Людмила Мірошниченко-Гусак – етнографиня, заступниця директора із наукової роботи Волинського краєзнавчого музею, яка знає про український вишитий одяг, якщо не усе, то майже усе.
В інтерв'ю Суспільному етнографиня розповіла, яка ж вона волинська вишиванка, що у ній особливого та як її відрізнити від іншої української вишиванки.
– Коли в музеї почали формувати колекцію традиційного українського вбрання?
Перед нами безпосередньо музейні пам'ятки. Це цілісні костюми, які ми сформували з нашої колекції. Колекція етнографічна традиційного вбрання, чоловічого, жіночого, Волині, Полісся.
Почала формуватися ще з початків заснування музею. Найдавніші зразки – це кінець XIX століття, а переважно – це перша половина XX століття. Тому ми маємо можливість сьогодні представити саме вишите вбрання і не тільки вишите, яке характерне для нашого краю, для тієї території, яка охоплює сучасну Волинську область. Хоча він є різноманітним.
Волинська вишиванка, вона має свої певні особливості і в матеріалі і в крої, і вже відповідно в орнаментиці. Наші рукави довгі, але не є надто широкі, вони мають манжети. Вони мають уставкову частину, через це і називаються уставкового типу, полик, вуставка ще. Вона дуже гарно відділена від рукава ось таким художнім змережуванням.
Доповнює весь комплекс спідниця, дуже гарно рясована на поясі.Це з колишнього Локачинського району, села Згорів.
Це одяг, можна сказати досить заможньої жінки, яка мала можливості придбати кольорові нитки і купити собі ось таку оксамитову тканину. Фартушок декорований дорогими нитками і мереживом доповнений. Це є свідченням того, що майстриня вміє гарно вишивати, знала різні техніки і мала можливість ще придбати крамний матеріал.
Інший костюм (справа на фото – ред.), також з цього регіону. Це в нас Володимирський район, село Свічів. Це дівочий костюм. Його створювали вже на початку 40-их років. Якщо попередній ще почато ХХ століття, то це вже ближче до середини.
Складається костюм також із сорочки уставкового типу. Хоча тут вже використано трошки інший матеріал, це вже фабрична тканина. До комплексу входить спідниця розшита бісером по низу. Це правда рідкість, в нас не є типовим і загальновживаним, але ті майстрині, які хотіли собі мати ось такий костюм, то використовували і такий бісер для оздоблення.
– Ви сказали, що це дівочий, а це жіночий. Як вони відрізнялися?
Цей костюм до нас потрапив під час експедиційного виїзду. Нам жінка розповідала, що вона особисто для себе створювала його, коли ще була дівчиною. Потім вона вже носила інший, а цей дівочий костюм зберегла на пам'ять, передала до музею, як свою пам'ятку, реліквію. Він є більш яскравий, насичених кольорів, жінки використовували вже більш приглушені кольори.
Якщо ми помандруємо на Північ Волині, на Волинське Полісся, то ми побачимо трішки іншу кольорову гамму, хоча фактично той самий період часу. В нас з'явиться вже колористика, з характерним переважанням червоного кольору і вкрапленням чорного кольору або іноді ще синього кольору.
Це в нас дуже видно на сорочці із Старовижівського колишнього району. Уставка вишита, комірець стійкою, але він обов'язково є. Пазушний розріз декорований досить так делікатно. Разом з тим на рукаві ми бачимо тільки у верхній частині візерунок, не обов'язково весь рукав заповнювався візерунком. Верхній рукав і уставка декоровані ще технікою занизування, теж характерна для Волині, давня техніка, яка використовувалася в багатьох селах на Волинському Поліссі, яка імітує ткацтво. Доповнюється вишивкою хрестиком на манжетах і на комірці.
Особлива увага ще зверталася на колір тканини, на вибілену тканину. Чим біліше і тонше полотно було, то вважалося, що тим краща майстриня. Додавало воно нарядності.
Лляна тканина досить приємна на дотик, доступна була. Льон в нас вирощували, коноплі вирощували, тому в основному одягові тканини шилися із лляних і конопляних тканин.
– То які кольори були притаманні волинській вишивці?
Якщо північ Волині – то десь домінує червоний колір, десь є вкраплення чорного кольору. А якщо вже взяти Західну частину, то там поліхромія. Залежало і від доступності матеріалів і від тих вподобань, які сформувалися в місцевих жителів.
В нас зберігається жіночих вишиванок в краєзнавчому музеї більше 400 одиниць, чоловічих – більше трошечки 100. Це і вишите і ткане вбрання.
Хочу звернути увагу, що дуже часто святкове вбрання підперезували поясом-крайкою. Існували різні способи їх зав'язування, кожен елемент доповнює один одного. І тоді лише створює якесь уявлення про ті традиції, які побутували навіть в кожному населеному пункті.
– Чи витіснив хрестик інші техніки?
В нас найдавніші сорочки є тканими. Вони побутували ще на початку ХХ століття. Старші жінки їх зберігали і носили, як найдавніші. Хрестик вже ближче до середини ХХ століття став дуже популярним, а ще популярними в нас стали менш поширено, але локальні варіанти – це художня гладь, що не було притаманно Волині, але воно з'явилося з модою. З іншими якимись зразками, запозиченими від сусідів. І відповідно гладь посилилася на наших хустках, на наших фартушках, а іноді і на сорочках.
– З чим носили вишиті наряди?
Прикрашали, звичайно. В нас є дукач, скляні намиста і є ще з дутого скла, так звані пацьорки, вони найбільш популярними були в 20-30-х роках були особливо в сільських дівчат, які чим більше хотіли прикрасити різнокольоровим таким крупним намистом.
– Яким чином вишиванка стала сучасним трендом, яку стали комбінувати із європейським одягом?
Це складний процес. Одяг завжди був своєрідним маркером соціальним і разом з тим показував хто ми є, як відрізнитися від інших і оця напевно потреба показати хто ми, вона апелює до того, що ми використовуємо якісь елементи.
Дуже багато людей беруть музейні зразки або з власних колекцій, використовують якісь елементи, хто елементи крою, хтось елементи декору, хтось безпосередньо самі зразки вишивки бере і переносять на сучасну річ. Цим самим створюючи ось цей зв'язок. Музеї не є зачиненими установами. За зверненнями можна потрапити до музейних кімнат, де надається можливість подивитися на виріб, можна його перезняти, перефотографувати, навіть сидіти вишивати біля тої сорочки яка вам до вподоби. Такі випадки в нас не поодинокі. Багато людей хочуть зі свого населеного пункту, з якого вже виїхали, навіть з родинної якоїсь реліквії, перезняти візерунки. Вони це роблять, гордяться, що це ще історія їхнього виробу, а не просто вишиванка десь куплена і створена фабричним способом.
Музеї надають можливості працювати з музейними речами, щоб створювати репліки і використовувати вже для сучасних виробів. Разом з тим теперішня наша ситуація показує, що ще більше треба працювати над оцифруванням, над доступністю навіть у соцмережах для того, щоб показати що в нас є, бо не всі орієнтуються, що, зокрема і наш музей має досить хорошу етнографічну колекцію.
Термінові новини читайте в Telegram та Viber Суспільного Луцьк.