До повномасштабної війни львів’янин Сергій Гончук працював у Львівській міській раді та мав бронь. Але через два тижні після початку вторгнення вирішив мобілізуватися до 125 бригади ТрО.
Про це ветеран російсько-української війни, заступник керівника офісу спорту Львівської міської ради Сергій Гончук розповів Суспільному.
З кабінету міськради – на війну
Сергій Гончук каже, що не очікував на повномасштабне вторгнення. Понад те, на початку 2022 року вже затихала пандемія ковіду. То ж у команди офісу спорту були плани на відновлення спортивних заходів у Львові.
"Натомість мій близький друг Максим на той момент вже набирав людей до 103 бригади. Він казав: "Готуйтеся". Ми всі у рожевих окулярах. А зранку 24 лютого він мені зателефонував й сказав, що почалося", — згадує чоловік.
Того дня він прийшов на роботу. В кабінеті зібралися всі працівники й дивилися один на одного, не знаючи що робити.
"Зателефонували до керівника з проханням надати когось для організації роботи з переселенцями. Керівник доручив мені це. Я звернувся до колективу, а переважно це жінки, й запропонував долучитися до цієї роботи. Ми розуміли, що ця робота буде цілодобовою. І ми почали працювати", — розповідає Сергій.
І додає, що жодних теоретичних знань як працювати з вимушеними переселенцями не було ні в кого. Вчилися надавати допомогу відразу на практиці.
"Розпланував так роботу, що вдень працювали дівчата, на ніч я заступав. Крім того, я займався професійно дзюдо. І колеги по збірній, знайомі, знайомі знайомих телефонували: у мене там хтось їде з рідні, чи можеш їх десь поселити. Всі вони зупинялися у мене у двокімнатній квартирі. Інколи я навіть не знав від кого та чи інша людина", — згадує він.
За тиждень, коли роботу налагодили, Сергій ухвалив рішення мобілізовуватися.
"Славутич в оточення брали. Там мій близький друг жив. І я думаю: що ж я тут сиджу? І наступного дня почав телефонувати до одного знайомого, до іншого. Бо так просто йти не хотілося. Армія для мене – незнайома структура", — каже Сергій.
Зателефонував до знайомого у 24 бригаду. Той сказав, що без бойового досвіду не беруть. Знайомий з 80-ї бригади сказав, що вони вже виїхали.
"Товариш зі 103 відразу запропонував стати командиром мінометної батареї. Я кажу: "Макс, я не знаю що таке автомат, а ти пропонуєш командувати мінометною батареєю", — сміється ветеран.
Зрештою звернувся до товариша, що згодом став хрещеним батьком сина, зі 125 бригади.
"Як зараз пам’ятаю, він дав слухавку своєму командирові. То був МиронМирослав Стець, псевдо Мирон. У 2015-2016 році брав участь в АТО. Воював у складі 23-ої окремої бригади охорони громадського порядку «Хортиця». Під час повномасштабної війни служив командиром роти вогневої підтримки 125-ї окремої бригади територіальної оборони. Загинув 4 березня 2023 року під час оборони Бахмута., Царство йому Небесне. Питає: "Маєш бойовий досвід? Що вмієш робити?". Кажу: "Що навчите, що скажете, те й буду робити", — згадує він.
Так Сергій Гончук став старшим стрільцем. Військовослужбовців відразу попередили, що вони поїдуть у зону бойових дій, а не сидітимуть у Львові. Їм запропонували добре подумати і хто не готовий, то міг повернутися додому. Але ніхто не відмовився. А за кілька днів бійці підписали згоду на залучення до бойових дій.
"Мав бронь. І поміняв її на бронежилет", — жартує чоловік.
Того ж дня йому видали автомат.
"Я підійшов до сержанта роти й кажу: "Я не знаю що з ним роботи". Він каже: "Сідай, зараз буду показувати", — каже ветеран.
Ти – бойовий медик
Воювати Сергій з побратимами вчився просто на війні.
"Мобілізувався я старшим стрільцем. Коли наша рота переформатувалася у роту вогневої підтримки, я мав бути у розрахунку АГС (автоматичний станковий гранатомет, — ред.). Пам’ятаю, як ми гуглили, на шикуванні за день до виїзду на Харківщину, що таке АГС, як він виглядає, бо нам з нього треба вміти стріляти", — згадує він.
Про те, що буквально за кілька днів Сергій стане бойовим медиком, він навіть не здогадувався. Його рекомендували інструктори з медицини як одного з найкращих слухачів.
"Бойову медицину я вчив з думками, що, можливо, стріляти нам не всім доведеться. А ось мотати, надавати допомогу пораненим – всім. У нас кожного дня була медицина, ми вчилися ретельно, дуже добре", — каже ветеран.
Під час чергового шикування йому повідомили, що він переходить на посаду бойового медика.
"Я кажу – ні. Мирон питає: "Що значить — ні? Я тобі сказав – переходиш. Я тебе вижену!". Тоді це звучало як покарання. Ми тоді трохи сварилися. Я не погоджувався. Тому що, коли ти рятуєш людину, ціна твоєї помилки – це втрата людини та відчуття вини. Я наговорив там багато, за що потім перед всіма перепросився. І з того моменту почав виконувати обов’язки бойового медика взводу", — розповідає Сергій.
Реально працювати бойовим медиком він почав, коли підрозділ заїхав у Бахмут у січні 2023 році.
"Це був такий потік роботи, що про свята ти дізнавався коли хтось з побратимів сказав: "Сьогодні Різдво, приготуємо вечерю". І ти такий: "О, Різдво". Зібралися, помолилися, пом’янули хлопців. І – хтось виїжджає на бойові, хтось готується до роботи", — каже ветеран.
В Бахмуті, згадує бойовий медик, на початку 2023 року ще працювали магазини, де можна було випити каву, працював базарчик. А відходили з міста, коли воно було вщент зруйнованим.
"Бахмут був нашим дуже серйозним досвідом. Наприкінці ми виконували бойові задачі з оборони низу Бахмуту. Там вже була повна розруха. Це був повний сюрреалізм. Ти не розумієш як таке взагалі може відбуватися: кількість жертв, кількість поранених; будинки, які сьогодні є, а завтра – нема. Ми бачили Бахмут різним – від моменту, коли туди заїжджала заміна на "течиках" до моменту, коли туди вже не можна було проїхати", — говорить він.
Згадує, що тоді найбільше було поранених з осколковими ураженнями.
"Все було як у кіно, постійна монотонна робота: привезли, мотаєш, передаєш, мотаєш, передаєш. Зміна закінчилася, долучаєшся до евакуації поранених зі стабпункту. Наше завдання було під час зміни забрати бійця з червоної зони, стабілізувати та передати для евакуації у стабілізаційний пункт", — згадує бойовий медик.
Позивний Монах
Позивний Сергія – Монах. Чому саме такий, ветеран пояснює:
"Коли у нас почалися історії з підбиранням позивних, то хтось там – Термінатор, хтось Арчер. Там такі позивні вигадували. А я до того спокійніше ставився. Позивний — це як дитяча кличка, це тобі мають придумати. Я сидів на занятті, накинув капюшон на голову. Наш сержант роти подивився на мене й каже: "Ти такий сидиш, обличчя зле, а очі – добрі. Чистий монах. Так воно й пішло".
Серебрянський ліс
9 червня 2023 року у Сергія та його дружини народився син Максим. Підрозділ тоді перебував у Серебрянському лісі. Але чоловіка відпустили на 10 днів, щоби він встиг на сам момент народження первістка.
"Серебрянське лісництво – це жахливе місце. Це сосни, висаджені ідеальними рядами. Все прострілюється. Евакуйовувати поранених було важко. Дороги одні і ті самі. Вони під постійним контролем ворога. Обстріли настільки щільні, що витягувати поранених по дві-три години ніхто не міг. Повалені дерева були як постійні перешкоди, через які ше треба було перелізти і не перечепитися ношами з пораненим. Важко було окопуватися, бо там пісок і все осипалося. Якщо позиція була підготовлена, то через кілька прильотів вона перетворювалася на маленьку ямку. Ми тільки заступили і відразу розпочалися штурми. З нашої роти п’ятеро пішли на підсилення. І з них двоє поранених, троє – загинули. Поранені вийшли, одного полеглого винесли. А ще двоє наших побратимів залишилися там. Не змогли їх забрати", — розповідає бойовий медик.
За його словами, у Серебрянському лісі групам евакуації ставили завдання вийти за лінію нашої оборони та добратися до позиції, які, можливо, вже були захоплені росіянами.
"Тоді нам не вдалося. Почалися обстріли. Чудом з трьох груп евакуації був тільки один поранений, і то скрізне по руці", — каже він.
Перебуваючи у Бахмуті та в Серебрянському лісі, чоловік говорив вагітній дружині, що підрозділ стоїть у Сумах.
"Сидиш там. Тобі повідомляють, що заміни того вечора не буде, бо дороги перебили. Приходиш на КСП, там є Wi-Fi. І дружина тобі скидає фото: обери візочок для дитини. А ти думаєш: тут така ситуація, що може ще й мені треба буде крісло колісне. Часом ми не вірили, що вийдемо звідти", — зізнається чоловік.
Усю вагітність дружина Сергія провела без чоловіка поруч. Читала новини, чекала, коли він вийде на зв'язок.
"Мабуть, вона здогадувалася. Була ситуація, коли наші загинули у Бахмуті. Вона присилає мені цю інформацію й пише: це ж хлопці з твого взводу. Довелося вигадувати щось. І тільки коли вона вже народила, то ми сіли й поговорили", — каже він.
Від медика до пілота FPV
У грудні 2023 року Сергій почав навчатися на пілота дронів. Вдень ходив на курси, а вночі виїжджав на евакуації.
"Хлопці, проводячи дорозвідку, бачили великі скупчення ворожої техніки. Та техніка тоді чомусь вільно себе почувала на досить невеликій відстані від лінії бойового зіткнення. Ми запропонували запустити тему FPV. Командир мого підрозділу Еней підтримав цю ідею і проробив нереальну роботу, щоб переконати наше командування. Людей було небагато, тому це лягло на мене, на двох моїх побратимів та ще одного хлопця з розвідки", — розповідає ветеран.
Каже, що літати йому подобалося, але після місяців рутинної роботи це ставало все важче. У нас не було інженерів. Ти чотири дні літаєш, мінуєш, уражаєш, а потім наступні чотири дні паяєш та крутиш. FPV — це як дідовий телевізор, у якого завжди щось не працює. І це я ще мовчу про постійні маніпуляції з наземними станціями. Літати мало для пілота FPV. Потрібно знати інженерію, радіотехніку та саперну справу.
Повернення з війни
Кілька місяців тому, після важкого поранення та тривалої реабілітації — Сергій повернувся до роботи у Львівській міській раді.
"У червні цього року я звільнився з війська. І у вересні вийшов на роботу. Важко дається цивільне життя. Як один з побратимів сказав: це як ти пробіг марафон, на фініші падаєш і щоб тебе не чіпали. Ось такий десь стан був після повернення. Але керівник офісу спорту увесь час питав, коли я вийду на роботу. Зараз акліматизовуюся", — говорить чоловік.
Зараз він курує напрямок спорту для військових: залучають ветеранів до активності та використовують спорт як реабілітацію.
"У нас стрільба з лука гарно розвивається, петанк, джіу-джитсу, плавання, настільний теніс, бокс, плавання. Наступного року дайвінг пропонуємо. Допомагаємо АМП "Покрова" розвивати футбол на милицях. Наступного року будуємо з ними ще більш плідну співпрацю", — перелічує ветеран.
А також нещодавно повернувся до свого улюбленого спорту – дзюдо.
"Я такий: раджу всім займатися спортом, а сам не робив. Але буквально два тижні тому знову вийшов на татамі. Я не займався чотири з половиною роки. Багато старих травм, які отримав під час виконання бойових завдань і які вже заросли, знов дали про себе чути. Згадав всі болячки. Але після тренування таке приємне відчуття. Скучив за спортом", — каже ветеран російсько-української війни та заступник керівника офісу спорту Львівської міської ради Сергій Гончук.
