В Україні у 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 були Голодомори, які заперечувала радянська влада та історіографія. Найжорсткішим за розмахом та наслідками був голод 1932-33 років, який охопив всю територію регіону центральної України у межах сучасної Кіровоградської області. Тут, через спротив селянства, в окремих селах був встановлений режим "чорних дощок", коли люди не могли виїхати за межі сіл, щоб знайти їжу і вижити. Про це в ефірі Українського радіо Кропивницького розповіли історик Сергій Мілютін та дослідниця історії Голодоморів в регіоні Світлана Проскурова.
Які масштаби Голодомору у 30-х роках 20 століття були на теренах Кіровоградської області. Які нові факти геноциду українського народу відкривають сьогодні науковці, і взагалі, що ми повинні розуміти про той період, що на сьогодні є актуальним для вас, науковців? (тут і далі пряма мова — ред.)
Світлана Проскурова: Голодомори в Україні були створені владою штучно. Голодомор 1932-33 років був покаранням українського селянства. Проблема Голодомору сьогодні повинна нас консолідувати, її треба висвітлювати, уникаючи оцього страждальницького дискурсу, вичавлюючи з себе комплекс жертви. Тобто маємо давати розуміння, що ми подолали цю трагедію, що ми живемо, що ми чинимо спротив, можливо найбільшому злу сьогодні на планеті – Путінській Росії, яка хоче нас знищити, хоче успадкувати оту політику радянського тоталітаризму. Адже Голодомор він йшов в комплексі з політичними репресіями щодо української еліти, з розстріляним відродженням.
Сергію, що сьогодні актуальне для науковців?
Сергій Мілютін: Сучасним дослідникам варто більше робити акцент не на трагічних аспектах подій 1932-33 років, а показувати спротив українського селянства, національних меншин, які постраждали під час Голодомору від дій радянської влади. Також варто актуалізувати увагу на тому, як люди намагалися допомагати та рятувати одне одного, як вони поширювали інформацію про те лихо, яке влаштувала радянська влада на теренах України та за нашими межами.
В архівних документах ми можемо знайти інформацію, що подекуди наші земляки, і не лише вихідці з сучасної Кропивниччини, намагалися донести слова правди про ситуацію, яка склалася тоді. Наприклад, наш земляк, Михайло Дьяковський переплив Дністер та прибув у Румунію і розповів про те, що влада влаштувала на території України страшний голод, що мільйони людей помирають голодною смертю попри те, що Україна є житницею не лише Європи, а й всього світу.
Наша мета, як дослідників, знаходити інформацію про тих людей, які намагалися проінформувати світ про це, показати, що українці, жителі нашого краю, чинили спротив діям влади, що вони не помирали мовчки, намагалися протистояти тій тиранії, яка сформувалася на наших теренах завдяки діям Москви.
Світлана Проскурова: Мій колега Сергій Мілютін досліджує опір селянства і статистику. Також це Олександр Чорний, який дослідив Красносілля та розповів, як саме працювали механізми замовчування правди про втрати під час голоду. Свого часу я викладала в університеті демографію після Нінель Бокій. Хочу сказати, що під час перепису населення, який з 1926 по 1937 роки провів Інститут демографії під керівництвом Михайла Птухи, Україна втратила 4 мільйони людей. І це не повна статистика.
Ось, наприклад, цікавий факт, який дає молодий дослідник Олександр Пасічняк. Після демографічних втрат, коли не було кому працювати, на терени Кіровоградської області планово переселили 10 тисяч родин.
Які можете назвати дослідження і власні, і інших науковців для прочитання?
Світлана Проскурова: Найстаріша, напевно, це про Голодомор на Кіровоградщині, яку підготував Василь Доценко "Дума про голод". Її презентували у 2008 році до 75-х роковин Голодомору, коли до нас приїжджав Віктор Ющенко.
Далі це дослідження Світлани Орел "Ті, хто не хотів помирати мовчки". Це збірник "Трагічні сторінки історії Кіровоградщини", які є спогадами про Голодомор та Другу світову. Ще збірник "Тоталітарне суспільство, як загроза розвитку демократичної держави" 2018 року – це дослідження наших кіровоградських науковців.
Спротив селян під час Голодоморів
Сергію, з останніх тем, які ви досліджували, вони стосувалися спротиву наших земляків під час Голодомору та життя робітників заводу "Червона Зірка". Ви продовжуєте досліджувати документи Державного архіву Кіровоградщини, які стосуються теми Голодомору, чи достатньо їх для дослідників?
Сергій Мілютін: Документів величезна кількість і з часів незалежності України з ними мало працювали. Для того, щоб дослідити всі архівосховища, треба опрацювати майже 14 тисяч справ. Це – матеріали районних партійних комітетів, сільських рад, доповідні начальників державного політичного управління та інших силовиків. Взагалі матеріали, які стосуються засобів масової інформації, робітничих газет, наприклад, газета "Сівалка", яка виходила на заводі Червона зірка під час Голодомору.
Для того, щоб це все дослідити одній людині, потрібно витратити десятки років. Одна людина все це охопити фізично не в змозі. Матеріалів дуже багато і хто почне вивчати цю проблематику, знайде величезний обсяг тем.
У державному архіві зберігається майже 800 справ про осіб, які чинили спротив насильницьким хлібозаготівлям або ж виступали проти суцільної колективізації. Деякі з цих справ сфальсифіковані державним політичним управлінням, однак частина документів безсумнівно відображає і соціальні настрої в суспільстві, і те, що українці, а також болгари, молдовани й навіть поляки, які проживали на територіях, які зараз входять до складу Кіровоградської області, чинили спротив і хлібозаготівлям, і бригадам активістів. Тут варто виокремити, що звичайно ж переважав індивідуальний спротив.
Люди намагалися саботувати процес хлібозаготівель, щоб зерно і харчі, які відбиралися в селян, як колгоспників, так і одноосібників, щоб вони залишалися хоча б в їхніх селах, щоб продукти не вивозили. Саботували різним способом, закликали до колективного спротиву, свідомо псували тягло, могли труїти коней, аби не дати вивезти зерно.
Був один чоловік – Іван Кіктів, його призначили, щоб він вивозив зерно із сіл на Знам'янщині. Він відмовився від цього, втік з села і його декілька днів не вивозили.
Також були спроби організувати колективний спротив на Компаніївщині, а також в селі Гурівка. Ці події пов'язують із діяльністю людини, яку слідчі називають Сергієм Клепачем. Цей чоловік об'єднав довкола себе селян, які нападали на склади, на залізниці, як свідчить про це Яр Славутич, відбирали там зерно та переховували його в Гурівському лісі. А також роздавали селянам, які мешкали в Гурівці та в сусідніх селах, особливо роздавали тим, які потребували їжі найбільше.
Досліджуючи ці матеріали, що вас особливо вражає?
Сергій Мілютін: Стратегія виживання, як люди діяли в тих складних умовах, як вони намагалися вижити. І звичайно той факт, що попри ті умови, до яких людей довела влада, вони не втратили в собі людяність, вони рятували, як своїх близьких, так і взагалі невідомих їм людей. Такі випадки відомі на Вільшанщині, Знам'янщині, Новоукраїнщині, по суті, в усіх куточках нашої області.
Режим "чорних дощок"
Сергію, режим "чорних дощок", коли створювали загороджувальні загони і люди не могли виїхати з певних сіл. Які території на Кіровоградщині зазнали таких каральних дій влади найсильніше?
Сергій Мілютін: Найбільше постраждали тодішні Знам’янський та Новоукраїнський райони. Це зумовлено тим, що Новоукраїнський район у 30-х роках визнали зразковим для здійснення колективізації. Що стосується Знам'янського району, тут ще під час української революції у великій кількості населених пунктів люди виступали за Українську Народну Республіку. Вони долучилися до степової дивізії під керівництвом Костя Пестушка і значна маса тих людей пережила період революції, а також репресії 20-х років. В період Голодомору вони чинили спротив найбільше.
Тут варто виділити трикутник сіл: Диківка, Дмитрівка, Макариха, там були одні з найбільших репресій стосовно місцевого населення. Як свідчать статистичні дані, які зберігаються в держархіві Кіровоградщини, тут був і найбільший відсоток приховування від держави хліба.
