На початку повномасштабного вторгнення професорка акушерства та гінекології Світлана Галич пішла добровільно працювати у мобільному госпіталі. В свої 57 років вона не мала сумніву, що потрібна саме у ЗСУ. Зараз Світлана виношує ідею написання книжки про війну та повернулась до цивільного життя в Одесі. Знов працює з пацієнтами і мріє про перемогу.
Про те, як працювала поряд із польовими хірургами, рятувала життя та навіть приймала пологи, медикиня поділилась у інтерв'ю для Суспільного.
Сьогодні, згадуючи перші дні повномасштабного вторгнення, військова каже — не сумнівалась, що піде до лав ЗСУ.
"Я знала, що якщо почнеться війна — я не сидітиму вдома. Маю такий характер: повинна бути в гущі подій. Мені здається, коли країну намагаються загарбати, кожен громадянин має принести якусь жертву. Я впевнена, що кожен хто живе в цій країні й любить її, повинен щось віддати. Бо багато хлопців віддають найдорожче — життя, матері — своїх дітей, а ми віддаємо свої сили та можливості", — розповіла жінка.
У 2014 році Світлану Галич зняли з військового обліку через вік. Але на початку повномасштабного вторгнення жінка вирішила повернутися до війська. Проте отримала відмову.
"Мені здавалося, що всіх одразу братимуть. Але мене відправили. Я скористалась особистими контактами, в архівах знайшли мої документи. Так я потрапила в ЗСУ. Коли є мотивація — немає перепон. Була готова звертатися хоч до головнокомандувача. Але цього не знадобилося. Тоді мені було 57", — додала Світлана.
Військова розповідає, що родина не відмовляла її від служби. Каже, близькі знали: якщо вона прийняла рішення — переконати буде складно. Донька, яка мешкає за кордоном, дізналася про це вже після того, як мати пішла до війська.
"Коли прийшла до РТЦК, нас спочатку направили до Територіальної оборони. Там була велика черга — чоловіки вже у формі, дехто зі зброєю. Серед них були й мої ровесники або трохи молодші, які служили в Афганістані. Маючи клінічний та організаційний досвід, а також навички зупинки кровотеч, я вирішила, що варто йти туди, де працюють військові лікарі. Тож залишила чергу і звернулася до нашого військового госпіталю. Саме там змогла реалізувати свої професійні навички", — поділилася Світлана.
Після роботи у військовому госпіталі Світлану відправили у польовий шпиталь. Вона працювала в різних місцях — на південних і північних напрямках.
"Для мене кожен боєць — це чиясь дитина, яка колись народилася. Через професійну деформацію акушерства я не могла інакше дивитися на них: ці здорові хлопці, молоді й не дуже — всі колись з’явилися на світ. 35 років я займалася тим, що приймала їх на цей світ Божий. Тож для мене тепер допомагати їм у дорослому житті ніби продовження моєї місії", — зазначила Світлана.
Перший уламок з тіла бійця Світлана зберегла на памʼять. Каже, так роблять не всі. Оскільки дехто вважає, що подібні речі краще не залишати. Але памʼять усе одно залишається. І спогади — теж. Серед них і той день, коли їй довелося приймати пологи.
"Я принципово не займалася акушерством чи гінекологією на фронті — не було належних умов. Там про мій фах знали лише одиниці. Але так вже буває — де я, там хтось обов’язково вагітніє", — зауважила військова
Жінка розповіла, що за час її служби народилося четверо дітей. Уже після евакуації, вдома. Але одного разу допомога знадобилася просто в зоні бойових дій.
"Це було в деокупованому місті. Там не було жодного гінеколога. Швидка привезла жінку, яка втекла з окупації. Вона боялася, бо рашисти погрожували: якщо народиться хлопчик — уб’ють. І мене покликали. Знали, що я мала практику у цій сфері. Це було непросто, але я вдячна долі, що змогла допомогти", — поділилася спогадами Світлана.
Світлані довелося працювати не лише за фахом. У Сумах її призначили військовою координаторкою у цивільній лікарні. Жінка зазначила, що це рішення стало одним із чинників, які підштовхнули її до демобілізації.
"Те, що я робила, було потрібно — безперечно. Такі люди мають бути. Але для мене це був болісний момент. Я йшла служити в мобільний госпіталь, де є потік поранених. У мене вже був трирічний досвід роботи в таких умовах. Проте — це армія, і ти не маєш права відмовитися", — згадує військова.
Світлана зізнається, що війна змінила не лише її саму, а й систему цивільної медицини загалом. На її думку, українська медицина загартувалася, лікарні краще пристосувалися до роботи з військовими, а найбільший поштовх отримала реабілітаційна галузь. Та є й прогалини. І це, на думку медикині, брак кадрів.
"Справді, черг у медзакладах не стоїть. Розпач у тому, що я знаю, як не вистачає лікарів. Бракує середнього медперсоналу. На початку повномасштабної війни, знаю, пʼятеро людей пішли служити медиками, бо побачили, що пішла я. Я цим неймовірно пишаюсь. Але зараз цей процес — майже зупинився", — поділилася жінка.
Авторка 138 наукових праць, співавторка трьох монографій та власниця 11 патентів України, Світлана Галич нині виношує ідею написати книгу про війну. Утім, каже — наразі взяла паузу.
"Коли працюєш із потоком поранених, коли стикаєшся з людськими долями щодня — ці історії не відпускають. Я писала тоді невеликі нариси, короткі есе. Планувала зібрати їх у книгу. Дуже хотіла писати про наших офіцерів. Але з роками з’явилися не лише позитивні спогади. Є речі, про які писати мені боляче або не хочеться зовсім. Можливо, просто не на часі. Зараз, якщо й пишу, то хіба про когось конкретного та коли зʼявляється внутрішнє бажання", — зауважила Світлана.
Якщо книга й зʼявиться, то, за словами військової, вона буде про хороших, справжніх людей.
"Хочу побажати повернутися живими, неушкодженими всім військовим медикам, всім мамам — дочекатися своїх синів. Я хочу побажати і щастя — щоб ми в цьому всьому були щасливі. Понад усе, понад війну, понад обстріли. Ну і, звичайно, найбажаніше — перемога. Поки її немає, ми не можемо бути в повній мірі щасливими", — додала жінка.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
