Основна проблема, яка зараз турбує військових, які перебувають на лінії фронту, це – брак людей.
Про це в ефірі Українського радіо. Львів розповів ветеран російсько-української війни, кавалер ордена Богдана Хмельницького Роман Семчишин.
Що нам заважає перемогти
За його словами, на сьогодні завдяки західним партнерам Україна має озброєння. А ось людей партнери нам не нададуть.
"Без війська, без вояків виграти цю війну нам буде складно. Основною проблемою є недоформовані підрозділи. Є ситуації, коли в екіпажі, в якому мають бути три особи, воює одна. Це впливає на результат битви та на настрій цивільного суспільства", — каже він.
Окрім того, на переконання капітана ЗСУ, одним з чинників, які впливають на настрої військовослужбовців, є інформація, яку вони споживають з соціальних мереж.
"Мене непокоїть настрій українців, які через інтернет токсичними помиями боляче б’ють по вояках. Вояки воюють, тримають фронт. А в тилу у головах цивільних українців коїться бозна-що. Мобілізації українському суспільству бракує. І оці російські штампи, бруд, болото, яке піднялося, непокоять нас більше, ніж труднощі, які доводиться долати воякові", — зазначає Роман Семчишин.
Про ТЦК та армію
Роман Семчишин як військовослужбовець позитивно оцінює роботу ТЦК.
"Можу розказати на прикладі мого знайомого. До тижня часу військкомат поспілкувався з ним щодо його мобілізації. Ще через тиждень опинився у навчальному центрі, де пройшов підготовку. Потім його скерували вчитися у Британію. Звісно, йому тривожно. Але він в оточенні сотень таких як він", — говорить ветеран.
Окрім того, він має відповідь тим цивільним, які поширюють інформацію про те, що деяким військовослужбовцям в певні періоди служби виплачують всього 600 гривень на місяць.
"Я пробув у війську 27 місяців. Увесь цей час я отримував платню. Найменше це було – 27 тисяч у місяць. Якщо бойові дії – то 127 тисяч на місяць. І таких як я є сотні тисяч, які нікому не повідомляють і не хваляться цим. Якщо ж, не дай Боже, людина хворіє чи поранена і є період, коли вона вже не виконує свої обов’язки, але ще й не пройшла ВЛК, тоді вона отримує 600. Це триває недовго – до місяця. І зроблено це для того, щоби стимулювати людину пройти ВЛК та отримати виплати, або повернутися у стрій, або демобілізуватися. Тобто, про те, що людина отримує 600 гривень — крику на всю країну. А те, що щомісяця – по 50 тисяч, то сидять тихенько і нікому нічого не каже", — пояснює чоловік.
Що ж до закидів, що у ЗСУ воює тільки третина, то, на його думку, це примітивне розуміння.
"Якщо взяти моїх 27 місяців на війні, то третину часу я виконував бойові завдання. Тобто, був на тому самому передку. А в інший період виконував інші завдання. І так – більшість. Або ж про нашу 125 бригаду. Вона якийсь період була в жорстких боях в районі Лиману. А потім їх відвели під Харків. Вважалося, що вони перебувають в тилу. А тут ворог здійснив напад на Харків. І знов вони опинилися в центрі подій", — розповідає Роман Семчишин.
На війні – вдруге
Напередодні повномасштабного вторгнення ветеран російсько-української війни не мав чітких планів, куди ж він мобілізується.
"Щоб уберегти свою психіку, я ухвалив таке рішення: от коли буде війна, тоді я й вирішуватиму. А зараз я не буду засмічувати свій мозок безконечними маневрами Путіна. Я добре знав ситуацію у зоні АТО, знав, де є рубежі оборони, де налагоджено управління військами. І як тільки почалося, я почав аналізувати ситуацію. Я добре орієнтувався в регіоні Києва та Київщини. І я розумів важливість Одеси: це місто, яке допоможе витягнути Україну у війні", — каже він.
І коли побачив, що російські війська вже обходять Миколаїв, зрозумів, що важливо втримати Одесу. 28 окрему механізовану бригаду обрав тому, що там служать побратими, з якими воював разом у 2014 році в районі Дебальцевого.
"Я поїхав на Одесу разом з двома побратимами. Розмова була короткою: "Їдеш на війну? Береш мене з собою? ". Ми знайшли потрібний нам підвал. За годину з того підвалу я вийшов вже з документами, у формі та зі зброєю", — згадує він.
У частині служать вихідці з Одеської, Кіровоградської, Миколаївської та Херсонської областей. Розмовляли між собою українською.
"Якщо у людини є вибір, без тиску, то вона обирає українську мову. Я був свідком як люди, які все життя розмовляли російською, переходили на українську. Важко їм було, але вони старалися. А коли йде бій, то ми спілкувалися криками. Я б не сказав, що переходили на російську. Тому що російська – це мова лайки. Якщо ти хочеш когось випестити, що він довбень, ну тоді ота спадщина тоталітаризму вилазить", — жартує Роман Семчишин.
Продовження справи батьків
Батьки Романа Семчишина були репресовані, тому він народився у Магаданській області. І у дитинстві попри те, що батьки говорили з ним українською, розмовляв російською.
"Батьки були членами ОУН. Батька репресували у 1946 році, маму – у 1948. Батько ще воював у Другій світовій, його мобілізували у Червону армію, там його й арештували. Я розмовляв тією мовою, якою розмовляли зі мною діти у садочку та школі. Я тільки пізніше це усвідомив", — каже він.
Батько також розповідав йому про ціну нагород, про загороджувальні загони НКВД та інше.
Роман Семчишин всього лише тиждень як демобілізувався і відразу взявся за продовження справ, які завадило йому завершити повномасштабне вторгнення Росії: відродження однієї з Криївок на Львівщині.
За його словами, у цьому будинку відбувалася третя конференція ОУН17 - 21 лютого 1943 року — надзвичайна конференція бандерівської фракції ОУН, скликана з огляду на розбіжність поглядів у керівництві ОУН(Б) щодо збройного чину. Відбулася в селі Теребежі поблизу м. Олеська (Львівщина) 17—21 лютого 1943 р. Накреслила плани збройної боротьби ОУН проти німецьких і більшовицьких поневолювачів. у 1943 році за участі Романа Шухевича.
"На диво, ця будівля не дуже занедбана, хоча й закинута. І зараз, коли служба у ЗСУ мене не обмежує, ми маємо плани суттєві зрушення там зробити. Але знаємо, що вороги знищили музей Шухевича, стріляли по академії, де був музей Бандери. Тому ми цей будинок бережемо", — зазначив він.
