Сімнадцятирічна Єлизавета Дейнега приїхала у Кропивницький з Оріхова Запорізької області. Рідне місто дівчини почали обстрілювати з перших днів війни. Разом з мамою та однорічною сестричкою виїхали звідти 5 березня. У Кропивницький добиралися два дні. Нині дівчина закінчує одинадцятий клас, планує вступити на навчання у педагогічний університет Винниченка. Каже: після війни понад усе мріє поїхати додому та обійняти бабусю, яка не захотіла полишати свій дім і лишилась в окупованому селі.
24 лютого прокинулась, щоб збиратись у школу
24 лютого, як і зазвичай, я прокинулась о 7:00 ранку, щоб збиратись у школу. Моя бабуся в цей час дивилась телевізор, там повідомили, що почалась війна. У неї була паніка, вона зідзвонювалась з родичами. До нас прийшов дідусь, приніс продукти. Як і інші люди, ми побігли до банкомату, щоб зняти гроші. Усі почували себе тривожно.
Оріхів почали бомбити з перших днів війни. Так само і прилеглі до міста села, які нині окуповані. Ми живемо у квартирі на четвертому поверсі. Постійно ховались у підвалі, один раз ночували там цілу ніч. Якщо залишались у квартирі, то я спала у ванній кімнаті, бабуся у коморі, мама з однорічною сестричкою у гардеробній, було страшно.
Одного разу ввечері ми з мамою купали сестричку. В цей час біля нашого дому почалася стрілянина і впав снаряд. Тепер вона не хоче купатися і дуже боїться води, у неї і досі стрес.
Наразі в Оріхові залишились мої родичі, подруги, вчителька. Я щодня по декілька разів телефоную їм. Сім’я вчительки виїхала у Польщу, а вона не захотіла, бо має своє господарство, яке їй шкода покидати.
У моїх друзів російські солдати знищили магазин, в інших пограбували будинок. Моя бабуся живе в окупованому селі Копані, наразі ми не можемо з нею нормально спілкуватися, бо все прослуховують. Нещодавно помер мій дідусь, у нього просто не витримало серце. Він народився у підвалі під час війни і там же помер. Нормально попрощатися з ним не вийде, бо село окуповане росіянами, і там все дуже погано. Це моєї прабабусі брат. Ми не можемо їй розповісти, що його більше немає, бо вона дуже засмутиться.
У Кропивницький добиралися два дні
Коли почали сильно стріляти, ми вирішили виїжджати з міста разом з нашими знайомими, які їхали у Словаччину. На своїй машині рушати в дорогу не ризикнули. У нас теж є друзі у Барселоні і в Німеччині, але ми вирішили залишитись в Україні. Тому що за кордон дуже далеко їхати, треба пристосовуватись до нових, а це дуже складно для моєї сестрички.
Добиратися у Кропивницький було важко, через затори. Попри невелику відстань у 370 кілометрів ми їхали два дні, на ночівлю зупинялися у П’ятихатках на Дніпропетровщині. Там дуже привітні люди, які нас прихистили та нагодували, цікавились чи потрібна нам якась допомога.
У Кропивницькому ми тимчасово живемо у жінки, яка погодилась нас прийняти. В подальшому плануємо винаймати квартиру. Мама дуже хвилювалась, що ми їдемо у невідомість, але я дуже комфортно почуваю себе тут, хоча не очікувала.
Нині в оріхівській школі призупинили навчання, але я хотіла б закінчити одинадцятий клас тільки там, хоча б дистанційно, щоб отримати диплом. З серпня минулого року готувалась до зовнішнього незалежного оцінювання, ходила на заняття до репетиторів. Ще до війни я планувала, що буду навчатись у Кропивницькому на психолога. У мене тут здобувають освіти мої знайомі і вони дуже задоволені.
Це найменше, що я можу зробити
У Кропивницькому я живу уже місяць. Я вирішила не сидіти без роботи і бути корисною. Тому нині працюю у гуманітарному центрі, ми сортуємо продуктові набори, які відправляємо у регіони бойових дій. Я вважаю, це найменше, що я можу зробити. Мені хочеться висловити співчуття та слова підтримки усім людям, які постраждали від війни, хочеться кожного обійняти, але я розумію, що це неможливо. Найбільше мені шкода стареньких людей, які не заслужили такої старості. Днями нам треба буде спакувати ще 10 тисяч продуктових наборів, тому я допомагаю з радістю.
Після війни буду цінувати все, що маю
Коли закінчиться війна, я повернусь в свій рідний Оріхів за своїми речами, тому що ми виїжджали поспіхом і майже нічого не взяли. Наразі я не знаю, чи ціла наша квартира, бо поруч з нашим будинком впав снаряд.
Понад усе я хочу обійняти свою бабусю. Щоразу, коли я розмовляю з нею по телефоні, я боюсь, що це останній раз. Від цієї думки мені дуже погано. Я щоразу їй кажу, що дуже її люблю, а вона у відповідь просто плаче.
А ще після перемоги я буду цінувати ще більше все, що маю, бо раніше я цього не розуміла. А також час, проведений разом з з близькими мені людьми.
Читайте також
- Багатодітний чоловік з Кропивницького району прийняв три родини переселенців з Лисичанська
- У Кропивницькому обласний онкоцентр приймає на ночівлю переселенців
- В Олександрівській громаді місцеві самотужки облаштовують гуртожиток для переселенців
