До повномасштабного вторгнення Ерік Палашкін навіть не знав про існування Національної гвардії України. Та коли у ТЦК йому запропонували мобілізуватися до Другої Галицької бригади НГУ, погодився відразу.
Про це в ефірі Українського радіо. Львів розповів нацгвардієць, військовослужбовець Другої Галицької бригади, головний сержант мінометного взводу Ерік Палашкін.
Чоловік родом з Білої Церкви, там досі живуть його батьки. У 2015 році він перебрався до Львова, де знайшов роботу. А у лютому 2022 року, коли розпочалася повномасштабна війна, спробував поїхати до батьків, щоби там мобілізуватися. Але в той момент не зміг туди добратися.
"Я був з тих людей, хто до кінця не вірив у повномасштабне вторгнення. Думав, що обмежиться Луганською та Донецькою областю. Але о сьомій ранку мені зателефонували з роботи", — згадує він.
За два дні чоловік вже був у військкоматі. Зателефонував батькам та попередив, що спробує мобілізуватися.
"Ходив я туди три рази й безрезультатно. На четвертий все-таки взяли. Вийшов військком та спитав, хто хоче на війну. Я підняв руку. Нас було шестеро. Він нас забрав з черги. Мене спитали, де я хочу служити. Я сказав: будь-де, крім десанту, бо висоти боюся. І у мене є дуже велике бажання спочатку навчитися, а вже потім йти воювати. Так я потрапив у Другу Галицьку бригаду", — розповідає нацгвардієць.
За його словами, до цього моменту він не знав про існування Національної гвардії України. Тому відразу пішов гуглити інформацію про свою частину.
Як навчитися володіти зброєю
Ерік Палашкін став солдатом-стрільцем, вперше взяв до рук зброю та почав навчатися стріляти з автомата.
"Він мені відразу ліг у руку, ніби завжди там був. Вчився розбирати його та збирати. Готували нас довго, іноді здавалося, що аж забагато. Хоча згодом зрозумів, що саме це нам допомагало на бойових. На сьогодні можу сказати, що мені подобається ця зброя. І свій автомат я люблю", — каже старший сержант.
Коли у підрозділі створили мінометну батарею, пройшов відбір та став командиром мінометного розрахунку. Хоча до повномасштабного вторгнення бачив міномет тільки на малюнках.
"На навчаннях ганяли нас страшно. Ми той міномет і вручну тягали. Хто працював зі 120-мм мінометами, той знає, що це таке. І возили його, вантажили з машини, і на машину. І на час працювали. То було жорстке навчання, яке нам дуже сильно допомогло потім в роботі", — згадує чоловік.
Каже, що під час навчання бійці дуже злилися на інструктора, який ставив високі вимоги.
"Це був грудень, погода була пакосна: і дощі, і сніги, і болото. Ми тоді казали, що це важко. А зараз ми дуже вдячні інструкторові за навчання", — каже Ерік.
Життя у зоні бойових дій
Військовослужбовець згадує, що коли вперше приїхав у зону бойових дій, то відразу ліг спати.
"Дорога була далека. Ми приїхали і я впав у ліжко. Сил з дороги не було. А зранку ми поїхали на позиції. Там я здобув свій перший досвід. Жили ми в підвалі. Побут не настільки важко сприймався. А ось зміна обстановки…", — розповідає він.
Порівнюючи свій бойовий досвід кількарічної давності з сьогоденням, каже, що тоді було спокійніше.
"Тоді не було такого як зараз: спиш і над тобою чи "Молнія" пролітає, чи шахеди постійно, чи КАБ якийсь. На той момент було спокійніше. Коли ми вперше виїхали, то можна було назвати курортом. Ми ходили в межах своєї позиції та пили каву нагорі. А зараз уже за 5-6 кілометрів від лінії зіткнення ти вже кави спокійно не поп’єш. Чим довше триває війна, тим більше з’являється засобів, які хочуть тебе вбити", — зазначає військовослужбовець.
В зоні бойових дій Ерік спілкувався з місцевими мешканцями.
"Там залишаються люди. Одиниці, але залишаються. Ти з ними говориш і не знаєш як це сприйняти: чи вони ждуни, чи можливості не мають виїхати, чи не хочуть. Змішані відчуття. В Миролюбівці ми зустріли бабцю з дідом. Я до них українською заговорив, запропонував вивезти їх. Вони показали в певному напрямку і сказали, що в них дорога тільки туди. Я подивився на карті – там був цвинтар. Але були й молодші, які навідріз відмовлялися виїхати. Одного разу ми зупинилися поласувати черешнею коло брами. Брама відчиняється, ми відразу за автомати. А там виходить дитина, за нею – мама. Питають нас, що ми тут робимо. А ви що тут робите? Якраз розгорталася битва за Очеретино. Вони казали, що не хочуть виїжджати, тому що сподіваються, що ми підемо ще в контрнаступ", — згадує нацгвардієць.
Там, у зоні бойових дій чоловік зустрічав свої дні народження.
"Через тиждень після нашого першого виїзду я святкував свій день народження. Зібралися з хлопцями й посмажили шашлики. На жаль, перша порція виявилася неїстівною. Ми взяли вугілля. Ми ж не знали яке там вугілля. А він смердить Укрзалізницею – перонами та шпалами. Тому перша порція не вийшла, довелося ще раз смажити. Вже назбирали дрова", — каже він.
Тому першою порцією шашлику ласували собаки та коти, які прибилися до військових.
"На війні дуже багато собак та котів. Є навіть мемчики, що не заводь собі кота, в армії тобі його видадуть. Це – правда. Під час ротації наш взвод забрав з собою двох котів та собаку. Один кіт їхав з нами, ми його вигулювали на повідку", — розповідає боєць.
Як зустріти своє кохання
Рік тому Ерік одружився. Його обраницею стала волонтерка.
"Ми проводили збір для підрозділу. Його поширила дівчина, яка згодом стала моєю дружиною. Я їй подякував, додався в друзі в соцмережі. Лайкнув фотку. А за рік ми побралися", — говорить він.
Пара переписувалася, поки боєць перебував у зоні бойових дій. А коли повернувся, то відразу зустрівся з дівчиною.
"Буквально в перший день після декомпресії я поїхав до неї в Тернопіль. Так все й почалося", — каже чоловік.
Військовослужбовець вирішив не затягувати з освідченням. Пара поїхала до батьків Еріка. А 2 січня він купив обручку.
"Вона не очікувала. Це були і сльози, і радість. Все разом. У неї не було вибору окрім як сказати так", — усміхається головний сержант.
Одружилися молодята 23 липня 2024 липня.
"Ми взяли шлюб у Білій Церкві у священника, до якого я часто ходив. Я хотів його зовсім інше спитати. А він подивився на нас і спитав чи ми не хочемо взяти шлюб. Це було о першій годині дня. А о п’ятій ми вже стояли в церкві. А потім поїхали на Тернопільщину і вже там подали заяву до РАГСу", — розповідає Ерік.
До повномасштабного вторгнення чоловік писав вірші. Але з певного моменту йому вже не пишеться.
"Кохана досі мене питає, коли я для неї напишу. Але В, — каже нацгвардієць, військовослужбовець Другої Галицької бригади, головний сержант мінометного взводу Ерік Палашкін.
