У Дрогобичі на Львівщині у взуттєвій майстерні працює Юрій Косовський. Чоловік також є вчителем історії. Розповідає, що на роботу у майстерню його привів дядько 30 років тому. У кожного майстра там — своя родинна історія, що пов'язує його з чоботарством.
Працівники майстерні поділилися із Суспільним спогадами про початок роботи чоботарями.
В юності Юрій Сливяк працював на заводі медбратом, а коли дізнався, що його прадід був чоботарем вирішив продовжити родинне ремесло.
"Плюнув на то все, як розлетівся завод "Граніт" і совєтський союз — пішов до шевства — тут краще платять", — каже Юрій Сливяк.
70-річний Роман Луцик раніше був закрійником і заготівельником на взуттєвій фабриці. Розповідає, його батько також виготовляв для селян чоботи, скріплюючи їх дерев'яними кілками.
"Я йому допомагав ті кілки запихати в ті дірочки. Такі дірочки робив — також все ручна робота була", — пригадує майстер.
Юрій Косовський 33 роки займається ремонтом взуття й паралельно працює вчителем історії у школі.
"Закінчив навчання в університеті й пішов працювати у школу. Зарплата була копійчана — 4.5 долари в місяць. Частина інструментів мені дісталася від діда. Вдома ще швейна машинка є давня "Зінгер". Гачок фактично дістався, решту інструментів — самі пристосували до роботи і стараємося використовувати їх по максимуму", — каже Юрій Косовський.
Юрій Косовський каже, вони беруться за будь-який ремонт, особливо якщо це зручне і звичне для людини взуття.
Читати ще
