Львів'янка Уляна Кузик хотіла мобілізуватися до війська ще у 2014 році. Тоді її відмовили знайомі військовослужбовці і вона продовжила займатися волонтерською діяльність. Проте вже за десять років, у 2024, жінка таки долучилася до лав ЗСУ. Для цього поїхала у Краматорськ і отримала скерування на військово-лікарську комісію.
Про це військовослужбовиця 67 окремої механізованої бригади та учасниця жіночого ветеранського руху Veteranka Уляна Кузик розповіла Суспільному.
Повномасштабне вторгнення Уляну застало у Львові.
«Я з 2014 року займаюся волонтерською діяльністю, на фронт їжджу. Я з початку війни була у Добровольчому українському корпусі. Ми готувалися до цього. Тому повномасштабне вторгнення для мене не стало несподіванкою», — говорить вона.
Згадує, що в ніч з 23 на 24 лютого 2022 року побратим з Харківщини повідомив, що от-от має розпочатися вторгнення. Уляна прокинулася, зібралася та поїхала на склад благодійного фонду, який вона заснувала ще у 2015 році.
«Поки я їхала, у Львові почалися сирени. Я злякалася за дітей, тому що вони були вдома самі. Я повернулася до них, тому що вони народилися за кордоном, ніколи такого не чули, я хвилювалася, щоби вони не злякалися, але вони спали. Тому зранку о восьмій я вже була зі своїми побратимами і ми відправляли перших хлопців на Київ», — згадує жінка.
Дітям на той момент було 11 та 15 років. Уляна ухвалила рішення, що дітей треба евакуйовувати за кордон. У черзі на виїзд з України вони простояли 28 годин. Жінка віддала дітей їхньому батькові, який спеціально за ними приїхав з Італії, та повернулася через піший перехід в Україну.
«В Україні продовжувалася моя волонтерська діяльність. Тільки з повномасштабною війною вона стала настільки масштабною, що ми жили в приміщенні благодійного фонду. Я вже не розуміла коли день, коли ніч, тому що дуже багато людей з-за кордону нам допомагало. Якщо у нас ніч, то в Америці – день. Постійно формувалися нові підрозділи, доєднувалися добровольці, треба було думати, як їх одягнути й їм це все відправити. Також треба було думати про родини, яких вони почали вивозити з лінії фронту. Було багато жінок з дітьми. Всіх треба було одягнути, нагодувати, поселити. У нас тут був ніби гуртожиток. Перший місяць була така незрозуміла ситуація, що я багато чого не пам'ятаю», — згадує Уляна.
Розповідає, що в перші місяці повномасштабної війни не пам'ятала, що їла, коли спала. І десь на третій місяць згадала, що вона – жінка і потребує догляду за собою.
Визволена Київщина
Також волонтерка їздила в бік Київщини, до місць, куди дозволяли військові, щоби передати гуманітарну допомогу.
«Перша масштабна поїздка сталася, коли звільнили Київщину. Ми принципово не їхали в Бучу та Ірпінь, ми поїхали у маленькі села навколо Київщини. Там не було заправок, там було все розбомблене, ще могло бути заміноване. Там жили пенсіонери, багато лежачих було. Ми везли саме для них допомогу: підгузки, медицину, хліб ", — говорить Уляна.
І додає, що розуміла, що у великі міста поїде дуже багато гуманітарного вантажу. А ось у села, куди вели погані дороги, мало хто поїде. Увесь час доводилося коригувати дорогу та об'їжджати, тому що мости були підірвані, дороги розбомблені.
«Ми залишилися без палива в якомусь селі. Може це була й Бородянка, зараз не пригадую вже. Нам допомогли пожежники. Хати всі були розбомблені. Видно, що росіяни мародерили, крали. Й місцеві розказували як росіяни себе поводили. Страшні ці були історії», — каже волонтерка.
Згадує стареньку жінку, яка ділилася як ховала свою внучку у підвалі від окупантів.
«Був дідусь, який казав як його сильно побили. Він казав, що його не вбили, мабуть, через те, що був дуже старий», — ділиться вона.
І додає, що з 2014 року їздила в зону бойових дій на Донеччину. Але таких розбомблених сіл та міст як на Київщині у 2022 році не бачила.
Уляна йде в армію
Уляна Кузик хотіла долучити до війська із 2014 року, але побратими, яким вона допомагала, увесь час відмовляли її, казали, що хтось повинен виконувати й ту роботу, яку вона робить: забезпечувати їх всім необхідним.
«Але я завжди відчувала, що я щось недоробила, що я хочу так як вони. Чому вони там, а мені не можна? В мене була якась образа на них. І коли загинув наш командир Тарас Хаммер Бобанич, я почала рватися ще більше», — каже військовослужбовиця.
Тарас Бобанич загинув 8 квітня 2022 року. За кілька годин до своєї загибелі він зателефонував Уляні, сказав, що на фронті дуже важко, але українські оборонці тримають позиції. А за три години побратими повідомили про загибель бійця.
«Пам'ятаю, це був похорон Юрія Руфа. Ми були в Гарнізонному храмі. А через годину ми з водієм виїхали на Київ за тілом Тараса. Його вже везли зі Слов'янська. Це був перший побратим, якого я везла. Він мені був як брат. Тому мені було дуже важко. Я до кінця ще не усвідомлювала. Він стільки років на війні, з ним нічого не може статися! Коли люди так довго воюють, ти думаєш, що він безсмертний і ніколи не загине. А тут взяв і загинув. І ти в такому шоці й не розумієш що відбувається. Тому це важко було усвідомити. Ясно, що ти спочатку злий, хочеш помститися і рвешся туди. А потім усвідомлюєш, що треба ще довчитися, бо це — не 2014 рік», — згадує жінка.
Після загибелі Тараса Бобанича мобілізуватися відразу не вдалося.
«Може й добре, що мене тоді зупинили. Зараз я кажу побратимам: ви йдете вбивати ворога, захищати свою землю, але – не вмирати. А тоді я йшла реально вмерти. І добре, що я тоді не пішла, бо хтозна, чи я повернулася б», — ділиться Уляна.
У серпні 2024 року їй вдалося підписати контракт з 67 окремою механізованою бригадою.
«Львівський ТЦК мені відмовив. Я рознервувалася, поїхала до Краматорська, купила дорогі цукерки та торт, зайшла у територіальний центр комплектування й кажу: будь ласка, скеруйте мене на ВЛК та поставте мене на облік», — каже вона.
Після проходження необхідних процедур Уляна підписала контракт та стала солдатом саперно-інженерного підрозділу.
«Я хотіла саме туди. Я сама обирала, куди йти. Я дотична до формування цієї бригади. Я пам'ятаю кожен підрозділ, кожного командира, кожного ротного, як вони формувалися, що вони мали, чого не мали. Для мене це як дитина, яка виросла. Ця бригада для мене як сім'я. Мене там всі знали. Домовилися, що я продовжу свою волонтерську діяльність. А також буду вчитися і не полізу відразу кудись, куди не треба. Я погодилася на ці умови і мене взяли», — говорить військовослужбовиця.
Вдома рішення Уляни сприйняли з розумінням.
«Я в цій історії з 2014. Те, що я підписала контракт, нічого не змінило. Хіба що я зараз за свою роботу отримую зарплату. До того я це все робила без грошей. Ну і стала дисциплінованішою, бо я вже в Збройних силах», — усміхається вона.
Жінка закінчила школу дронів, літала на мавіку та важких дронах-бомберах.
Жінки в армії
З листопада 2024 року з ініціативи Уляни Кузик у Львові відкрили рекрутинговий центр 67 ОМБр.
«Я бачила, що деякі бригади створюють свій рекрутинг і подумала: може й нам таке зробити. Бачила як чоловіки бояться ТЦК й думала, що може вони підуть в рекрутинговий центр. Я запропонувала командирові бригади, що я спробую. Він спочатку скептично поставився до цього, але дав добро», — каже військовослужбовиця.
У її планах було тільки знайти приміщення, відремонтувати, закупити меблі, відкрити рекрутинговий центр у Львові та в Києві. Після цього вона мала намір повернутися у свій підрозділ. Але командир побачив як добре вона дає собі раду з цією роботою та залишив її тут.
«Ми допомогли дуже багатьом українцям поновитися на службі з числа СЗЧ; прийшло багато добровольців, які нам повірили, і багато військовослужбовців перевелися з інших бригад», — перелічує вона.
Серед охочих мобілізуватися до бригади є дуже велика кількість жінок.
«Дівчат більше ніж хлопців. Дівчата пишуть нам у соцмережах, дзвонять. Їх рекомендують інші дівчата, які у нас вже служать. Багатьом доводиться відмовляти», — зазначає начальниця рекрутингового центру.
За її словами, жінок беруть на посади пілотів, медиків, діловодів та інструкторів.
«У нас в кожному підрозділі є дівчата. І в бойових, і в тилових. Нещодавно прийшла дівчинка, яка зараз літає на важких бомберах. Є дівчинка з Білорусі, сказала, що давно хотіла мобілізуватися. Пройшла базову загальновійськову підготовку та почала працювати з важким бомбером. Ми завжди пропонуємо спочатку дівчатам тилові посади. Коли бачимо, що не погоджується, тоді підбираємо бойову посаду. Таких дівчат у нас багато є і вони виконують дуже важливу роботу. Є навіть дівчата-ротні, які керують цілою ротою, в якій більшість хлопців. Є дівчата у танковому батальйоні, є в артилерії», — розповідає військовослужбовиця.
Вік жінок, які хочуть служити, від 20 до 50 років. Для всіх знаходять роботу, відповідно до бажання, знань та навичок.
