Ветеран Сил спеціальних операцій Збройних сил України з Кіровоградської області Микола Зіздок на фронті був оператором безпілотних літальних апаратів (БПЛА). Побратими називали його "Характерник" та "Сатана". Він пішов служити добровольцем у 17 років, а у 23 став ветераном. В інтерв'ю Суспільному Микола розповів про службу, виконання бойових завдань за допомогою безпілотників, поранення та життя після демобілізації.
Про прізвиська (тут і далі – пряма мова)
Ми з хлопцями жартували, що з'являємося там, де нас не очікують. На початку масштабної війни були великі проблеми з БПЛА. Навіть доставити їх "на передок" було проблематично. Тому була лише пара людей на 50 кілометрів, які "літали". На нашому напрямку це був я. Тому мене назвали "Сатана" – літає, з'являється, зникає. А я без своїх, без підтримки хлопців, ніколи не літав, тому що я бачив противника і направляв артилерію. Тому "Сатана". Але це як "Привид Києва" – не одна людина. В нас це були пара хлопців.
І характерником хлопці інколи називали, тому що я відчував, коли щось має початись – буквально за 30 секунд чи за хвилину я казав хлопцям, що нам слід перейти на іншу позицію, бо нас засікли. І у 90% випадків так і ставалося. Моя "чуйка" ніколи мене не підводила. Тому "Характерник".
Про те, коли вперше зрозумів, що життя може закінчитися
Що моє життя може закінчитися я вперше зрозумів 23-24 лютого 2022 року, коли на всіх фронтах були прориви. 23-го увечері вже ми це знали, що буде, але ми не хотіли в це вірити. Тому ми слухали залізницю, противника. І коли вночі ми з побратимом стояли в наряді, до другої години інколи чули, як артилерія працює в наш бік – не по нас, а по позиціях дружніх підрозділів.
Коли о 2:00 нас змінили та пішов відпочивати, небо стало сонячним, ніби був день. Якби я не був військовим, я б не зрозумів, що це таке, але я зрозумів, що це все виходи артилерії в наш бік. Ми зрозуміли, що це дуже сильна артпідготовка. Всі побігли в бліндаж.
До 4:00, може до 5:00, це було так: пів години – в наш бік, біля нас щось падає, розривається, п’ять хвилин вони (російські військові – ред.) давали перепочити, зібрати речі, тому що, ми так думаємо, все одно ж чи чекали на команду виїхати звідти, щоб перебазуватися. Упродовж цих п’яти хвилин ми збирали речі, складали їх в машини й на пів години знову бігли в той бліндаж. Біля бліндажа падало, але в бліндаж не попало. Думаю, якби попало, там би була братська могила.
І коли ми зранку 24 лютого виїжджали з того населеного пункту, ми були шоковані тим, скільки палало навкруги: все було побите, дерева повалені, все літало, та в нашу машину залетів тільки один осколок – у двері. Це було для нас диво – що ми взагалі вціліли.
Коли ми виїхали з населеного пункту, то заїхали під міст. Чесно, сльози навертались на очі, тому що тоді двоє з нас отримали контузії. В мене була легка – я речі відніс в машину й біг назад, перечепився, а переді мною, метрів за 50, впав снаряд і вибухова хвиля трішечки захопила. Але я на це навіть не звернув на уваги. А ще в одного побратима була сильна контузія, його нудило, бо він лежав, дивився в сторону противника і біля нього впав снаряд. Після цього ми виїхали.
Така була в нас ніч з 23-го на 24 лютого – коли ми знали, але не вірили в початок повномасштабної війни, коли ми зрозуміли, що можемо й не вийти, що прямо там і поляжемо.
І коли ми вже приїхали на місце дислокації нашого підрозділу, то командир перепросив, пояснивши, що залишив нас на тій позиції, бо комусь потрібно було слухати (спостерігати за російським військовими — ред.).
Про завдання на початку повномасштабного вторгнення
Після того, як уже почалась "масштабка", ми приймали колони. Це були довгі колони. Я щоранку виводив хлопців на позиції, щоб вони там в посадках лежали. Я "злітав", дивився, щоб в посадках не було противника.
А якось командир і мені сказав піти полежати в посадці, запропонував звідти "політати". І коли ми вже готували собі місця для ночівлі, щоб слухати, лежати, з одного боку я почув постріли артилерії по нас, а пострілів у відповідь не було. Ситуація здалася мені підозрілою, тому я вирішив підняти коптер, щоб розвідати ситуацію.
Глянув одразу на 2-3 кілометри – немає нічого, тиша. Потім мені захотілося розвернутися вліво. І там, за п’ять чи більше кілометрів, я побачив, що нас обходить колона техніки противника. Там, я рахував через тепловізійну камеру коптера, було понад 100 одиниць техніки. Я спитав у спільному з дружніми підрозділами чаті, чи мають вони когось в повітрі. Мені відповіли, що в них нема кому "літати".
Ми передали координати техніки, наша артилерія вчасно зреагувала – й ці російські колони почали назад відкочуватися.
Ми розуміли, що нам треба звідти відходити, бо якщо "арта" відбиває колону, то звідти вони посунуться на нас, а чотири людини з автоматами й одним гранатометом щось зробити проти колони не сильно зможуть. Ми почали відходити: півтора-два кілометри ми відбігли, я знову "злетів", подивився, де вони. Було важко, бо хлопцям нашим не було як під’їхати до нас, щоб забрати. Та все ж ми вирвалися.
Ми потім дивились по карті, вже й інші БПЛА підняли в повітря – там, де ми були, буквально через 5-10 хвилин вже була техніка противника. Тобто якби ми забарились, то були б або в полоні, або гірше.
Тоді я почув на свою адресу: "Ну, ти реально сатана", а командир додав: "Ти – сатана ще та".
За зупинку російський колон президент відзначив Миколу Зіздока медаллю "Захиснику Вітчизни". Відповідний указ опублікували 31 серпня 2022 року (далі – пряма мова)
Це була не одна задача, це була не одна колона. Вони лізли щодня. Вони знову і знову хотіли прорвати нашу оборону. Щодня один за одним БПЛА літали, шукали та знешкоджували собі подібних.
Я не гнався за нагородами. Для мене головним було виконувати свої завдання й захистити тих, хто стоїть позаду мене, за моєю спиною, хто залишився вдома. Коли почалася повномасштабна війна, в мене вдома був син новонароджений, йому було менше, ніж пів року. І я прекрасно розумів, що я повинен повернутися додому.
Про поранення
Коли ми вже відбили всі колони, противник почав базувати свої позиції, робити фортифікаційні споруди, і наша зона відповідальності трішки збільшилася. Ми почали їздити щодня в нове місце, тому що потрібні були розвіддані.
Ми поїхали працювати в посадки. І одного разу, коли я підняв коптер й відлетів на пів кілометра і далі, звук мого коптера створив проблему для мого слуху – я думав, що це мій коптер, а виявилось, що то не мій. Тобто вони помінялися, а я не встиг швидко зреагувати на те, що наді мною завис коптер противника. Я встиг повернути ноги й почув, як щось розкриває листя, дерева й за пів метра від мене стався вибух – такий добрячий. Мене відкинуло за деревину, обдало пилом. Болю, як такого, я не відчував – спрацював режим самозахисту. Я зрозумів, що по мені стріляють, в мене влучили, мені треба закритися – я впав у найближчу яму, лежу, мене починає "клинити". Я одразу не зрозумів, що зі мною відбувається. В голові пищало. І тут я почув по радіостанції в себе на плечі, що товариш, який стояв від мене за п’ять метрів, каже, що він поранений – "легкий трьохсотий". В той момент я зрозумів, що й зі мною щось не так: подивився на свої штани – вони ставали червоними згори донизу – поранення, мене почало вимикати, тому я вирішив кричати, щоб цього уникнути. Думаю, й противник з наступних посадок мене теж почув. А потім по радіозв’язку я передав, що теж "трьохсотий", але важкий.
Коли хлопці першу машину для евакуації підігнали, я ще на ліктях виліз з окопу. Лікар потім питав, як я зміг тоді на ноги стати – чотири компресійних переломи хребта, п’ятка, коліно переламане.
Поранення переніс важко. Мені лікарі говорили, що я не стану на ноги через хребет, але я з цим не погоджувався.
Реабілітація була важка. Та якби мені боляче не було, я став. Хоч воно й зараз все одно болить.
"Військова справа – це сенс життя"
Я обожнюю військову справу, для мене це стимул і сенс життя. Коли ти йдеш зі своїми побратимами, ти відчуваєш цей адреналін, який отримуєш від боїв, коли ти стаєш малим організмом у великому, в сім’ї, в підрозділі. І кожен ваш крок робить щось велике. Ти розумієш, що ваша робота не дуже й помітна, вас не покажуть у новинах, ніхто не буде знати про це. Це пусте, головне, що ти це робиш з усмішкою, а поруч з тобою та людина, якій ти можеш довіритись. Саме це є ознакою того, що тобі подобається військова справа, а не любов до автоматів. Найцінніше та найкрутіше, що хочеться любити в армії – це сім’я, яка не та, що в тебе дома, а от саме ця братерська сім’я.
Я повертаюся, звісно, вже не в групу до себе, але в підрозділ до своїх. В такі моменти я знову стаю звичайним БПЛАшником.
Микола повертався на фронт після поранення, та після одного з бойових завдань у нього відмовили ноги (далі – пряма мова)
Хлопцям довелось мене нести. Думаю, найгірше – бути тягарем. Лікарі сказали – або жити спокійним життям, або бути готовим до того, що ноги будуть періодично відмовляти, а колись мене паралізує. Мене й першого разу хотіли спитати, та списали лише з другої спроби, бо я хотів бути "на передку".
Про життя та роботу після демобілізації
Я став керівником гуртка. 14-15-річних я навчаю "літати", передаю їм свій досвід – і хороший, і поганий. Я дітям постійно кажу одну й ту саму фразу: "Сподіваюсь, що те, чому я вас вчу, вам ніколи не знадобиться". Тому що важко розуміти, що, не дай Боже, знову когось не тільки когось зі своїх побратимів побачити на цвинтарі, а й когось зі своїх учнів.
Своє майбутнє – поки не знаю, яким хочу його бачити. Звичайно, хочеться відновити свою ногу, повернутися в стрій, але це неможливо. Тому нині своє майбутнє бачу в тому, щоб навчати майбутнє покоління.
Насамперед кожен з нас – людина. І немає різниці, що ми з цього отримаємо: чи буде результат успішним. Але варто спробувати. Якби ми так не думали, то, мені здається, ми давно б уже не були в нашій країні. Якось так. І це є в кожному нашому герої, в кожному нашому захиснику, в кожній захисниці України. Якби цього не було, то нас би теж не було.
