На очах мільйонів українців вже 500 днів повномасштабного вторгнення пишеться нова історія: 500 днів опору, 500 днів боротьби за життя та території, 500 днів сили та надії.
Кореспонденти Суспільного запитали миколаївців різних професій та діяльності, як змінилися їхні життя та вони самі з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Володимир Курилов, старший помічник начальника чергової зміни оперативно-координаційного центру ГУ ДСНС України у Миколаївській області

"500 днів повномасштабної війни для мене минули, як картина з фільмів жахів, де ти одночасно і головний герой, який перебуває в епіцентрі подій, і глядач, який не може вплинути на ситуацію. Але в нашому випадку, ми можемо не просто впливати, а й, найголовніше — рятувати! Це наші прямі обов’язки були, є і будуть допоки існує професія рятувальника. Було важко, адже Росія свідомо вбиває українців. Кожен виклик не схожий на інший. Кожен особливий та важкий по-своєму".
Олена Клепа, жителька Миколаєва (з дітьми та онуками в Польщі з 30 березня 2022 року)

"Хтось заздрить тим, хто наважився і виїхав, а я зараз трохи заздрю тим, хто залишився й адаптувався, бо мені тепер треба починати все з початку. Ніколи не була за кордоном і тим паче не планувала жити на чужині. Я люблю подорожувати, але недалеко від дому. Закордонний паспорт отримала в Польщі. Дивні відчуття. Інша мова, інші традиції, тривала адаптація. Звичайно, це стрес. Найближчим часом я планую повернутися в Україну. Вдома на мене чекає чоловік. Мені дуже страшно. Змінилося все навколо, змінилася я".
Дар'я Фокіна, школярка (місто Очаків)

"До повномасштабної війни жила мирним та звичайним життям. Навчалася у школі, спілкувалася з однолітками, відвідувала художню школу, проводила час з рідними, ходила на берег нашого моря та до останнього не вірила, що таке станеться. У перші дні війни було дуже страшно. Було моторошно від того, що не знаєш куди бігти, де сховатися, що робити далі та як залишитися живими. Вони забрали в нас дитинство, ми дуже швидко подорослішали".
Тетяна Голокоз, лаборант-хімік лабораторії питної води

"Під час війни у Миколаєві з'явилися додаткові точки відбору, додаткові аналізи води, тому стало більше роботи. Але не дивлячись ні на що, як ходили, так і ходимо на роботу. Коли у місто припинили подачу дніпровської води, то в нашій лабораторії стало більше роботи, зокрема контролю за якістю води, попри те, що вона не придатна для пиття. Також перевірок очищеної води стало більше, тому що жителі Миколаєва п'ють цю воду, ми маємо її перевіряти заради їхньої безпеки та здоров'я. Обсяги роботи значно змінилися у воєнний період".
Наталія Стребкова, майстриня манікюру

"Морально, звичайно, важко як і всім людям. Через мене проходить великий потік людей і в кожного своя історія, і вона не солодка, важко пропускати це через себе, перші місяці роботи хотілось тільки ридати, коли приходила додому, бо чула такі історії, що дурно стає. Потім навчилась справлятися та не брати близько до серця. Але дуже радію що дівчата навіть у такий важкий період хочуть бути гарними, з манікюром, з фарбованим волоссям. І як я особисто кажу: "Як ви хочете нас перемогти, якщо я заробляю гроші в період війни на манікюрі". Цим все сказано".
Сергій Тютюнник, фермер (село Прибузьке, Галицинівська громада)

"Розчарування відчуваю. Є одиниці людей, які підтримали — це робочі мої, люди з села, які дійсно допомагають. А розчарування від того, що ми нікому не потрібні, ми самі намагаємося розміновувати поля, не вистачає допомоги від держави. У тій зоні, де ми постраждали від бойових дій, ми самі викарабкуємося. Я в суботу (2 липня — ред.) на тракторі підірвався на міні: все в друзки, скло повилітало, ми чудом живі лишилися, досі все болить. Не думаю, що ми сильно змінимося за цю війну".
Неллі Яровенко, радниця патронатної служби начальника військової адміністрації

"Війна для мене почалася у 2014 році, тому зміни тягнуться в мене вже багато років. Так склалося, що моє життя пов'язане з сім'ями загиблих — це моя основна поглиблена тема, — сім'ї загиблих, зниклих безвісти, тих, хто в полоні. В мене життя йде чітко "до" та "після". Дуже важко морально і психологічно, але ми повинні триматися. Хто як не ми? Наразі дуже багато людей показали себе, з різних сторін, на жаль, друзів залишилося одиниці. Але знайшлися зовсім інші люди, які підтримали, підставити плече".
Ігор Арчибісов, миколаївський журналіст

"Війна змінила кожного з нас, проте й відкрила наші нові сторони. Добре пам'ятаю перший день війни, коли до останнього не вірив у її початок, коли прокинувся від звуків літаків у небі та стривожених дзвінків від друзів. З перших днів війни, окрім роботи кореспондентом, я вирішив стати донором крові, а також по можливості волонтерити, допомагаючи з друзями пенсіонерам та нужденним. Війна змінила нашу роботу — як журналісти, ми мали діяти максимально обережно, аби не наражати наших захисників на небезпеку. Проте, важливо було тримати руку на пульсі подій і доносити об'єктивну інформацію для читачів. Досі відчувається запах пороху на місці прильотів та перед очима картина, коли люди втрачали все. Але я вірю, що після найтемнішої ночі для України наступить світанок".
Оксана Філатова, завідувачка кафедри журналістики, реклами та PR-технологій НУК ім. адмірала Макарова

"500 днів війни... 500 днів суцільного болю за втрачені життя, постійних переживань за рідних і лютої ненависті до ворога. Переживши окупацію, живучи в умовах обстрілів і повітряних тривог, ні на мить не сумніваюсь у перемозі України. Знаю, що загальна перемога складається з особистих перемог кожного з нас. Моя перемога – навчати, давати знання майбутнім медійникам. Багато хто думає, що після війни все закінчиться, але насправді все тільки розпочнеться. Адже, крім того, що українцям буде багато роботи для відновлення, важливо буде й те, як ми про це розповідатимемо і що ми робитимемо для того, щоб світ хотів нам і надалі допомагати".
Олександр Сєнкевич, міський голова Миколаєва

"Усі згуртувалися. Усі служби працювали весь цей час, власне, ми постійно намагалися зробити, щоб миколаївці, які залишилися у місті, не відчували нестачі головних речей, до яких вони звикли до війни? Опалення, транспорт, вода. Вода досі залишається великою нашою проблемою".
Богдан Головченко, керівник літературно-драматургічної частини Миколаївського національного академічного українського театру драми та музичної комедії

"Якими були ці дні? Страшними, проте водночас і з відчуттям максимальної згуртованості. Тримаємо темп задля наших глядачів та нашої перемоги. Повномасштабне вторгнення для нашого театру розпочалося з наради об 10:00: вирішували як працювати, збирали інформацію (кого мобілізували, хто почав чи плануєте виїжджати). Вже за півтора тижня в театрі продовжились репетиції, цехи працювали над костюмами та декораціями, а в приміщенні театру почали виготовляти маскувальні сітки. Загалом за ці 500 днів випустили 14 вистав, хоча зазвичай 10-12".
Війна Росії проти України триває з 2014 року, але саме з 24 лютого 2022 року бойові дії, вторгнення, російська агресія зробили причетними до війни усіх навколо, ще більше згуртували народ, спонукали передивитися свої погляди, почати ще більше волонтерити і допомагати військовим. Ці події змінили кожного, на очах мільйонів людей пишеться нова історія. Історія, в якій Україна виборює право на життя і стає ще міцнішою
Слідкуйте за новинами Суспільного Миколаїв у Telegram, Viber, YouTube, Facebook та Instagram.