Морський піхотинець з Одещини В’ячеслав Мойсеєв більше трьох роки перебував у російському полоні. Він пройшов через бої за Маріуполь, тюрми на окупованій території та у Смоленській області. Військовий розповів про умови утримання, катування та психологічний тиск, які довелося пережити українським полоненим.
Від міліціонера до морпіха
В'ячеслав Мойсеєв мав досвід роботи в правоохоронних органах ще до повномасштабного вторгнення. У 2014 році звільнився у званні капітана міліції.
"Поїхав до Польщі, потім повернувся, працював у Біляївці. Підписав контракт із 36-ю бригадою морської піхоти. Служив у Миколаївській бригаді”, — розповідає В’ячеслав.
В’ячеслав говорить, що у грудні 2021 їхня бригада вийшла в сектор — на Донеччину, в район Маріуполя. Саме там їх і застало повномасштабне вторгнення: вони залишалися у самому Маріуполі.
Пекло Маріуполя: коли місто перетворилося на поле битви
Морпіх розповідає, що все почалося о четвертій годині ранку. Вночі над містом здійнялося велике зарево. Найбільше його було видно у районі, який зі сторони Ростова-на-Дону:
“Чутно було, як вийшли ракети, десь теж полетіли в сторону Волновахи. Так воно як почалося о 4 годині, так воно не закінчувалося до 12 квітня. Поки не потрапили в полон", — згадує воїн.
Російська авіація та артилерія бомбили все місто, не розбираючи військових та цивільних об'єктів, згадує військовий.
“Вони знали, на яких конкретно заводах ми перебуваємо, але все одно бомбили все місто. Але для яких цілей – не знаю, там багато мирних було", — розповідає морпіх.
Виживання на заводі в Маріуполі: один сухпай на три дні
В’ячеслав розповідає, що разом з іншими захисниками Маріуполя вони перебували в офісі будівлі "Азовелектросталі". Коли росіяни її розбомбили, військові знайшли поблизу укриття й залишалися там.
"Запасу їжі практично не було. Спочатку, як тільки приїхали на завод, нам видали по три сухпаю. Його треба було розділити — один сухпай на три дні. Потім із запасів залишились тільки макарони, перловка — з них варили щось типу супу такого", — описує умови виживання В'ячеслав.
Українські військові намагалися організувати вихід з оточеного Маріуполя. Двічі робили спроби прориву, але вони не були успішними.
"12-го квітня, як ми групувалися на заводі Ілліча для подальших рухів — або прориватися, або там, як вже що вийшло. Нас затримали, взяли в полон", — розповідає морпіх.
Потрапляння в полон стало початком нового етапу випробувань:
"Їхній офіцер покликав нашого офіцера, приставив йому пістолет до голови. Він сказав, якщо у когось там якісь зайві рухи почнуться, втеча або ще щось, він його застрелить”.
Полон: де людей забивали до смерті
Першою зупинкою в російському полоні для В’ячеслава стала Оленівка — в’язниця під Донецьком. Тут він провів тиждень, який минув у побиттях та знущаннях.
"Нас по одному викликали з автобуса. Дві людини: один запитував анкетні дані, а другий при цьому бив. На цій прийомці наших трьох людей забили до смерті", — розповідає морпіх про жахіття Оленівки.
Система катувань мала свою жорстоку логіку — чим важливішою була військова посада полоненого, тим жорстокішими були знущання:
"Якщо просто водій, менше били. Із артилерії, навідники або снайпери, або ще якісь посади, сильніше били. Просто людей за якусь причину їх так забивали", — пояснює В'ячеслав систему катувань.
Переведення до Смоленська
Після тижня в Оленівці В'ячеслава та інших полонених перевезли спочатку до Суходільська під Луганськом, а згодом — до Смоленської області в Росії.
"Очі зав'язали, я вже не бачив куди (везуть, — ред.). Перевезли на аеродром і звідти літаками в Смоленську область, Вязьма. І там вже перебував до останнього, до обміну", — розповідає воїн.
У Смоленській області полонених змушували добу стояти на колінах із зав’язаними очима, каже Вʼячеслав. Це стало початком трирічного перебування в неволі:
“В баню завели, а поки ти йдеш, роздягаєшся, тебе б'ють. Три людини. Руками, ногами били, дубинкою. Потім завели в баню, запальничкою мене поголили. Там навіть не дали помитися, одразу вивели електрошокерами, там вже записали всі дані і повели в камеру".
Таке побиття відбувалося кожного ранку, розповідає В’ячеслав. О 8 ранку до них приходили та починали бити і застосовувати електрошокери.
Психологічний тиск: гімни, вірші та ізоляція
Крім фізичних катувань, росіяни застосовували системний психологічний тиск. Вони змушували українських воїнів вчити російський гімн та вірші:
"Співали його як мінімум 10 разів на добу. Вірші вчили, раз на тиждень давали вірші і вранці на перевірці це запитували кожного ранку. Окрім перевірки, це будь-який вихід з камери теж – це побиття, електрошокер”, — пригодує тортури морпіх.
Полонені не мали доступу до новин чи будь-якої інформації. За незнання або помилку під час відтворення вірша чи гімну їх били. Єдиним джерелом звуку було радіо, на якому постійно транслювали одну й ту саму промову, згадує В’ячеслав.
“Це всі три роки одне і те ж. Одна і та ж музика, проповідь Осіпова Олексія Ілліча. Дві проповіді і одна та ж сама музика. Це всі три роки", — розповідає морпіх.
Через нелюдські умови утримання в полоні В’ячеслав схуд майже удвічі: до ув’язнення він важив 86 кілограмів, після звільнення — лише 45.
Повернення із полону
Звільнення з полону прийшло несподівано. В'ячеслав не знав про підготовку обміну до останнього моменту — він думав, що його просто перевозять до іншої в'язниці.
"Перед виходом з літака розв'язали очі. І коли вийшов, бачив, що автобуси стояли, білоруські номери бачив. Тільки тоді зрозумів, що це обмін", — згадує В'ячеслав.
Протягом півтора року родина вважала В'ячеслава зниклим безвісти, поки не побачила його на російському телебаченні.
"Рідні знайшли по відео, коли нас приймали в полон. З автобуса вигружав носилки для наших трьохсотих. І це відео на російському телебаченні десь було", — розповідає В’ячеслав.
Після трьох років полону В’ячеслав мріє лише про одне — щоб настав мир і можна було повернутися до звичайного життя.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
