Наталія Чабан очолює Підлісненську філію Олександрівського ліцею №2 у Кропивницькому районі Кіровоградської області. Водночас вона вчителька хімії й біології. У філії навчається 95 учнів, 12 дітей відвідують дошкільну групу. Наприкінці жовтня Наталія Чабан взяла участь у 23 міжнародному освітянському турі. Вона розповіла Суспільному про поїздку, чим схожі й відрізняються українські й іноземні школи, а також що освітяни з інших країн говорять про війну й підтримку України.
Такі тури щороку влаштовує Асоціація керівників закладів освіти "Відроджені гімназії України". Для Наталії Чабан це третя така поїздка. Рік тому вона відвідала Польщу й Литву. Навесні — Австрію, Чехію й Францію.
Цієї осені освітяни знайомилися з роботою шкіл Німеччини, Данії, Естонії та Литви й українських шкіл у Данії й Литві. Також проїжджали Швецію й Фінляндію. Загалом з України було 52 людей. Це директори шкіл, учителі й представники управлінь освіти з 15 областей.
Які ваші головні висновки з таких поїздок? (тут і далі пряма мова — ред.)
Усі країни мають свої цікаві системи освіти, але їх не можна просто приміряти на українську, як, наприклад, на себе одяг. У чомусь у них можна повчитися. Але в дечому наша система набагато попереду. Один з прикладів — про штучний інтелект.
Коли ми запитали в гамбурзькому ліцеї про впровадження штучного інтелекту при вивченні різних предметів, нам сказали, що до цього тільки йдуть. При тому, що це гімназія другої категорії (там вони розділені залежно від спроможності батьків оплачувати певні послуги) і вважається такою, яка дає серйозний обсяг знань. А в нас штучний інтелект впроваджується в школах різного підпорядкування й різного типу.
Напевне, нам з нашим менталітетом простіше. Якщо ми щось хочемо впровадити, то впроваджуємо, а вже потім підтягуємо матеріальну й законодавчу базу. А в німців це не так. Вони спочатку готують технічні засоби й тільки потім вводять певну технологію.
Якщо говорити про роботу директора, то як вона відрізняється, наприклад, у Німеччині й Україні?
Передусім це різний рівень відповідальності. Там директор займається тільки керівництвом колективу. А в Україні директор — це все. Він і керівник, і завгосп, і вчитель, і трохи громадський діяч.
А де вам найбільше сподобалася система освіти чи, можливо, окрема школа? З огляду на те, що ви відвідали стільки країн.
У кожній щось є. Наприклад, в Естонії дуже цікаво, що система освіти має кілька ланок, і на початковій ланці муніципалітет закріплює кожну дитину за певною школою. Але це тільки до четвертого класу. Потім дитина повинна боротися за те, де вона буде навчатися.
І якщо ти маєш низький рівень знань й не проходиш у цю гімназію, то шукаєш іншу, де є місце — незалежно від того, чи вона буде в Таллінні, чи на околиці. Але там діти мають шкільний проїзний навіть на міжміські маршрути. На мою думку, така система дисциплінує дітей, щоб училися.
Щодо іншого, то, як мені здалося, в країнах Балтії дуже просунуте вивчення мов. Але точні науки на не дуже високому рівні. Ми в Таллінні спілкувалися з дівчиною з Черкащини. Там вона навчається в 11 класі. І вона сказала, що їй було важко опанувати мови, але легко давалася математика. Вона згадувала те, що вчила у Черкасах у сьомому класі.
Також там учителі не мають спеціальної педагогічної освіти. А от у Німеччині, наприклад, вчителі повинні мати освіту. Вони проходять стажування й отримують характеристику. Там жорсткий відбір учителів. Нашим там працювати складно. Але тут ще питання в знанні мови. Наприклад, в Німеччині чи Франції потрібно добре знати німецьку й французьку, щоб працювати в місцевій школі.
А як ви можете оцінити матеріальну базу шкіл, які ви бачили?
Щодо тих шкіл, де я була, то я б не сказала, що, наприклад, я маю гірше технічне обладнання. І це сільська школа. Ми маємо мультимедійне обладнання, комп'ютер, ноутбук для кожного вчителя. Щоправда, у нас ще немає для кожної дитини планшетів, щоб працювати напряму в інтернеті, як, наприклад, у Данії. Вони працюють в ноутбуках — без зошитів і книжок. Принаймні, так було на уроці історії, куди ми потрапили. Тобто це інша комунікація між вчителем і учнями.
До речі, щодо комунікації, то сподобалося, що якщо діти сваряться, то батьки й вчителі в це не втручаються. Дитина має самостійно вирішити це. Звісно, йдеться не про серйозний конфлікт, а про невеликий побутовий. Наприклад, якщо хтось у когось забрав ручку. У нас це інколи може занадто роздутися.
Там з дітьми щодо цього постійно працюють психологи. І вони кажуть: "Ми вчимо дітей для того, щоб вони навчилися комунікувати між собою й вирішувати конфлікт самому, без втручання дорослих".
Але загалом, якщо повернутися до питання про матеріальну базу, то я б не сказала, що в нас гірше. Те обладнання й лабораторії, що я бачила за кордоном, я бачила й у нас у Кропивницькому.
Що, на вашу думку, Україні варто було б у них найшвидше запозичити?
Не хотілося б говорити банальні речі, але… Я, наприклад, люблю Україну й українську освіту, і в нас дуже багато є всього класного. Водночас мушу сказати, що нам у країні бракує жорсткості щодо мови. Ми більш демократичні. До прикладу, я — великий противник вживання російської мови, і я за українську мову. І от за кордоном з цим жорстко — з державною мовою.
Візьмемо Данію. Ця країна нам допомагає дуже сильно. Там тепло ставляться до України й до біженців. Але водночас вони кажуть: "Ти маєш вивчити данську мову на такому-то рівні за два місяці. Якщо не вивчиш, немає допомоги".
І от інколи наші розвертаються і їдуть з Данії в інші країни. А стосовно Польщі, то вона якраз більш демократична. Хоча, наскільки я знаю, вони також уже замислилися над російськомовними українцями.
Чи ви говорили там про війну?
Так, звичайно. Мені здалося, що люди в Німеччині більш нейтральні й помірковані. Хоча вони нас підтримують й кажуть: "Ми знаємо, що вам зараз погано". Данія, Швеція, Фінляндія емоційніші. Балтійці взагалі… Росію називають не інакше, як "Мордор" і "загарбники".
При цьому, наприклад, у Вільнюсі сказали, що російськомовні люди відіграють свою роль у формуванні їхнього суспільства, й литовці також борються з російськомовними дуже сильно. І якщо Естонія і Латвія відмовилися від російської мови в школах, то в Литві ще є російськомовні школи. Вони від цього ніяк не можуть відійти через те, що в них є такі регіони, де 80% населення російськомовне.
Щодо інших країн, то я в Кропивницькому менше бачила синьо-жовтих прапорів, ніж у Копенгагені. А Вільнюс і Таллінн взагалі синьо-жовті. У Швеції й Фінляндії теж синьо-жовті прапори висять на звичайних будинках. У Таллінні ми прийшли купляти магнітик для холодильника. І коли вони дізналися, що ми українці, то просто подарували нам. Кажуть: "Ми з вами! Ми з вами! Ми вас підтримуємо".
А Франція?
Франція також дуже сильно підтримує. Французи нам говорили, що ненавидять загарбників. До речі, у Таллінні нам довелося проходити повз російську амбасаду, і нас естонці запитали: "Чи не будете ви заперечувати, що ми пройдемо там?". Ми сказали, що ні, пройшли й подивилися.
Там практично вся амбасада обвішана українськими прапорами й написами зі злодіяннями Росії. Банери висять прямо на амбасаді. І в Німеччині, й у Данії поліція охороняє російські амбасади. І, до речі, російські прапори в тих країнах, де я була, бачила тільки на амбасадах. А більше немає ніде від слова "взагалі". А українських багато. Щоправда, у Німеччині наших прапорів менше, ніж в інших країнах, але й російських теж немає.
Яке у вас враження від українських шкіл за кордоном — "Родовід" у Копенгагені й Міжнародної української школи в Вільнюсі?
Ви знаєте, вони мене здивували й вразили ставленням до українського. Недільну школу в Копенгагені у 2014 році організували самі українці. Там фанатичне ставлення до України, до української мови. Працюють різноманітні гуртки, влаштовують свята. І в усьому цьому беруть участь батьки. У нас також наближаються свята в школах, і хочеться, щоб там були, окрім дітей, і батьки. Вони ж разом роблять спільну справу.
Який практичний результат поїздки?
Ми маємо сертифікати за проходження курсу підготовки. Але це не настільки важливо, як враження й спостереження, які ми отримали.
Асоціацію керівників закладів освіти "Відроджені гімназії України" створили на початку 1990 років, коли в Україні почали відроджувати довоєнні українські гімназії, які закрили в СРСР. Її очолює Ярослав Турянський — колишній директор Стрийської гімназії, яку свого часу закінчив Степан Бандера.
