Лікар акушер-гінеколог Владислав Варенюк місяць жив і працював в окупації, бо не міг залишити вагітних та породіль. Він родом із Кіровоградщини. Коли почалась повномасштабна війна, дружиною та сином був в Тростянці Сумської області. Працював у місцевій лікарні. Про те, як приймав пологи під обстрілами та як з колегами й пацієнтами вибирались з окупованого міста чоловік розповів Суспільному.
Родина лікарів Владислав і Неля Варенюки та їхній син Матвій четвертий рік живуть у Кропивницькому. Подружжя працює в обласній лікарні.
"У Кропивницький приїхав у квітні 2022 року, влаштувався в обласну лікарню в перинатальний центр. Вже трішки обжилися, винаймаємо житло й працюємо. Дитина ходить в садочок", – розказав Владислав Варенюк.
"Я з Сумської області, місто Тростянець. Ми познайомилися з Владиславом, коли навчалися в медичному інституті у Сумах. Працювали в міській Тростянецькій лікарні. На той момент я була лікарем-інтерном – терапевтом, а Владислав акушером-гінекологом. На момент повномасштабного вторгнення Матвійчику було два з половиною роки", – розповіла Неля Варенюк.
Про роботу та життя під час окупації
Неля Варенюк разом із сином виїхали з Тростянця до батьків у село Сумської області на другий день після повномасштабного вторгнення. Чоловік лишився.
"В перший день були вдома, дивилися новини, бо не знали, що робити, наскільки це довго й що взагалі відбувається. Пізніше у цей день, під вечір, коли почалися обстріли, батько, мабуть, на третій, четвертий раз зміг вивезти мене з дитиною. Владислав відмовився".
Владислав Варенюк місяць жив і працював в окупації, в Тростянецькій лікарні. Перша Колона російської техніки зайшла в місто в перший день повномасштабної війни.
"Ці всі події забути неможливо: як приймали пологи, в підвалі приймали пологи й під обстріли із танків, мінометів. З танків обстрілювали двічі: перший раз просто танк під’їхав впритул до лікарні. Він зробив коло навколо лікарні, став і зробив постріл. Нас було десь людей 80 з пацієнтами та лікарями. Лікарню впритул розстрілювали: не один постріл, не два. Десяток пострілів зробили по лікарні".
Зі слів лікаря, не виїхав з міста, бо не міг залишити пацієнтів.
"Залишився, тому що в перший день вже були вагітні й пацієнти. Я вирішив залишитися, щоб надавати допомогу. З другого дня вже виїхати не можна було, тому що російські війська стояли. З Тростянця обстрілювали Охтирку. По Охтирці завдавали основний удар".
Приймати пологи доводилось й без електропостачання.
"Допомагав в реанімації, на операціях хірургічних й допомагав породіллям, морально їх підтримував. У нас був генератор, заводили на пару годин, щоб можна було хоч щось зробити, навіть, банально чай заварити породіллям, гарячого випити. Народили одну двійню, стояли й з ліхтариками народжували, тому що світла не було, а це ніч була. Та й боялися вночі вмикати світло".
До 26 березня 2022 року Тростянець був в окупації.
Наприкінці березня після одного з масованих обстрілів російської армії, Владислав з групою лікарів і пацієнтами вирішили пішки йти з міста. Усього – 15 людей. Це було 24 березня за два дні до звільнення Тростянця українськими військовими.
"Дорослі, діти, пацієнти, лікарі – вирішили, що потихеньку підемо через ліс, мисливськими стежками. Кілометрів 10-15. Ми йшли увесь день. Останній тиждень зв’язку не було й ми не знали взагалі яка ситуація навколо: які села окуповані чи не окуповані. Тому йшли просто на свій страх і ризик: пощастить чи ні".
Дорогою натрапили на українських військових.
"Я добре пам’ятаю, що почули запах диму, що щось готується. Це була польова кухня чи щось таке, накрита маскувальною сіткою. Там були якісь військові зі стрілецькою зброєю, але ж ми не знали чиї це військові. Вони на нас відразу, як побачили, навели зброю. Почали підходити до них. А вони почали українською мовою й ми зрозуміли, що все добре. Викликали волонтерів, вони нас порозвозили".
За два дні Владислав зустрівся з батьками на Кіровоградщині, де вже були дружина з сином.
"Пам’ятаєте, в дитинстві завжди старі люди говорили, аби не було війни. Ніхто цьому не надавав ніякого значення, поки не зіткнулися з цим наяву. Ніхто не може сказати, що буде завтра. Починаєш згадувати, яку думку вкладали в слова: "Аби не було війни". В мене дід був дитиною війни. Тепер у мене син дитина війни. Він має статус дитини війни".
Про життя у Кропивницькому
У Кропивницькому Неля Варенюк працює лікаркою ультразвукової діагностики. За її словами, війна кардинально змінила життя їх родини. Вони планували жити й працювати у Тростянці.
"Повністю розвернулося на 360 градусів, адже все починали спочатку. Висновки: мабуть, треба жити зараз, нічого не відкладати на потім, мріяти, й радіти, що ми живемо".
Владислав працює лікарем акушер-гінекологом у перинатальному центрі.
