Захисник Євгеній Косов з селища Знам'янка Друга Кіровоградської області служив на посаді стрільця – помічника гранатометника. З 13 вересня 2022 року його вважали зниклим безвісти під час виконання бойового завдання поблизу села Брускинське Херсонської області. У січні 2024 року підтвердили інформацію, що він загинув. Цього ж місяця з ним попрощались у рідному селищі Знам'янка Друга. Через рік відбулось допоховання, про це в інтерв'ю Суспільному розповіли батьки бійця Євгеній та Олена Косови.
Тут і далі – пряма мова.
Олена Косова
Женя був добрий, був романтиком, любив робити сюрпризи. Коли повернувся з армії, то нікому про це не сказав. У мене якраз був День народження і він прийшов з величезним букетом квітів. Женя був розумним хлопчиком з дитинства, полюбляв футбол. Цю любов йому прищепив батько і разом з ним вони їздили на всі матчі.
Євгеній Косов
Я – великий шанувальник футболу, вболіваю за команду "Дніпро". І з дитинства мій син також почав захоплюватися футболом. Спочатку ходив в спортшколи, а коли трохи став подорослішав, я почав його брати з собою на матчі в Дніпро, у Кропивницький, де грала "Зірка". Коли навчався, він завжди грав за школу. Захищав її честь на різних спортивних заходах. Грали і за футбольний клуб "Хлібодар" з сусіднього села Суботці. За результатами одного із сезонів нашому сину вручили нагороду "Кращому півзахиснику". Є ще значок "Воїн-спортсмен" – це його нагородили, коли він проходив військову службу в Національній гвардії у Вінниці.У нього з дитинства було таке: що купувати на День народження? Бутси, м'ячик, бутси, м'ячик – нічого більше не треба. Все футбол, футбол.
Олена Косова
Він з хлопцями ходив на Великдень в церкву святити бутси, щоб стати чемпіонами (успіхається – ред.). Дуже цього хотів! На річницю загибелі Жені ми робили матч його пам'яті. Приїхала вся команда з "Хлібодара", хоча вони вже не грають. Віддали нам його м'яч, його форму. Він був під номером 12 Косов Євгеній, "Хлібодар".
20 квітня 2022 року нам принесли додому сповіщення і Женя пішов у військкомат. Там він отримав повістку і почав служити. Спочатку була навчальна частина, потім вони були недовго у Лисичанську, в Чернігові і 29 серпня на Херсонщині. В цей час там якраз був контрнаступ. Женя мені прислав повідомлення, що за звільнення двох населених пунктів їх похвалив президент. Під час контрнаступу його батальйон, його бригада прорвала першу лінію оборони Російської Федерації.
13 вересня Женя поїхав на бойове завдання. Було три машини, син був у першій, багато хлопців з тої машини, слава Богу, залишились живі. Двоє чоловіків, які були поряд з Женею, загинули. Як розказували його побратими, під час вибуху він вилетів і ніхто його не бачив, не могли його знайти. Машина підірвалася на міні, потім ще був приліт. Їх обстрілювали і з артилерії, і з танків. Тобто, вижити навряд чи можна було.
Женя був помічником гранатометника, а пішов як гранатометник, сидів позаду машини і приліт був саме туди. З того, що сталося, ми розуміємо, що він лежав там, на полі, був поранений. І ще, коли я їздила на впізнання, в його перчатці була молитва. Я завжди йому казала: "Женічка, будеш іти на бойове завдання, бери її з собою". Я дуже молилася за нього і випрошувала у Бога, щоб нічого з ним не трапилося.
В той час були дощі, зливи, багнюка, вижити там було неможливо. Навіть його побратим казав про це. Летіло все і звідусіль. Один військовий, який був на третій машині, розказував, щоб витягнути поранених, кружляв між посадками по колу, підхоплювали пораненого і таким чином витягували його. Женю нагородили нагрудним знаком "За мужність і відвагу" посмертно.
16 вересня нам подзвонили і офіційно сказали, що наш 24-річний син вважається зниклим безвісти. Ми його шукали рік і два місяці, їздили по лікарнях, госпіталям, звертались до всіх інстанцій, здавали ДНК. Спочатку нам сказали, що Женю повезли в лікарню, тому я за цю версію трималася дуже довго.
Скільки б часу не проходило, я все поверталася до лікарень, їздила по всіх містах. У деяких була по декілька разів. Брала його документи, приїжджала на вокзал, сідала в таксі. В мене були роздруковані листи з фото мого сина, з його прізвищем, моїм номером телефона, щоб зі мною могли зв'язатися. Якщо я була десь на автовокзалі, то підходила до людей у військовій формі та запитувала чи не зустрічали вони такого.
Я не здавалась. Ми навіть шукали в морзі, їздили в Кривий Ріг і не один раз. Був випадок, коли через три місяці нам сказали, що знайшли тіло сина. Я недовго думаючи зібралась й знову поїхала у Кривий Ріг, почала дивитись по монітору всі тіла. Думала, може знайду серед них свого сина. Але його там не було.
Потім зв'язалася з командуванням, запитала під яким номером та коли було евакуйоване тіло. Ми самі проводили розслідування, їздили до побратимів. Ротний Алмазов зі мною спілкуватися не хотів. Три місяці він взагалі не брав трубку. Була версія, що Женю переїхали машиною. Такі плітки ширилися в бригаді і дійшли до мене. Тоді я набрала його з іншого номера телефона і сказала: "Де мій син, де мені його шукати, він в полоні чи залишився на полі бою, мені туди їхати?"
На той час ця територія уже була звільнена, можна було туди поїхати і шукати. Хоча перед річницею там все заміновано. 11 листопада 2023 року, під час проведення робіт з розмінування сільськогосподарської земельної ділянки, виявили рештки невпізнаного військовослужбовця, ймовірно ЗСУ, який загинув під час активних бойових дій на вказаній території в 2022 році. За перевіркою ДНК співпало, що це наш син. Перший разми поховали Женю 11 січня 23 року. Минуло менше року і знову знайшли рештки військовослужбовця. За результатами ДНК-експертизи вони знову належали нашому Євгену. І 11 січня 2020 року було допоховання нашого сина.
Останній раз, я бачила сина, коли він їхав в Херсон потягом повз нашу Знам'янку. Ми виносили йому передачу і навіть машиніст потяга пригальмував і їхав поволі. Я навіть потримала його за руки. Я бачила його очі: в них був страх, біль, – він знав, куди їде.
Женя дуже хотів жити. У нього були плани на життя, була дівчина, хотів весілля. Війна в мене забрала найцінніше. Він мій первісток, мені його дуже не вистачає. Кожен ранок я починаю каву з моїм синочком, беру його фото, цілую і розмовляю. Його погляд завжди різний на світлині – буває сумний, а буває – наче він мені усміхається. Я дуже сумую за ним, дуже болить.
Пошуки сина змінили все. Я стала набагато сильніша, я відчула, що можу чогось добитися. Я відчиняла всі двері, щоб його знайти. І потім уже ці сили я спрямувала на мрію збудувати музей у пам'ять про наших захисників. Ми знайшли дівчат, які нам допомогли втілити цю ідею.
Галина Шевченко – староста селища Знам'янка Друга
"Кімната мужності та відваги" наших героїв у селища Знам'янка Друга відкрита вже три місяці. Розпочалася вона з ідеї вишитого рушника пам'яті полеглих героїв. Вишивали його родини захисників. Це ідея нашої голови вуличного комітету, тещі полеглого героя Андрія Топія і тещі пораненого бійця Олега Ткаченка. Нині, до речі, вона вже приступила і вишиває рушник перемоги.
Олена Косова
Ця кімната зроблена для пам'яті сина і всіх наших полеглих героїв. Це пам'ять для нашого покоління, для наших дітей, які будуть сюди приходити, яких приводитимуть вчителі і розповідатимуть їм про бійців, їхній військовий шлях, де, хто боронив нашу Україну. Також тут зберігаються речі наших військових, кожна з яких цінна для родини. Ми хочемо показати і донести до дітей, якою ціною була здобута перемога нашої неньки України, звільнені населені пункти.
Також ми намалювали матір-берегиню, яка відпустила своїх дітей, наших хлопців, воїнів захищати Україну. Кожна стрічка в її руці – це напрямки: Донецький, Запорізький, Луганський, на яких вони воювали.
Наша берегиня в сорочці, в якій закодовані символи. Також намалювали лелек. Це як в пісні: додому повертаються лелеки. Так, додому повернулися наші полеглі герої. Також намалювали хату, ставок – це спокій, пшениця – наш добробут, до чого ми прагнемо. Також церква, ми молимось, молимось за те, щоб якнайшвидше настала перемога. Скоріше всі повернулися додому. І були з нами. Багато військових нам надали військову атрибутику.
Я дуже хотіла створити пам'ять про сина і про хлопців, щоб їх пам'ятали та не забували.
