленко. Ця знахідка підтвердила: школа лірників у Косах дійсно існувала і мала значний вплив на культурний простір України.
Таємна мова і музика свободи
"У братствах лірників існувала власна таємна мова — "лебійська". Нею могли спілкуватися лише посвячені музиканти. Крім того, в їхньому арсеналі були спеціальні музичні сигнали. Це була справжня система комунікації, яка поєднувала їх у закриту спільноту. Ліра для них була більше ніж інструментом. Це був голос, свобода і право на існування", — ділиться краєзнавиця Надія Балабан
Лірники переносили новини з села в село, вони були живими "соціальними мережами" ХІХ століття. І саме тому влада часто ставилася до них із підозрою: інструменти ламали, а самих співців переслідували.
Сліди у сучасності
Сьогодні від школи у Косах не залишилося будівлі, але пам’ять про неї живе. У місцевій школі встановлена меморіальна табличка. У селі діє кімната-музей, де можна побачити справжню колісну ліру й навіть спробувати зібрати її власноруч.
"Ми сподіваємось, що знайдуться люди, які відродять гру на цьому унікальному інструменті. Це наша гордість", - каже староста села Валентина Цигуй.
Косівська школа лірників припинила існування у 1860 році після смерті свого засновника Мефодія Колісниченка. Але її спадок у піснях, думах і спогадах учнів.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
