"Спиш, відкриваєш очі, ставиш турнікет". Кропивничанин розповів, як став бойовим медиком

"Спиш, відкриваєш очі, ставиш турнікет". Кропивничанин розповів, як став бойовим медиком

"Спиш, відкриваєш очі, ставиш турнікет". Кропивничанин розповів, як став бойовим медиком
Бойовий медик, нацгвардієць Віктор. Колаж: Суспільне Кропивницький

Віктор – військовослужбовець Національної гвардії. До вторгнення Росії в Україну був спортсменом. Він розповів Суспільному, як став бойовим медиком, про найважчий день на передовій та про те, як у Кропивницькому ставляться до військових.

У Нацгвардію Віктор прийшов у 2016 році. Він – кандидат у майстри спорту з легкої атлетики, тож представляв на змаганнях Національну гвардію України. З початку повномасштабної війни йому запропонували пройти навчання на бойового медика.

"Не всі доходять до фіналу навчань, – розповідає Віктор. – Хтось сам вирішує, що не зможе працювати, хтось не підтверджує готовність і йому не видають сертифікат".

Медик має нести на собі тактичний рюкзак кілограмів 15, бронежилет, зброю, з цим спорядженням має витягнути з бою солдата, який може важити й 100 кілограмів. Працювати з пораненим доводиться під артилерійським вогнем або відстрелюватись, тому навчатись легше фізично підготовленим та стійким духом.

"На навчаннях було пів дня теорії, пів дня практики, вночі створювали стресові ситуації – заходять до кімнати, будять і кажуть: "Ось поранений, що ти будеш робити?". І за секунду ти маєш відповісти. Тобто навчання 24/7 і не всі з цим справлялись".

Віктор високо оцінює підготовку і говорить, навичок, доведених до автоматизму та варіантів алгоритмів дій отримав багато: "А чим більше ви знаєте, тим легше вам на полі бою".

Віктор воював на Херсонщині сім місяців

Кожна група, яка йде на завдання, має медика, розповідає Віктор: "Відповідно до стандартів, до кожної групи входить командир, який веде, останнім йде кулеметник. У кожного своя роль. Задача бойового медика – вивезти солдата з пекла, надавши першу допомогу, передати його лікарям у шпиталь. Без медиків військові не працюють".

Було, що йшли пішки вперед 10 кілометрів — територія обстрілювалась, тож не можна було їхати машиною або транспортом не дозволяв пересуватись ландшафт. "Чи справляюсь фізично? До війни я працював зі своєю вагою, я не бігав з бронею, з рюкзаком, коли ти все це знімаєш, наче злітаєш у небо", – з посмішкою розповідає Віктор.

Проте найважче випробовування на війні було з автомобілем: "Ми маємо таку машину для евакуації — це звичайний необладнаний автомобіль, де ми прибрали сидіння, щоб покласти пораненого. В підрозділі був більш серйозніший транспорт для евакуації. Саме він працював із групою, яка пішла на завдання. Солдат підірвався на міні, йому на допомогу поїхав автомобіль, машину розірвало на протитанковій міні. Водій загинув".

Російські солдати, почувши вибухи, почали обстрілювати територію артилерією, українцям вдалося віднайти зв'язок та попросити допомогу.

"Це була ніч, — говорить Віктор. – Колеги вийшли на зв'язок: "Є 200-тий, троє 300-тих". Був дощ, болото, ми їхали навпомацки, підсвічували ліхтариками куди їхати, без фар. І не можна було з’їжджати з дороги – міни. Знайшли їх, і в машині, яка їхала назад по польовій дорозі надавали допомогу пораненим. В машині у цей час було 12 чоловік – і на даху навіть люди. Відірвався двірник в машині, водій протирав скло рукою. Одному пораненому відірвало ступню, і він намагався жартувати. Я пишаюсь нашими бійцями, наші хлопці дуже сильні духом. Ми дістались безпечного місця та передали поранених лікарям. Тобто виконали задачу".

Бачити смерть важко

"Кожен боєць — як мій брат, але якщо я опущу руки, буде ще гірше. Я маю себе увесь час підбадьорювати, бо тоді я врятую більше життів. Але спочатку було складно".

Віктор має обов'язок перевіряти перед виїздом аптечку кожного солдата, щоб вона містила все необхідне: "Вас не вивезуть на ротацію без бронежилета, каски чи аптечки – це обов’язково. Інша справа, що боєць може захотіти собі замінити їх тим, що йому зручніше, тому купують собі іншу форму чи каску".

На питання, як Віктор справляється з роллю лікаря у підрозділі, коли не тривають активні бойові дії, говорить так: "Ми разом 24/7, тому я на обличчі бачу, що щось з людиною не так, знаю, у кого які проблеми, то вже підходжу і даю якусь таблетку".

Віктор біля пам'ятника херсонському кавуну
Віктор біля обстріляного пам'ятника херсонському кавуну. Фото: Віктора

Відчуває підтримку кропивничан

Віктор говорить, відчуває від містян повагу - до нього підходять, дякують, тиснуть руку.

"На першій ротації мені у місті так сподобалось! Тут і там – це два різних світи. Мені подобалось, що люди ходять вулицями, мене це не дратувало, а ще більш підбадьорювало, що частина країни живе спокійно. Хоча я розумію, що цивільні теж у постійному стресі. І коли я приїжджаю, я тут дійсно відпочиваю, живу, не ховаюсь весь час. Я думаю – ми велика команда – люди в тилу, які також виконують свою роль, волонтери, і військові".

Після війни Віктор хоче вивчитись на тренера та допомагати людям займатись легкою атлетикою.

На початок