51-річна Ярина Васалатій все своє життя живе в селі Диківка, що на Кіровоградщині. Поки чоловік на фронті, вона робить всю роботу сама. Жінка має господарство й захоплення — створює картини, розмальовує одяг та вирощує квіти. В місті, з її слів, ніколи жити не хотіла. До міжнародного дня сільських жінок, який відзначають 15 жовтня, Ярина Васалатій поділилася із Суспільним своєю сільською рутиноюЦе повторювані щоденні справи та дії, які людина виконує регулярно, часто за звичкою. та мріями.
Жінка розповіла, що усе життя прожила в селі й нікуди не збирається виїжджати.
«З дитинства батьки привчали до праці. Ми все вміли, все робили на рівні з батьками. І хліб пекли на продаж у 90-х роках, коли дуже важко було. Дівчата — в мене дві сестри — також живуть та працюють у селі».
Зі слів жінки, щодня, о 6:30 вона виганяє на випас свою дворічну телицю Лиску.
«Скоро буде мамою — взимку. Так що буде з молочком. Це майбутня наша годувальниця. Будемо, я сподіваюсь, робити сир і пити молоко. У нас ще є колодязь-журавель, він єдиний у нашому селі, він дуже старий — йому понад 150 років. Треба, щоб Лиска не закрутилася і до дерев не дістала, коли випасається».
Ярина Васалатій розповіла, що сільське життя нелегке, але воно їй подобається.
«Якби не подобалося, я б тут не жила. Я зараз вдома сама, чоловік — військовий, ще дві дочки є. Одна дочка має чоловіка також військового, вона в Олександрії живе. Інша — у Польщі».
Окрім телиці, в господарстві жінки є коза, кури, гуси, кіт та двоє собак. Всі потребують догляду, сказала Ярина.
«Козі моїй два роки, але доїться вона рік. Непогана така козичка, молочко дає, вистачає. Я її тримаю заради того, щоб онучці було молоко. А решту молока котикам і собачкам віддаю. Може сир колись зроблю собі. Яйця зібрала теж, небагато, але щось буде на сніданок».
З її слів, робота в селі ніколи не закінчується.
«З однієї роботи переходиш на іншу й так по колу, одне за одним. Тут наче зранку попоралася, а вже в обід треба починати знову. От зараз гусей зажену і треба піти ще дертіЦе подрібнене зерно або борошно грубого млива, яке використовують для годівлі сільськогосподарських тварин. надерти, люцерниЦе багаторічна кормова рослина родини бобових, яку вирощують переважно для годування худоби. накосити і розстелити в сінникуЦе місце або спеціальна споруда, де зберігають сіно для годування худоби.».
Чоловік Ярини два роки на фронті. Поки він захищає Україну, жінка виконує всю роботу сама.
«Я за професією вчителька початкових класів, вчилася в Олександрійському педагогічному коледжі. А працювала — де я тільки не працювала: і техпрацівником, і санітаркою, і керівником хореографічного гуртка. Остання моя робота була — директорка будинку культури».
Цьогоріч, сказала, був врожай овочів, вродила й кукурудза.
«Найбільше роботи весною, влітку, восени та взимку біля господарства. Вона не закінчується. Коли жінки ходять на підборах, то в мене свої. Вони з бруду. Їх ніхто не замінить».
За її словами, батько змалечку вчив її робити все. Водночас найбільше роботи, на думку Ярини Васалатій, припадає саме на жінок, адже їм доводиться слідкувати за всім господарством.
«Мій батько казав: "Треба вміти все. Але не дай Бог, що б ти це все робив". Чоловічу роботу, мені здається, легше робити. Вийшов та чи косиш, чи пиляєш, чи рубаєш дрова — одну роботу робиш. А жінка робить всю роботу. Як кажуть: "Чоловік тримає хату за один край, а жінка за всі чотири"».
Незважаючи на постійну працю, вона цінує життя в селі. В ньому є свобода, воля та чисте повітря, сказала жінка.
«Є люди, які не уявляють свого життя в селі, тому що тут брудні руки. Тут кожен день брудні руки. Миєш їх 300 разів на день. Але в селі є свобода, воля та чисте повітря. Ти вийшов і вдихнув на повну».
Ярина Васалатій розказала, що справ по господарству настільки багато, що впоратися з усіма не встигає.
«Одне закінчив, на інше око поклав. Тут дрова, там листя попадало. Думаєш: "Ну навіщо воно попадало? Нехай би собі висіло на дереві, тепер треба розгрібати". Кущі треба постригти, троянди треба постригти. Куди не глянь, треба щось робити».
У вільний час Ярина займається петриківським розписом, створює картини та розмальовує одяг.
«Навчилася сама. Мені давно подобався петриківський розпис, дуже давно, можна сказати, ще з дитинства. Чарівні мазочки, чарівні квітки. Ну, як вони їх так малюють, щоб з одного кольору в інший переходило. Не знала я цього. Мені це казка, бо можна зробити таку квітку, як тобі хочеться. От таких в природі нема, а в "петриківці" є».
З її слів, також вирощує квіти, доглядає сад та мріє подорожувати.
«Мрію зняти свої калоші, вдягти підбори та гарну сукню і подорожувати. Хочу до Парижа, бо знаю, чого мені хочеться. Хочеться бути жінкою, слабкою, спокійною і гарною. Зняти кашкета, зробити зачіску. От і мрію. Ще хочу в Карпати з'їздити. Я там була вже і мені дуже сподобалося. Дух захоплює».
Подорожі, сказала, дарують їй стільки енергії, що її вистачає на пів року.
