В понеділок, 3 червня, у Львові відбувся чин похорону та прощання із парамедикинею "Госпітальєрів" Іриною Цибух із позивним "Чека".
Про це з місця події повідомляє кореспондентка Суспільного.
Церемонія прощання у Львові відбувалася у Гарнізонному храмі. Провести Ірину в останню путь прийшли друзі, колеги, бойові побратими та мешканці міста.
"Я зрозуміла, що це та людина, на яку треба рівнятися. Це взірець для нас. Для мене вона була, знаєте, як здоровий глузд для нас усіх", — розповіла одногрупниця Ірини Цибух Анна Плугіна.
До повномасштабного вторгнення дівчина була менеджеркою реформи Суспільного, також реалізовувала освітні проєкти у віддалених селах Донеччини й Луганщини. У лютому 2022 року вона долучилася до добровольчого батальйону і зайняла позицію старшої екіпажу.
"Дуже досвідчений організатор і професіонал своєї справи. Це просто непоправна втрата не тільки для батальйону, а й для суспільства в цілому. Працював я з нею (Іриною Цибух, — ред.) мало, але це дуже запам’яталося", — говорить водій-парамедик "Госпатальєрів" Артем "Тім".
Ірина Цибух "Чека" загинула під час ротації на Харківському напрямку 29 травня, за кілька днів до свого дня народження. 1 червня їй мало виповнитися 26 років.
"Для нас вона була дівчиною, яка надзвичайно багато старалася і робила для нашої країни. Один раз вона була в нашому навчальному закладі зі своїм виступом для наших учнів. Її мама, Оксана Цибух, працює в нашому навчальному закладі. Дуже добре її знаю. І знаю, як вона хвилювалась і переживала за свою дочку вже в останні багато років", — розповіла працівниця Ставропігійського вищого навчального училища Оксана Франчук.
Після чину похорону у Гарнізонному храмі, відбулася загальноміська церемонія прощання на площі Ринок у Львові.
"Можна говорити дуже багато красивими словами. Але якщо після сьогоднішнього дня ми не будемо продовжувати робити справу Ірини "Чеки", то тоді це не мало сенсу. Я звертаюся до всіх мам, всіх батьків, татів в Україні. Подаруйте своїй дитині Україну. Говоріть з нею українською. Бо ми можемо виграти на полі бою, але якщо ми збережемо російську культуру в Україні – ми програли", — каже волонтерка Світлана Нагорна-Гордійчук.
Опісля люди вирушили на прощання до Личаківського кладовища.
Поховали Ірину на полі почесних поховань. Також там запалили прощальну ватру.
Напередодні, 2 червня, із журналісткою та парамедикинею прощалися у Михайлівському Золотоверхому соборі у Києві.
Ірина перед смертю залишила близьким побажання, як має виглядати церемонія прощання з нею: замість квітів вона просила зробити донати для "Госпітальєрів". Окрім того, прийти на прощання у вишиванках; запалити ватру та виконати 10 українських пісень. Серед них — пісні Володимира Івасюка та марш "Зродились ми великої години".
Ким була Ірина Цибух
1 червня Ірині мало виповнитись 26 років, вона народилась у 1998 році у Львові, закінчила Національний університет "Львівська політехніка", до команди Суспільного приєдналась у 2017 році. Там вона працювала з філіями, готувала міжрегіональні спецефіри, втілювала грантові проєкти та знімала документальні фільми, була медіатренеркою. Поза роботою брала участь в освітніх проєктах, де розвивала критичне мислення та медіаграмотність дітей у школах.
"Що мене мотивує і звідки я знаходжу ресурс? Мабуть, раніше я могла б відповісти на це питання якимись конкретними прикладами, розповісти про людей, натхнення. А зараз це просто рутина. Треба працювати, бо я інакшого життя для себе не бачу. Або це про відстоювання особистої гідності, або бажання, щоб моїм загиблим побратимам не було за мене соромно. Поза тим уже немає ніяких мрійливих романтичних мотивів продовжувати", — 8 грудня 2023 для видання "Детектор медіа".
Повномасштабне вторгнення застало Ірину Цибух на сході України: 22 та 23 лютого 2022 року в Покровську та Краматорську вона презентувала свій документальний фільм про дітей із віддалених сіл Донеччини й Луганщини, яким бракує інклюзії. 24 лютого презентація мала відбутися в Сіверськодонецьку, а наступного дня — в Києві. Але домівки героїв фільму Ірини Цибух опинились у російській окупації, а вона повернулася до лав добровольчого батальйону "Госпітальєри", де відбула кілька ротацій на передовій ще з 2014-го. У складі батальйону Ірина забезпечувала евакуацію поранених бійців із найгарячіших місць і надавала домедичну допомогу.
В інтерв'ю для "ELLE Україна" 30 липня 2022 Ірина говорила: "Я така ж молода дівчина, як будь-яка у Франції чи Іспанії. Ми відрізняємося тільки тим, що на нашому кордоні тоталітарний режим, котрий напав на країну, яку я дуже люблю. Мені подобається подорожувати, але жити я хочу тут. І тому я захищаю свою країну, тому й готова померти, щоб мати волю у своїй країні".
Ірина врятувала чимало бійців, неодноразово ризикуючи власним життям під час евакуацій. Крім того, регулярно з’являлась у медіа, надавала інформацію колегам журналістам щодо роботи парамедиків та медиків у зоні бойових дій, інформувала про можливості навчання й підготовки добровольців для надання якісної домедичної допомоги.
"Думаю, щоб не бачити війни на власні очі, треба бути сліпим. Натомість, щоб уникати розуміння, що твоя участь у війні є обов’язковою – треба бути інфантильним ідіотом і мені шкода тих цивільних людей, які вірять, що їх щось врятує від участі у цій війні", — 8 жовтня 2023, інтерв'ю виданню "Букви".
Разом із колегами з Суспільного Ірина стала переможницею конкурсу професійної журналістики "Честь Професії" у 2021 році у категорії "Найкраща публіцистика в локальному медіа" та фіналісткою у номінації "Найкращий репортаж" у 2018 році. У листопаді 2023-го отримала відзнаку від президента України орден "За заслуги" III ступеня, у березні 2024 року стала лауреаткою премії "УП 100. Сила жінок".
