Кулеметник Національної гвардії України зі Львівщини Василь Кирилюк до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну жодного разу не брав до рук зброю. А у 2022 році йому довелося стати кулеметником одного із підрозділів Національної гвардії.
В інтерв’ю Суспільному військовослужбовець розповів про бойовий досвід, побут на війні та поранення.
Від Майдану до війни
У цивільному житті Василь Кирилюк має фах юриста, який здобув, коли у 22 роки став сільським старостою села Великій Дорошів. А десять років тому разом з друзями перебував на Майдані.
Згадує, як тільки дізнався, що у Києві побили студентів, разом з друзями сіли в автівку і поїхали на Майдан. Не мали з собою ані палиць, ані будівельних шоломів, бо їхали на мирні протести.
"Зустріли там багато знайомих та однодумців. Разом ходили на мітинги", – розповідає він.
Прагнення щось змінити було таким сильним, що у 2015 році юнак вирішив балотуватися на виборах до сільської ради, виграв вибори й односельці обрали його спочатку секретарем ради. А через вісім місяців, коли тодішня голова села склала повноваження, обрали головою сільської ради.
"Я все життя живу у цьому селі. І батьки мої, і діди, і прадіди жили тут", – говорить Василь Кирилюк.
За п’ять років Василь Кирилюк вже став депутатом Куликівської селищної ради. А також почав працювати юрисконсультом у Рава-Руській міській раді.
Відмова від броні
23 лютого 2022 року ввечері Василь Кирилюк приїхав додому з роботи. Розповідає, що очікував нападу Росії на Україну, але не вірив, що російські війська підуть на Київ та бомбардуватимуть мирні міста.
А вніч на 24 лютого 2022 року йому зателефонували з роботи та повідомили, що вторгнення розпочалося. О сьомій ранку він вже був на роботі. Оскільки у Рава-Руській розташований один з пунктів перепуску з Республікою Польща, то у міськраді приймали рішення щодо облаштування пунктів обігріву, забезпечення харчування жінок та дітей та інших проблем.
"Десять днів я цим займався. Далі я вирішив, що роблю недостатньо. І вже 6 березня я був у військкоматі", – каже нацгвардієць.
І додає, що він, як держслужбовець мав бронь від призову. Але відмовився від цього.
У військкоматі відразу спитали чи має він військовий або бойовий досвід і скерували його в обласний військкомат. Чоловік поїхав туди, але й там йому відмовили. Проте він знов і знов повертався, вистоював черги, аж допоки його не скерували на ВЛК.
"Після того я чотири рази приходив у військкомат з речима й очікував на відправку. Сиділи до вечора, а ввечері нас відправляли додому. Одного разу навіть вже в автобус ми сіли, священник нас поблагословив. І ми знову не поїхали. Востаннє мої друзі сказали мені, що їм набридло зі мною прощатися і вони їдуть зі мною. Так ми всі разом і поїхали", – говорить Василь Кирилюк.
Став кулеметником
Так він став нацгвардійцем. Ще в військкоматі військовослужбовець просив скерувати його у будь-який підрозділ, тільки б захищати Київ. Тому що російські війська тоді якраз перебували на Київщині.
А новобранців скерували на полігон на навчання. Ось там Василь вперше до рук взяв зброю. Спочатку опанував автомат. Згодом випадково почув, що є можливість стати кулеметником. І зголосився першим.
"Мене спитали: витримаєш? Я кажу: витримаю! Ми навчалися, результати у мене були хороші. То ж мене так і залишили. Вчитися було складно, бо не знайоме все", – каже старший сержант Кирилюк.
В зону бойових дій він поїхав з кулеметом, який важить 12 кілограмів.
Один з боїв, коли боєць побачив ворога зблизька, відбувся у жовтні минулого року. Він з побратимом сиділи у засідці.
"Я побачив, як дорогу переходить група противника. Можливо, вони не знали, що ми там є. Ми відразу відкрили по них вогонь", – згадує він.
Я – живий!
30 жовтня 2022 року Василь Кирилюк зі здивуванням дізнався, що його оголосили загиблим. Того дня російські війська пішли на штурм в районі Вугледара. Українські військовослужбовці зайняли свої позиції. Василь обрав собі яму, яка утворилася від вибуху снаряда.
Бій тривав години чотири. В один момент нацгвардієць почув, що стрілянина ведеться за його спиною. Його це збентежило, тому що він знав, що там – позиції українських військових. Виявилося, що росіяни обійшли його і зайшли збоку. Він опинився в оточенні сам. Чоловік вирішив вибиратися звідти. Перед боєм нацгвардійці визначити три місця, куди вони мають прийти, якщо хтось відірветься від інших.
В одному місці Василь не знайшов нікого. Почав пробиратися до іншого. І тут побачив як на нього йдуть два танки та піхота. Він відразу звернув убік. І пробираючись між будинками, добрався до другого місця. На жаль, це місце вже зайняли вороги. На його щастя, людей тут не було: росіяни залишили свої речі та пішли кудись. Тому боєць забрав там пару коробів з патронами до кулемета.
І вже на третьому домовленому місці знайшов побратимів.
"Тут мені сказали, що загинув Олег Ліщинський "Китай" з Кам'янко-Бузька. І кажуть, що ще хтось, але імені його не знають", – пригадує Василь Кирилюк.
На той момент він навіть подумати не міг, що за три години йому повідомлять, що його оголосили загиблим.
"Я кажу: так то ж я! Я – живий! А вони вже встигли у штаб повідомити, що я загинув", – каже боєць.
Каже, що за ті дві години, поки виходив до своїх, все життя у нього перед очима пробігло. І просив у Бога тільки одного: аби не потрапити в полон.
Мишача проблема
Разом з нацгвардійцями у зоні бойових дій жили 12 собак, один кіт і безліч мишей.
Василь Кирилюк розповідає, що мав гарне пластмасове горнятко з кришечкою. Після того, як до горнятка приклалися миші, від горнятка залишився тільки верхній обідок.
"У бліндажі воно в мене впало за ліжко. За два дні я його шукати – а від нього тільки обідок лишився. Мусив купувати нове, металеве. Миші жили у мене під подушкою, я їх не рухав. Бо скільки б не виганяв, вони все одно поверталися. Як я спав вночі, то вони бігали по мені. Вони вже наші, домашні були", – говорить боєць.
А одного разу всі у бліндажі прокинулися від жахливого крику побратима. Спросоння вирішили, що їх викликають на штурм. Виявилося: у спальний мішок побратима залізли дві миші та не могли знайти вихід. Той з переляку прокинувся, спробував розщепнути замок на спальнику, але – заклинило.
"Ми вже з нього сміялися. Він не міг з того спального мішка вилізти. Жартували, що миші йому допомагають той замок розщепнути", – згадує Василь.
А ось кіт, на ім'я Тайсон, який прибився до хлопців, споглядав на мишей згори та не ловив їх. Бо його і так добре годують.
Дев’ять уламків від міни
Цього року нацгвардієць отримав мінно-вибухову травму. Згадує, що росіяни постійно штурмували їхні позиції, накривали фосфорними бомбами. Чергували бійці по дві години, потім мали дві години відпочинку.
"З того адреналіну ані їсти не хотілося, ані холоду не відчували. Перші два дні не їли, бо не мали апетиту. Вночі були морози до мінус 15, але ми їх не відчували", – каже він.
15 березня бійців відпустили на два дні в тил, аби поїсти й помитися. Але тільки вони приїхали, їм повідомили, що росіяни знову пішли на штурм. Вони швиденько помилися й поїли та очікували на виїзд. Але тієї ночі побратими відбили штурм ворога.
А наступного ранку вони прийшли на підсилення.
"Я перебігав з одного укриття в інше. І тут біля мене розірвалася міна. Поранення дістав у ногу, обидві руки, живіт, плече. Потім побратими сказали, що вони не зрозуміли, що сталося: я скочив на ноги, крикнув, що я – трьохсотий і побіг до медиків. Болю тоді не відчував. Адреналін був сильним", – згадує Василь.
Те, що поранений, він зрозумів, коли відчув тепло по всьому тілу. В укритті медики почали його оглядати, розрізати одяг, тампонувати, перев’язувати та евакуйовувати далі в тил.
Всього з бійця дістали дев’ять уламків від мін. Останній застряг неподалік важливої артерії. То ж його діставали вже у львівському шпиталі.
А того дня, ввечері, Василь у шпиталі вбрав чистий одяг і попросив іншого пораненого його сфоткати, щоби відіслати фото мамі.
"Сказав мамі, що мене легенько зачепило, тільки руку. Ну бо забинтовану руку було видно. Щоправда, мама чомусь не повірила", – каже боєць.
Перебуваючи у госпіталі, Василь Кирилюк відсвяткував свій день народження. І там же отримав від командувача ОС медаль "За службу та звитягу".
