Після загибелі бійця Третьої штурмової Іллі Рудніковича його мама, львів’янка Людмила Недбайло, захотіла зайняти місце сина у підрозділі. Вона займалася у спортзалі, вивчала тактичну медицину та дрони. Зрештою жінка ухвалила рішення продовжувати займатися волонтерством. Але, за її словами, навчання дало їй змогу пережити найважчий період у житті.
Про це мама військовослужбовця Людмила Недбайло розповіла Суспільному.
На початку повномасштабного вторгнення Іллі Рудніковичу було 19 років і він навчався на третьому курсі у Львівському національному університеті ветеринарної медицини та біотехнологій імені Степана Ґжицького на фізіотерапевта.
Людмила згадує, що змалку син займався спортом. На ніч мама читала йому історії про богатирів та лицарів.
"Ми з чоловіком заздалегідь придумали імена для наших дітей. Донька в мене – Ія, а син – Ілля. Мені подобалося це ім’я. Як Ілля Муромець. І мій син теж – лицар. З чотирьох років він займався карате", — каже вона.
Згодом хлопець вивчав рукопашний бій, айкідо, джиу-джитсу. З дев’ятого класу навчався у Львівській середній загальноосвітній школі східних мов та східних бойових мистецтв "Будокан".
"В дитинстві, коли я питала, ким ти хочеш бути, відповідав: "Хочу бути котом". Потім хотів стати ветеринаром. І вже коли став старшим, то вирішив, що краще лікувати людей", — говорить Людмила.
Також Ілля разом з мамою полюбляв велоспорт. Разом вони брали участь у веломарафонах на довгі дистанції. Хлопець мріяв взяти участь у "двохсотці".
Підготовка до мобілізації
Жінка добре пам’ятає перший день повномасштабного вторгнення. Каже, що вийшла з під’їзду будинку, там сиділа сусідка, яка вимовила одну фразу: "Війна почалася".
"Я не поїхала на роботу, бо не ходив транспорт. Дуже багато знайомих поїхали за кордон, бо вони злякалися. Я розуміла, що не можу сидіти й чекати. Я почала шукати, де можу принести користь. Хотіла здати кров, але там вже були величезні черги", — розповідає Людмила.
Подруга, яка в мирний час шила велосипедні сумки, покликала її шити аптечки, підсумки та розгрузки для військових.
"До сьогодні я там працюю: розробляю дизайни, роблю вишивку, роблю шеврони. Я зараз на пенсії, маю виплати. А все, що заробляю, віддаю на збори для хлопців", — каже мама Героя.
Водночас Ілля пішов на тренінги з тактичної медицини.
"Приходить до мене і каже: "Мам, поший мені аптечку, хай буде". Я пошила. Він з тою аптечкою постійно ходив. Каже: "Це ж війна, будь-якої миті може статися що завгодно". Потім: "Поший мені розгрузочний пояс, хай лежить". Я зробила", — згадує жінка.
Також юнак плів сітки, робив окопні свічки та їздив на вишколи.
"Коли він отримав диплом бакалавра, я його вмовила йти в магістратуру. Я думала, що це гарантовано дасть йому ще два роки, що він нікуди не полетить. Я бачила, що він не дуже захоплений цією ідеєю, але подав документи на магістратуру і ніби вчився. Зараз я розумію, що це він для мене удавав, що вчиться", — говорить Людмила.
Хочу бути найкращим у Третій штурмовій
У перші дні 2024 року Ілля нарешті зважився розповісти: він знайшов для себе підрозділ і хоче мобілізуватися.
"Ми сиділи на кухні і він сказав, що вирішив йти у Третю штурмову. Я злякалася. Бо Третя штурмова лізе в саме пекло. А він каже: "Так, я хочу бути в цій бригаді. І я не просто хочу бути там, я хочу бути найкращим в цій бригаді", — згадує жінка.
За кілька днів син поїхав на "тиждень штурмовика", звідки повернувся з твердим рішенням укласти контракт саме з цією бригадою.
"Я ще жартувала, що у Третю штурмову слабаків не беруть, там треба сто разів відтиснутися. А він казав: "Що ти мене лякаєш, я ж можу це зробити". І його таки взяли. Він був фізично сильним, останні роки займався ММА, був призером обласних змагань, їздив на Чемпіонат України", — розповідає Людмила.
Так Ілля став стрільцем-санітаром й поїхав на навчання у Британію.
Найсмачніші вишні
На початку червня боєць вже був у зоні бойових дій.
"Він мені не розказував, що він на виходи ходить. Писав, що все добре, не хвилюйся, ми тут тренуємося та працюємо", — каже мама.
Згадує, що того червня вона поїхала у велосипедну мандрівку Франківщиною. І робила багато фото місць, в яких побувала. А також просто гарні фото.
"Це був період достигання вишень. Я зробила фото вишень і надіслала йому. Він відписав мені: "Це найсмачніші вишні, які я бачив", — говорить Людмила.
І тільки згодом вона дізналася, в яких умовах перебував її син, коли отримав це фото.
"Це була страшенна спека. Вийшли на позиції і взяли трохи води з собою, скільки могли на собі нести. Каже, ми пили цю воду по трохи, як в пустелі, розуміли, що потім її не буде. Воду їм підвозили у місце, про яке була домовленість. Одного дня Ілля прийшов туди, а там нікого і нічого нема. Каже: "Я чекаю і розумію, що я відкритий як на площі. З неба мене бачать дрони і в будь-який момент мене можуть вбити", — переповідає жінка.
Шеврон Третьої штурмової не купиш
Наприкінці червня Ілля зазнав важкої контузії, внаслідок якої розірвалися барабанні перетинки.
"Він попередив, що йде на завдання. А через тиждень написав: "Ми повернулися. У мене контузія, мене зараз крапають, розірвані барабанні перетинки, я їду в Полтаву на операцію", — згадує мама.
Перебуваючи у Львові на реабілітації, юнак уникав говорити з мамою про війну. Щодня знаходив собі якесь заняття, як от відвідувати поранених побратимів у шпиталі.
Поговорити його змусило те, що один з львівських знайомих, який теж воював у Третій штурмовій, зник безвісти.
"Коли він приїхав, я запропонувала відвідати маму цього хлопця, бо її треба підтримати. Ми зустрілися, гуляли Стрийським парком. Того дня у парку показували дрони. Тоді вперше Ілля сказав, що йому дуже страшно їх чути. Він розумів, що це – парк, тут безпечно, що це розвага. Каже: "Коли злітає дрон, мені хочеться ховатися. Я нічого з цим не можу зробити. Мені дуже тут некомфортно", — розповідає Людмила.
Після цієї прогулянки син вирішив поговорити з мамою.
"Він сказав: "Якщо буде така ситуація, як у наших знайомих, то ти знай – мене вже нема в живих. Запам’ятай це". Тоді я зрозуміла, що хлопці з Третьої штурмової не здаються в полон. Тому що росіяни будуть з них знущатися аж до смерті", — каже вона.
Також Ілля розповів, як він мріяв отримати шеврон Третьої штурмової.
"Сказав, що цей шеврон не купують, його треба заслужити. Сказав, що тепер він його обов’язково буде мати. Бо його дуже хвалили після цього виходу, де він зазнав контузії", — говорить жінка.
Під час цього виходу у двох бійців з чотирьох, які були на позиціях, почалася паніка і вони не змогли взяти участь у бойових діях. Ілля з іншим побратимом попросив їх набивати боєкомплект для гранатомета. А сам вийшов з бліндажа, виліз на окоп і працював з гранатомета, стоячи на відкритій території на повний зріст.
Так вдалося стримати штурм росіян.
Котячий тато
Одного дня Людмила отримала повідомлення від сина: "У моєму спальнику народилися кошенята" та скинув відео, на якому у його спальнику повзають та пищать сліпенькі кошенята й дописав: "Я тепер тато цих кошенят". Маму цих кошенят бійці забрали з Авдіївки вже вагітною.
"Там спальників було море. Але вона прийшла й у його спальнику народила. А у нього був дуже дорогий туристичний спальник", — говорить мама Героя.
Кицька-мама виявилася висловухою шотландкою. А серед приплоду Ілля обрав собі сіреньке кошеня, фото якого надіслав мамі й написав: "Це мій улюбленець". Казав, що це – кіт. Вже після його загибелі, коли побратими привезли кошеня разом з тілом бійця, з’ясували, що це – самка.
Кицьку назвали Панч. Такий же позивний мав Ілля.
Востаннє вдома
Коли Ілля востаннє приїжджав додому, він намагався встигнути зустрітися з усіма близькими.
"Ми поїхали на велосипедах у Кам’янку-Бузьку до бабусі. Вона не знала, що він воює, і все розпитувала як він вчиться. Він вигадував яке чудове у нього навчання. На зворотному шляху ми потрапили під зливу. Він був такий щасливий. Казав: "Це ж супер", — згадує жінка.
Того ж приїзду юнак запросив маму до ресторану.
"Ми ніколи не ходили разом у ресторан. Я пошила собі шикарну сукню, вбрала і ми пішли. Він теж був дуже елегантно вбраний. Ми куштували смажену форель, вино. Потім через увесь Львів йшли пішки додому", — говорить вона.
Поїзд на війну був пізно вночі. У них ще був цілий день попереду, щоби набутися разом. Тож вони гуляли містом.
"Я розуміла, що це – останній день. І вночі він їде. Йдемо по Коперника, де є фонтан-ванна. Бачимо: якийсь військовий миє голову у тому фонтані. Поруч стоять його друзі та сміються з того процесу. Я дивлюся: це ж Сергій Василюк, соліст групи "Тінь сонця". Мої діти були його фанатами. Сергій підіймає голову і каже: "Це ж треба з фанатами у такій позі зустрітися". Ми посміялися та зробили фото", — каже Людмила.
Це було останнє спільне фото.
А ввечері мама провела сина до дверей. Далі він пішов сам.
"Я не усвідомлювала, що я його більше не побачу. Я завжди думала, що з моїм сином нічого поганого не станеться. Я завжди вірила в хороше", — ділиться емоціями жінка.
Я — мама воїна
На початку серпня 2024 року Ілля просив у мами, аби вона надіслала йому краплі від бліх, лотки, наповнювач для лотків та інші потрібні речі для котів.
"Каже: кошенята вже підросли і всі скинули їх на мене. Кажуть: ти їх тато, ти ними й опікуйся", — згадує Людмила.
Надіслати ці речі жінка повинна була після того, як син повернеться з завдання.
"14 серпня він мені пише: ми йдемо працювати. Потім: відбій, ми не поїхали. 15 серпня пише: ми сьогодні йдемо працювати. А 16 серпня мені повідомили, що він пропав безвісти", — каже мама.
Того дня вона була на роботі. Хтось зателефонував їй і спитав, де вона є.
"Мені сказали: "Тут для вас конверт, куди можна вам завезти?" Я чомусь собі уявила, що це якийсь кур’єр. Я була вся в роботі й не відразу зрозуміла, що діється. Потім подумала: що це за кур’єр, яку посилку він має мені привезти? І тільки сходячи сходами вниз, до мене прийшло усвідомлення, що це щось пов’язане з Іллею. Внизу я побачила військового. Він дав мені документи, сказав, що Ілля пропав безвісти і що мені зателефонують з патронатної й скажуть, що я маю робити. Я тоді стояла, дивилася на нього і не плакала. Бо я розуміла що таке "пропав безвісти". Ілля мене попередив про це. Я сказала, що я – мама воїна і буду поводити себе відповідно", — згадує жінка.
Згодом вона робила все, що від неї вимагали: подала заяви про розшук в поліцію, Червоний хрест та інше.
"Я – мама воїна, я мушу відповідати цьому. Взяла себе в руки й робила, що треба. І на упізнання тіла згодом сама поїхала", — каже вона.
Вже пізніше побратими повідомили, що Ілля загинув та пообіцяли дістати тіло.
"Через місяць взводний написав мені, що везуть Іллю. Я кажу: "Якщо ви їдете, то заберіть і котів його. Заберіть кицю та всіх кошенят. Я їх прилаштую". Бо він піклувався про них. Тепер буду піклуватися я. Хлопці кажуть: "Їх багато". Я кажу: "Привезіть оцього сіренького, його улюбленого". Вони привезли мені двох. Одну я прилаштувала, друга живе у мене. Ця киця мене врятувала. Коли мені було зле, я обіймала її та думала, що цю кицю обіймав мій син", — каже мама бійця.
В очікуванні
З моменту звістки до моменту, коли син упокоївся на Полі почесних поховань у Львові, Людмила не могла ані спати, ані їсти.
"Коли я зробила все, що треба – позбирала всі документи, походила по всіх інстанціях, підписала всі документи, прийшло усвідомлення: у мене нема сина. І в цей момент я зрозуміла, що я не можу зробити вдих, що я не можу дихати, ще трохи – я задихнусь та помру. Я присіла та почала молитися "Отче наш". Мене почало відпускати. Я почала дихати. Як тільки на мене надходив такий стан, я починала молитися. Я зрозуміла, що молитва – це мій порятунок", — ділиться жінка.
Увесь час, доки не привезли тіло, вона сподівалася, що це помилка і його привезуть живого. Одного разу наснився і мама боялася уві сні заговорити з ним.
Згодом побратими розповіли, що бійці виконали завдання й вже поверталися на базу, коли Ілля випадково став на дрон та підірвався.
Повернення до життя
Після похорону сина Людмила вперше змогла заснути й проспала вісім годин.
"До того я спала не довше двох годин на добу. Не могла їсти. Я дуже схудла. Після похорону я їсти не почала. Але почала спати", — говорить вона.
Друзі покликали її проїхати марафон на велосипеді у 200 км.
"Я думала, що я нормально його проїду. Коли подолала сто кілометрів, там був пункт, де ми могли поїсти. Я тоді вперше змогла нормально поїсти. Організм зрозумів, що якщо він не буде їсти, то я загину. Я ледь тоді доїхала той марафон, я була дуже виснажена. Але я після цього марафону почала їсти", — каже жінка.
Розповідає, що після загибелі сина її переслідувало бажання помсти.
"Мені хотілося помститися. Ця думка мене не покидала. Я розуміла, наскільки мій син був потужним воїном, відважним, вмотивованим. Я розуміла, скільки користі міг ще принести. Оце відчуття, що він так мало зробив, а міг зробити більше. І у мене була думка: я йду у військо, я йду у його бригаду", — розповідає Людмила.
Коли вона поділилася цими думками з побратимами сина, вони її підтримали. Тільки порадили добре подумати, що вона буде робити.
"Піти і вмерти може будь-хто. Це дурість. Я маю піти й робити якусь корисну справу. Я почала тренуватися у залі. Пішла на такмед, пройшла вишколи. Це трошки почало ставити мої мізки на місце. Я подумала: мені вже 53, я не стягну як ті хлопці, отже штурмовиком я не буду", — говорить вона.
Тоді мама воїна вирішила навчитися працювати з дронами. Вивчила їхню будову та навчилася їх збирати. Двічі пройшла курси пілотування для цивільних.
"Ніби літала й непогано. Але мені все було мало. І коли у нас з’явився центр навчання від Третьої штурмової, я пішла до них. І тоді я зрозуміла, що не все так просто. У мене не виходило. Я зрозуміла, що мені не дано. Оце покоління, яке народилося з джойстиком в руках, їм було все просто. А я не склала іспит та зрозуміла, що це не моє", — каже жінка.
Тому вона повернулася до волонтерства.
"Але на той час у мене вже істерика, яка була на початку, закінчилася. Моя психіка заспокоїлася, я зрозуміла свій шлях і для чого я маю жити. Поки я дихаю, я працюю на перемогу", — резюмує Людмила Недбайло.
