19 липня минає два роки від дня вбивства мовознавиці і громадської діячки Ірини Фаріон. Це сталось у Львові, на вулиці Масарика, поруч з будинком, де вона мешкала. Обвинуваченим у цій справі є Вячеслав Зінченко з Дніпра. Судовий процес наразі перебуває на стадії судових дебатів.
В інтерв'ю Суспільному донька Ірини Фаріон Софія Особа поділилася спогадами про маму та розповіла про судовий процес.
— Софіє, що зараз відбувається у судовому процесі?
Найперше, я хочу подякувати усім, хто приходить на суд, подякувати за підтримку в найважчому, напевно, випробуванні в моєму житті.
Вже понад 70 засідань ми вимагаємо справедливого рішення суду. Вже понад 70 засідань прихильники Ірини Фаріон скандують "Довічне Вячеславу Зінченку", тому що ми переконані, що саме він 19 липня вбив мою маму і дуже холоднокровно, підійшовши упритул, вистрілив їй в голову.
Усі судові засідання, які відбулися, відповідно до всіх матеріалів справи, до всіх протоколів, всіх експертиз, обвинувачений Вячеслав Зінченко підтверджує, що це він.
Це та людина, яка сиділа на вулиці Масарика і очікувала, поки Ірина Фаріон вийде зі свого під'їзду, щоб вистрілити їй в голову. Це та людина, яка зараз поводить себе, перебуваючи в залі судового засідання, дуже зверхньо, по-хамськи, холоднокровно, єхидно усміхаючись і влаштовуючи дуже дивне шоу, що йому хочеться чи то повіситись, чи то йому стало зле, чи він відмовляється від своїх адвокатів.
Я хочу наголосити, що Вячеслав Зінченко разом з Криворучко має вже четвертого адвоката. Чому йому ті не підходили, я не можу зрозуміти. Я думаю, вони виконували нормально свою роботу. Але фокус суспільства вони хочуть змістити так, щоб всю увагу звернути зараз на адвоката, яка його захищає.
У нього не виникало навіть краплі якоїсь співчуття до мене чи якогось доброго слова, що він ну захоплювався Іриною Фаріон. Ні, він її ненавидів. Він її ненавидів так, як ненавидів Україну. І це, до речі, дуже добре показує група підтримки.
І Зінченко, і група підтримки — це все одне лице, яке просто паплюжить нас, прихильників Ірини Дмитрівни, поливає мене брудом, погрожує мені, погрожує моїм дітям. Тому я вважаю, що Вячеслав Зінченко має сидіти і добре подумати над своїм вчинком.
— Власне, вже було кілька десятків засідань, майже на кожному ви присутня. Яке з засідань Вам далось найважче?
Найважче, напевно, це судові дебати, коли я виступала на дебатах, і коли виступав мій адвокат, і прокурори. Я тоді усвідомила весь масштаб ще раз повторно цієї трагедії, жорстокого вбивства мами, коли в деталях розповідали, як це було сплановано, що вбивця готувався рік до того вбивства, стежив за соціальними мережами Ірини Фаріон, детально вивчав місце проживання, робив 8 000 скріншотів вулиці Масарика, Варшавської, Львівської політехніки. І детально готувався, винаймав квартири і так далі.
Це для мене було найважчим. Тоді в перший раз за довгий час взяли гору емоції і я розплакалась. Але я вважаю, що плакати — це не ознака якоїсь там слабкості, бо бути сильною надзвичайно складно в такій ситуації важкій.
— Що вас найбільше вразило під час суду, що ви таке почули, можливо, від самого Зінченка?
Мене найбільше вражає його холоднокровність, його пустота в очах, його єхидний сміх, жодного розкаяння в тому, що він зробив.
Чому Вячеслав Зінченко своєму найкращому другу, коли той його запитав, що, може, давай пограємо в футбол, відповів: "Я в Тернополі". Але насправді Вячеслав Зінченко перебував у Львові. Чому він збрехав? Що він робив у Львові?
Ми зараз сидимо на вулиці Масарика. Ви мені скажіть, тут є якісь театри, музеї? Це є спальний район міста Львова. Він прийшов на це місце, щоб вбити Ірину Фаріон. І зараз він не має сміливості як чоловік це визнати, тому що він є слабким чоловіком, який упродовж всього свого життя буде незреалізованим. Він не буде мати ні родини, він не буде мати ні сім'ї, він буде забитий за ґратами і буде сидіти там і читати свої книжки, які він читав "Русская азбука террора" і так далі.
Він просто не усвідомлює, що він самотня людина, яка нікому не потрібна, тому що на суди жоден його друг не приходить його захищати. Його приходять захищати жінки, яким, я не знаю, 47 плюс, напевно, які зверхньо себе поводять і провокують. І погрожують мені як вдові загиблого героя і моїм дітям. Пишуть таке в "Тіктоці", що, я думаю, вони будуть за це відповідати по сьоме коліно і вище.
— Ви згадали про погрози. Власне, розкажіть, можливо, як саме погрожують? Ви зараз маєте, я так розумію, охорону?
Дивіться, погрози є кожного дня. Погрози є з невідомих акаунтів, погрози є у "Фейсбуці", в "Інстаграмі". Насправді мені кажуть, що не треба дуже на них звертати увагу, тому що вони провокують. Звісно, в цьому є певна доля правди, але за всі погрози ті, хто мені погрожує, мають відповідати.
Я хочу відчувати, що я під захистом. Тобто, зараз, звичайно, що є охорона І зараз я відчуваю, що я в безпеці. Але я хочу, щоб ті, хто насміхається, хто пише коментарі, за кожне слово їм прийде час і вони будуть покарані. І це, я розумію, що вони це викладуть, виріжуть, а це не погроза. Це просто, що ти маєш відповідати за кожне слово.
— Софіє, мої колеги з Суспільне Дніпро спілкувалися з батьком Вячеслава Зінченка. Чи вірите ви хоча б на 1%, що він може бути невинним?
Ні, я навіть на 1% не вірю. Ну я цього інтерв'ю не бачила, але, звичайно, що я вам хочу сказати, що кожна мама і тато буде захищати свою дитину до кінця.
Те, що вони не знали, хто така Ірина Фаріон, я про це чула. Але я думаю, що кожне місто знало, хто така Ірина Фаріон. Не треба брехати.
Те, що його син, на мою думку, це тільки моя думка, він не виховувався в любові, йому не дали тепло родинне — це факт. Він виховувався один. І саме це виховання довело до того, що він став вбивцею Ірини Фаріон.
— А що ви відчули, коли затримали, власне, Вячеслава Зінченка?
Я дізналася через новини. Ну, в мене відчуття було таке, знаєте, що я хочу побачити, хто це. Просто глянути в очі. Інших відчуттів в мене не було, тому що тоді була просто пустота втрати.
Вбивство Ірини Фаріон, моєї мами, сколихнуло не тільки Україну, а сколихнуло весь світ. Це було вбивство в особі моєї мами тих, хто захищає мову, тих, хто впливає на суспільство, тих, хто захищає наших героїв: Бандеру, Шухевича, Коновальця, тих, хто піднімає червоно-чорний стяг і синьо-жовтий, тих, хто вшановує Героїв України.
Моя мама понад усе любила Україну. Мама казала, що такі як я своєю смертю не вмирають. Вона розуміла, що частина суспільства, може, і менша частина суспільства не готові до її слів.
Але після того, як сталося це жорстоке вбивство, то багато хто усвідомив, що Ірина Фаріон випереджала час. (...) Як мені казали, це був постріл в українську мову, щоб закрити нам рот, щоб нас принизити, щоб ми налякалися. Але насправді тим пострілом їм цього не вийшло. Ми стали ще сильніші, тобто я говорю про себе і про своє оточення, ми стали ще наполегливіші.
— Під час та після засідань лунають образливі фрази від прихильників Зінченка. Як ви взагалі це витримуєте?
Я завжди в голові собі прокручую цитату мами: "Бажаю вам сили волі жити то життя. Світ не любить слабких, тому будьте сильними". Тобто я стараюся бути сильною. І ця сила їх нервує.
Я розумію, що я їх нервую. Я розумію, що мій світогляд — це не їхній світогляд (...) Це інший світ, ви розумієте? І навіть коли нас розділяє оцей коридор, коли Зінченка ведуть до суду, то я розумію, що мій світ — це український націоналізм, а їх світ — це "русскій мір".
Я пам'ятаю, коли в нас було судове засідання на День вишиванки, вони навіть не знають, що таке вишиванка, напевно. Вони не знають, хто такий Бандера, Шухевич. Це зовсім різні цінності. І тому, звичайно, що вони нас називають фаріоністами, фашистами. І коли ми співаємо гімн, вони мені кажуть, що я вбивця своєї мами. Ну я вважаю, що за такі слова має принаймні бути не тільки зауваження, але ще якийсь штраф. Тому що я як українка, чоловік якої загинув на війні, і мене називають фашисткою, ну я вважаю, що це не гідно.
— Ми знаємо Ірину Фаріон як публічну особу. А якою вона була вдома? Чи відрізняється її образ публічний від Ірини Фаріон домашньої?
Насправді, якщо говорити про маму, вона була дуже доброю. Вона мене виховала сама, бо з татом розлучилась, як вже я неодноразово казала.
Я маю тільки найтепліші спогади з дитинства. Пам'ятаю, коли я оцією стежкою йшла, там моя школа трішки далі, і мама мені завжди казала: "Треба шапку вдягнути. Не можна йти без шапки". Пам'ятаю, як ми їздили завжди на море, в Одесу. Пам'ятаю, як купувала мені такі, знаєте, я дуже любила збирати ведмедиків, коли була маленька. А м'які іграшки колись були дуже дорогі, то мама мені купувала там по одному ведмедику в місяць і я дуже тим тішилась. Усе тепло, усю таку гідність, силу, наполегливість. Мама мене ніколи не сварила. Вона мені завжди давала поради, вже коли я стала старша: "Це твоє життя, я тебе завжди підтримаю". І це було найцінніше.
Втрата мами — це для мене просто змінився... ну, це дуже важка трагедія. І я пам'ятаю, коли я прийшла на місце вбивства, ви, здається, теж були. Я... мені невластиво падати на коліна і так далі. Але тут був такий момент саме тоді, коли я прийшла, що мені хотілося доторкнутися до цієї землі, де пролилась її кров. І досі я прокидаюся і думаю, може, це сон, може, вона повернеться.
Але я усвідомлюю, що найцінніше, що вона залишила — це свій спадок. Це книги. Це свої плани. Це ідеї. Свої цитати неймовірні. Відео, YouTube канали, які досі набирають велику кількість переглядів. І це ніхто не змушує ходити дивитися. Ці люди приходять і дивляться.
Насправді мама в кожного — це найцінніше, що є. І коли так втрачаєш маму, несподівано, холоднокровно, пострілом в голову твою маму вбивають, ну, тоді ти усвідомлюєш, що життя настільки коротке, що треба цінувати кожен момент. І оці спогади для мене зараз є у фотографіях. Тому треба видруковувати свої фотографії, треба складати їх в свій сімейний альбом. Бо знаєте, коли вимикають світло, можна сісти за столиком, дивитися: "Ой, яка я була файна". Тому я вважаю, що отакі цінні моменти вони саме з родиною.
І ніколи не можна відкладати час. Домовився — прийди, подзвони. Бо зараз... я ще досі не пережила і не знаю, коли переживу цю втрату. Коли я йду по вулиці, думаю, а може подзвонити, а потім... а кому я буду дзвонити, якщо в мене вже на телефоні пише видалений контакт. Це важка трагедія.
Я розумію, що в час війни тисячі сімей втрачають найцінніше. Тисячі сімей перебувають в горі. Але зараз я говорю про своє горе. І я вважаю, що про це треба говорити. І насправді пам'ять в будь-яких заходах, в будь-яких книгах — це дуже важливо зараз.
— Ви розповідали, якою була Ірина Фаріон мамою. А якою вона була бабусею для своїх онуків?
Бабусею вона була дуже такою, знаєте, доброю, хорошою. Вона завжди їм все купувала. Вони любили її. Вони так, пам'ятаю, я приїжджала до мами. Малі виходять з машини і просто так, знаєте, біжать до мами, обнімають її. Для них це дуже важка втрата. Вона їх дуже любила. Вона їм дала цінності основні — це любов до України, що москаль — це ворог, що московська мова — це теж мова Росії, це мова окупанта. Вони це все усвідомлюють, вони це все знають.
Але я розумію, що вони настільки стали зараз дорослі, так вони змужніли після всіх тих втрат, але вони мене, знаєте, питають: "Мама, а ти знову на той суд йдеш? А коли він закінчиться?" І я так хочу, щоб вони, коли буде вирок, щоб вони разом зі мною якось прийшли, можливо, почекали десь внизу, бо вони цей шлях пройшли зі мною.
Я упродовж 70 засідань вже не мала часу на них. Весь свій час я ходила на судові засідання, які досі тривають. Я думаю, що це теж їхня заслуга, що вони це все витримали, що вони зрозуміли, куди йде мама і чому вона не з ними. Тому що насправді кожне судове засідання — це як відкрита рана. Кожне засідання я бачу вже 70 разів вбивцю своєї мами. Це 19 липня повторюється в моїй голові. Я хочу, щоб це закінчилося, тому що мої діти мають мати нарешті щасливе дитинство і не чути, що мама їде до суду.
— Софіє, а який вирок, на вашу думку, має бути, яким для вас він буде справедливим?
Який би не був вирок, це мені ніколи не поверне маму. Це ніколи мені не поверне тих наших теплих вечорів, коли ми сиділи. Маминій коліжанці, наприклад, Оксані Микитюк, з якою мама товаришувала протягом 30 років, це ніколи не поверне найкращої подруги, найкращої порадниці, колеги. Тобто, Ірину Фаріон ми не повернемо.
Але лише довічне позбавлення волі дасть зрозуміти, що коли людина забирає життя, холоднокровно, детально обдумуючи кожну деталь свого злочину, вона має сидіти довічно.
— Ви вірите у винуватість Вячеслава Зінченка? А коли цей момент настав, що ви твердо зрозуміли, що це він?
Я ще, коли його перший раз побачила, коли його перший раз привезли, і тоді я, пам'ятаєте, кричала багато. Він досі не може забути мої прекрасні слова. Я тоді усвідомила, що це він. Ну, в мене є таке відчуття. Я свою думку змінювати не можу, і я опираюся зараз лише на факти, які є в матеріалах справи. Які чітко зафіксовують, що людина в панамі і людина, яка сидить за гратами, це є Вячеслав Зінченко.
Коли ви бачите когось підозрілого будь-де в час війни, кажіть комусь. Робіть зауваження, бо, як ми бачимо що вбивство Ірини Фаріон, потім вбивство Дем'яна Ганула, потім вбивство у Львові Андрія Парубія.
— Якщо вина буде доведена, чи змогли б ви йому пробачити?
Ні, я йому ніколи не пробачу. Такий як він попадає лише в пекло. І там вже буде, напевно, Божий суд. Я не знаю, як карає Бог таких вбивць. Я йому цього вбивства не пробачу. Хоча мені кажуть, що треба відпустити і пробачати. Але я за такий жорстокий злочин... забрати в мене найціннішу людину, мою опору в житті, я ніколи цього не вибачу.
— Софіє, ваша мама мала публічне життя, багато планів. Можливо, є якась мрія, яку їй не вдалося здійснити за своє життя і яку би ви хотіли здійснити?
Я вам скажу так: мама дуже багато працювала. Мама мала певні плани щодо наукової роботи, щодо книг, які би вона хотіла чи перевидати, чи видати нові. Про це все знає її найкраща подруга і саме оці останні бажання втілює вона. А я їй стараюся в цьому допомагати.
Ми відновили проєкт "Мальована мова", де студенти Львівської політехніки малюють мову, зображують мову, як колись, може, пам'ятаєте, був плакат Ірини Фаріон, тобто її студентки: "Не знаєш, не розумієш, не шануєш".
Є вулиця Ірини Фаріон, по якій будуть ходити мої діти і тисячі поколінь. Є меморіальні заходи. Тобто ми робимо все так, щоб справа мами жила і робимо це гідно.
Ми маємо любити Україну, ми маємо бути гідні наших героїв, які віддали життя за Україну. Ми маємо усвідомлювати, що найцінніше, що ми маємо — це нашу культуру і наших хлопців, які зараз захищають Україну.
