Ірина Тетеріна народилася в білоруському місті Петриков, що розташоване за 40 кілометрів від українського кордону. Її життя змінилася завдяки комп'ютерній грі та неочікуваній зустрічі з майбутнім чоловіком-українцем. Сьогодні вона живе в Одесі та розповідає свою історію про те, як війна змінила її життя та погляди
Кохання, яке народилося у віртуальному світі
Ірина розповідає, що її історія кохання дуже незвичайна: вона познайомилася з майбутнім чоловіком у комп’ютерній грі "Dota".
"Це якраз він навчався в коледжі, і я навчалась. І в нас було купа вільного часу, і ми просто сиділи, і грали по скайпу. Тоді ще скайп був, і ми тоді спілкувалися разом там. Могли грати по 12 годин", — розповідає дівчина.
Після першої зустрічі в Білорусі вони розійшлися, бо не були готові до серйозних стосунків. Але згодом все змінилося: коли вони стали дорослішими та фінансово самостійними, доля знову звела їх разом, говорить Ірина.
"Він почав заробляти, і я почала заробляти, то тоді ми вже з ним списалися і говоримо: "Ну давай вирішимо, закриємо гештальт". І все. І це якраз почалося незадовго до початку повномасштабного вторгнення".
У 2021 році Ірина вперше приїхала в Україну не як туристка, а з наміром залишитися. Вони з чоловіком подорожували країною, відвідали Харків, Київ, Бердянськ. Саме тоді вони вирішили будувати спільне майбутнє.
"Мрія білоруса жити біля моря"
Для багатьох білорусів Україна завжди була близькою та зрозумілою країною, розповіла дівчина.
"Я з мамою з дитинства їздила в Україну, як і всі білоруси, їздили до Криму. Тому що на Крим вистачало грошей, в Одесу ми не могли приїхати через гроші. Вони завжди їздили в якусь Миколаївку, тобто такі півсела. Бердянськ, Миколаївка, Чорноморськ, щось таке", — говорить дівчина.
Життя в Україні
Ірина планувала переїхати до Одеси, адже мріяла, як білоруска, жити біля моря. Втім, уже тоді з’явилися перші тривожні сигнали. 23 лютого 2022 року подружжя повернулося з Єгипту до Харкова, і ще на паспортному контролі вони зіткнулися з показовою ситуацією.
"Тоді на паспортному контролі, поглянули мій паспорт і чоловік, який приймав документи, повернувся і сказав: "А ми білорусів приймаємо?" — згадує дівчина.
Повномасштабну війну Ірина зустріла в Харкові. Вранці 24 лютого подружжя прокинулося від вибухів, а в місті почалася паніка. Перші години війни стали випробуванням і для її родини: батько підтримував рішення залишитися в Україні, тоді як інші родичі повторювали російську пропаганду, говорить Ірина
"У нас вже був план підготовлений з друзями. І все, ти йдеш по Харкову, хтось не розуміє, хтось йде з валізкою на роботу, хтось йде вже пляшками води запасається, а ми такі на машину і давай їхати звідси, тому що було страшно", — розповідає Ірина.
Пропаганда проти реальності
Найбільше Ірину вразило те, як по-різному сприймали події в Україні та Білорусі. Поки вона разом з іншими людьми їхала з Харкова під обстрілами, родичі з Білорусі намагалися переконати її, що нічого страшного не відбувається.
"Родич мені каже: "Ну, все нормально. Росія б'є тільки по військових об'єктах". Вся оця пропаганда, там якісь біолабораторії, ще якась штука. І ти просто їдеш, їдуть танки, хлопці молоді на танках, і ти просто в цьому жаху, в цьому страху. А тобі дзвонять з Білорусі і кажуть, що все нормально", — пригадує Ірина.
Особливо болісно було усвідомлювати, говорить дівчина, що російська військова техніка йшла в Україну саме з території Білорусі, через рідні для Ірини місця:
"Мені друзі надсилали відео і фотки, як йдуть виходи з території Білорусі, як їдуть танки, як обмежують територію. Туди білорусів навіть не пускали заїхати, де російська техніка базувалась", — говорить дівчина.
Складний вибір та родинні непорозуміння
Рішення залишитися в Україні далося Ірині нелегко. З одного боку, вона хотіла отримати українське громадянство, з іншого – розуміла, що це означатиме розрив з батьками, які залишилися в Білорусі.
"Я хотіла прямо отримати українське громадянство. Мені було всеодно, що війна і все таке. Я хотіла, а потім, коли я зрозуміла, що в мене батьки вже на пенсії, їм за 60 років, а наразі я не можу потрапити в Білорусь. Ну, хоча можу, але не хотілося".
Навіть найстарші родичі не завжди розуміли її вибір. Бабуся вірить пропаганді, говорить дівчина, й намагалася переконати онуку повернутися:
“Бабуся говорила, але вона вже була дуже старою, вона, мабуть, не розуміла, що вона каже. Вона говорила: "Ой, навіщо тобі ці бандеровці, повернись до Білорусі. Там ходять з портретом Бандери".
Мовне питання та адаптація
Адаптуватися в Україні їй допомогло знання білоруської мови, близької за звучанням та лексикою до української, розповідає Ірина.
“Ну, взагалі-то білоруська та українська мови, вони ж схожі на 80-75%. І оскільки я з Білорусі, я вивчала білоруську мову. І був вибір між російською мовою і білоруською. Я обрала білоруську. Тобто я прямо була занурена в цю мову. І тому мені було легше це зробити. Я вчила українську нативно”, — говорить Ірина.
Одеса як новий дім
Після перебування в різних українських містах – Харкові, Хмельницькому, Києві – Ірина нарешті знайшла свій дім в Одесі. Саме тут вона змогла почати заробляти та реалізовувати себе:
"Я взагалі вважаю, що Одеса мене прийняла. От я не просто, як це сказати, тому що тут в мене вийшло почати заробити, вийшло заробити хоч якісь свої гроші", — ділиться дівчина.
Одеса надихнула Ірину на творчість. Разом з подругою-одеситкою вона реалізує артпроєкт — розвішує дзеркала біля моря. Ірина каже, що в Одесі почувається морально легше, ніж в інших містах України, і саме місто її надихає.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
