Досвід 49-річного кропивницького рятувальника Володимира Ткаченка налічує 29 років служби та сім тисяч виїздів на пожежі. Він бачив, як горять заводи, і як змінилася робота пожежників під час повномасштабної війни. До Дня пожежної охорони України, який щороку відзначають 17 квітня, командир відділення Держслужби з надзвичайних ситуацій у Кіровоградській області в етері Українського радіо Кропивницького розповів про свій шлях: від першого виклику до гасіння пожеж після російських обстрілів.
Про вибір професії та початок кар’єри (тут і далі – пряма мова)
У дитинстві я не марив саме пожежною охороною, але завжди мав намір служити в органах, які мали авторитет у суспільстві. Після школи намагався вступити до школи міліції у тодішньому Дніпропетровську (нині Дніпро – ред.), але не пройшов за конкурсом. Потім була армія та навчання в машинобудівному технікумі. Хоч я й отримав технічну освіту, мене все одно тягнуло до служби.
У 1998 році все змінилося: у машинобудуванні тоді було сутужно з робочими місцями, а товариш запропонував спробувати себе в пожежній охороні. Я пішов туди без вагань і з того часу жодного разу не пошкодував про цей вибір.
Моя служба розпочалася у шостій державній пожежно-рятувальній частині, яка охороняла завод "Гідросила" (машинобудівний завод у Кропивницькому – ред.). Оскільки підприємство тоді працювало на повну потужність, пожежі там траплялися дуже серйозні.
Перші виїзди були справжнім випробуванням: наприклад, коли на заводі горіла масляна ванна, було надзвичайно сильне задимлення. У такі моменти головне було придушити страх і просто йти за досвідченими наставниками, які пройшли Чорнобиль і знали кожен рух.
Родина підтримала мій вибір. Дружина поставилася до нової роботи спокійно – її влаштовував графік, адже у нас саме підростала донька, якій була потрібна моя допомога та догляд.
Я швидко вчився, і вже за два роки, у 2000-му, мене відправили на навчання до Вінниці. Закінчивши його, я офіційно обійняв посаду командира відділення, на якій працюю дотепер.
Про найпам’ятнішу пожежу
Найбільше за всі 29 років служби мені запам’ятався випадок на заводі лакофарбових матеріалів, розчинників та автохіміїю. Це була надзвичайно серйозна та масштабна пожежа. Якщо порівнювати її з дрібними викликами, які траплялися раніше на підприємствах, то це був зовсім інший рівень складності.
На той час наш підрозділ саме перевели з охорони конкретних заводів на роботу по всьому місту. Ми відповідали за велику територію і це була перша моя пожежа такого розмаху. Ситуація була критичною, адже на складі були легкозаймисті речовини: розчинники, лаки та фарби. Ми працювали в пекельних умовах — доводилося ходити прямо по цих розчинниках, через що кілька разів займався мій бойовий одяг.
Боротьба з вогнем тривала цілу добу. Гасіння ускладнювало руйнування будівельних конструкцій. Саме тоді стався обвал, унаслідок якого постраждав мій колега.
Попри реальну небезпеку, серед хлопців не було жодної паніки чи відмов йти у вогонь. Всі працювали злагоджено, бо розуміли: іншого вибору немає, ми повинні це зробити. Цей досвід навчив мене справжньої професійної стійкості. Після того було ще багато великих об’єктів – і дев’ятиповерхові гуртожитки, і величезні склади, але той перший виїзд залишився головним уроком на все життя.
Головне, з мого досвіду – не звертати уваги на паніку довкола. Зараз у всіх телефони, всі знімають, підказують, як правильно гасити. Але ти просто робиш свою роботу. Хто, якщо не ми?
Про обов’язки командира відділення та роботу з молоддю
Моя головна задача як командира відділення починається ще в депо – це прийом автомобіля, за яким я закріплений. Ми ретельно перевіряємо, щоб усі агрегати були справні, але особлива увага – апаратам на стисненому повітрі. Це найперше, бо це наше життя, адже завдяки їм ми дихаємо в непридатному для цього середовищі. Також ми стежимо за готовністю гідроінструменту для роботи на дорожніх аваріях. Усе це має бути налагоджено так, щоб ніколи не давало збою.
У підрозділі та безпосередньо на пожежі я – друга людина після начальника караулу, тобто чергового підрозділу. Я йду з хлопцями у вогонь, керую діями особового складу, розказую, що, як і для чого треба робити.
Важливий етап – це робота з людьми на місці події. Ще до прибуття я проводжу інструктаж і визначаю людину, яка буде проводити бесіди з потерпілими чи власниками. Найголовніше – прибрати паніку, забалакати людей, щоб вони не заважали нам працювати, особливо вночі.
Щодо молоді, то я вже не одного начальника караулу стажував, десятки їх через мене пройшли. Я повинен давати приклад і вести їх за собою, бо якщо я почну, як то кажуть, "виляти", то мене просто не будуть сприймати як лідера. Молодим хлопцям треба передавати досвід, показувати все на практиці. Наприклад, підвальні приміщення мають складне розташування, і там важливо навчити їх не боятися. Страх з досвідом проходить, і робота стає звичною справою.
Окреме задоволення – це спілкування з дітьми в навчальних закладах. Ми розповідаємо їм про нову техніку, показуємо, як подається вода. Найбільше дітлахам подобається приміряти бойовий одяг, походити по машині та обов’язково потиснути нам руки.
Про різницю між побутовими пожежами та наслідками обстрілів
Гасіння побутової пожежі для нас — це зрозумілий і відпрацьований процес. Ми чітко знаємо, чим і як гасити, як відключити електроенергію та в яке вікно подати стволи. Хоча на таких викликах теж треба бути обережним, бо ти ніколи до кінця не знаєш, що і як розташовано всередині приміщення, та зазвичай ти менше нервуєш.
Пожежі після російських обстрілів – це зовсім інша історія, де потрібно миттєво орієнтуватися на місці та самостійно визначати правильний вирішальний напрямок для гасіння. Тут доводиться робити набагато більше доповідей керівництву: що саме горить, де саме і за яких обставин.
Під час роботи на місці вибуху ти повинен крутити головою на 360 градусів, тому що завжди існує загроза повторного влучання. Це тримає в постійній напрузі.
Особливу небезпеку становлять "шахеди", які начинені величезною кількістю вибухівки. Навіть якщо він уже вибухнув, на місці можуть залишатися додаткові вибухові елементи, з якими невідомо, що може статися будь-якої миті.
Через ці фактори на "прильотах" психологічно набагато складніше, ти нервуєш значно більше, ніж на стандартних викликах, але професія вимагає триматися та виконувати свою роботу. Після початку повномасштабного вторгнення робота стала набагато серйознішою, а рівень небезпеки зріс, квартирні пожежі ми тепер сприймаємо вже як звичний стандарт.
