19-річна кропивничанка Ірина Коханюк почала вести щоденник з 24 лютого, коли Росія розгорнула повномасштабний наступ на Україну. Три місяці дівчина описувала пережиті емоції. Повітряні тривоги та вибухи, страх втратити рідних та близьких, сором за відчуття безпеки та про інші переживання, які будуть знайомі кропивничанам, вона розповіла Суспільному.
Далі – із записів особистого щоденника
Мене звати Ірина, мені 19 років. Я звичайна студентка, яка цьогоріч має закінчити третій курс універу. Та що там закінчити... Я майже влаштувалася на роботу. 25 лютого мав бути перший робочий день.
На жаль, життя кардинально змінилося 24 лютого. Я прокинулася від дзвінка брата о 06:30. Він їхав з Києва в Кропивницький, бо навколо лунали страшні вибухи.
Ніколи не думала, що прочитане у книгах чи переглянуте у фільмах станеться зі мною в реальному житті. Я швидко зібрала речі та знайшла закордонний паспорт. Після чого від будинку батька побігла до мами, паралельно телефонуючи їй. З цього дня телефон став єдиним засобом зв’язку з рідними та близькими людьми.
***
Моя мама нарешті вдома... Сказала нам збирати речі, документи. Якщо щось трапиться, нам доведеться кудись тікати. А куди? Як можна розлучитися з домівкою, в якій прожив все своє життя? Пишу це, а біля ніг лежать дві сумки. Я на межі зриву, слухаю кожне слово, що каже мама бабусі. На фоні – випуск новин. Тепер ми їх дивимось як ніколи уважно.
***
– Якщо російські війська підуть на наше місто, мене, як лікаря, заберуть на фронт. Іро, тільки я прошу. Не накручуй себе.
– Мамо, я не віддам тебе нікуди. Я нікуди не піду без тебе!
– І я теж не піду, – викрикнула бабуся. – Я в цій хаті жила, тут зростала, тут і помру.
– Ба, хоч ти будь розумніша!
***
Ви запитаєте, чому саме щоденник? А я вам скажу, що не тільки він. Я записувала аудіо, відео, в телефонних замітках усі свої емоції та переживання. Наприклад, як ми вперше побігли в укриття до нашого сусіда. З сумками, документами та нашою кішкою, що сиділа у своїй переносці і взагалі не розуміла, що відбувається.
Я б теж хотіла не розуміти. А ще краще – прокинутись.
Писати щоденник я почала, щоб не з'їхати з глузду. Особливо у перші дні. Казала собі, якщо зі мною щось станеться, ці записи прочитає мій брат, що зараз у Польщі. Не знаю, навіщо. Просто це був мій план.
***
– Соню, що у вас там в Ужгороді? – пишу подрузі, з якою познайомилась в соцмережах і з якою не встигла побачитись через війну.
– Будемо їхати з України. Мама каже у Словаччину. Іро, і ти їдь. Вмов свою маму. Я не хочу, щоб з тобою щось сталося. У мене немає нікого ріднішого за тебе.
– Зі мною все буде добре. Я ж обіцяла тобі зустрітися. Я не помру. Не тоді, коли в мене є людина, з якою ще не встигла обійнятися. Будь на зв’язку.
***
З початку наступу мені написав тато зі Швейцарії, дідусь, бабуся, брат, що зі своєю мамою покинув будинок у Києві. Зі мною почали списуватися навіть люди, з якими я давно втратила зв’язок. Ми всі були налякані, на межі істерики. Але навіть у такому стані мозок працює. Люди, яких я вважала друзями, не сказали ні слова. А ті, в кому сумнівалась, ледве не плачуть, що не одразу відповіла на їх: "Скажи, що ти жива і з тобою все добре".
***
– Доню, як ти? Читав новини. Вибач мене, що зараз не можу бути з вами та хоч якось підтримати. Що там взагалі відбувається?, – писав тато.
– Ти зараз у Німеччині? Як там справи? Багато наших переїхали? Не буду багато говорити, наразі в нас тихо. Я намагаюся не часто читати новини, а то мозок вибухне від цієї інформації. Досі не можу повірити, що таке відбувається. Ти чув за Канатове? А за Маріуполь? Макс (брат, – ред.) казав, що поруч з ними оселилися біженці. Відправив мені фотографію маленької дівчинки, яка всміхалася і обіймала його собаку. Я проревіла весь вечір. В її віці я в перший клас ходила.
***
Сьогодні вперше в житті почула сирену. Після цього мій улюблений червоний костюм став другою шкірою, бо в ньому була навіть вночі. За хвилини встигала набрати абсолютно всіх. Питала, де вони і на всяк випадок прощалася. У мене було дві думки: "Я хочу жити" та "Тільки б мої любі були цілі".
Моя бабуся, тітка та молодший брат спали у сусідів, бо так ближче до сховища. А ми з мамою з шаленим тремтінням пішли додому, аби не залишати домівку пустою. Щоб ніхто нічого не викрав. Було страшно. Ми скачали додаток "Тривога". Коли він залунав, показуючи, яким буде звук при сирені, ми неабияк злякались. А потім істерично сміялися над собою.
***
У ту ніч мені наснилася прабабуся, яка цієї зими покинула мене. Вона була як подруга, як друга мати. Увісні вона говорила до мене: "Ми з дідусем плачемо, не віримо, що наші діти-онуки переживають страхіття. Чи є у вас м’ясо? Ти зараз вчишся? Бережися пияк, і будь обережна з їжею!". З тих пір ніхто з моєї сім’ї і чарки не випив, намагаємося вживати м’ясо.
***
Подумки я багато разів дякувала, що зараз у безпеці. Що живу не в тих містах, які показують у новинах. Дивишся – руки трясуться і не можеш сказати ні слова. Часто заспокоюю бабусю та маму, що дивляться новини цілодобово. У такі моменти жалкую, що моя професія пов’язана з журналістикою. У мене б просто не вистачило сміливості та нервових клітин бачити це жахіття на власні очі, розмовляти із скаліченими війною цивільними та військовими, які самовіддано захищають нашу свободу та спокій. Намагаюсь не впадати у відчай.
***
– Іро, а це правда? А це? Я вже не можу, серце розривається.
– Мамо, припини. Відійди від того телевізору, так теж не можна. Давай краще просто подивимось якийсь фільм або приготуємо їсти, поки сирени немає.
– Боже, ще в цей підвал...
– Будемо сподіватися, що сьогодні поспимо у своєму ліжку.
***
Сьогодні 24 травня. Щоденники я більше не веду. Може заспокоїлась, а може просто вигоріла. Не можу сказати.
Живу надією, що усі біженці повернуться в Україну якомога швидше. Що я нарешті зможу обійняти тата і дядька, що працюють за кордоном. Що зможу сміятися з друзями не через відео, а й вживу. Що в один прекрасний день подзвоню Соні та Максу і скажу: війна закінчилася. Ми перемогли.
Читайте також
- Кропивницька прокуратура фіксує воєнні злочини російських військових проти України
- "Треба було їхати, виручати сусідів". Водій з Кропивницького розвозив питну воду жителям Миколаєва.
- В одному з чотирьох кропивницьких гумцентрів для переселенців не вистачає продуктів.
Підписуйтеся на новини Суспільне: Кропивницький у Вайбері , Телеграм, Інстаграм та Ютуб
