18 травня у Знам'янці Кіровоградської області зустріли звільненого з російського полону 22-річного захисника Маріуполя Валентина Маринича.
Про це розповів Суспільному голова Суботцівської громади Андрій Борідченко.
З українськими прапорами, рушниками, квітами жителі Знам’янської та Суботцівської громад, представники рад, громадських організацій, молодь прийшли на залізничний вокзал зустріти воїна та висловити йому повагу й вдячність.
Валентин Маринич був одним із 277 воїнів, яких обміняли 19 квітня 2025 року. Про те, що його звільнили з російського полону 9 травня написали на сторінці Ветеранського простору "Незламні" у Facebook.
Валентин з села Саблине Кіровоградської області. З шести років його виховувала бабуся. Закінчив Знам'янську школу-інтернат. Потім переїхав до Ніжина Чернігівської області, де вступив до аграрного ліцею. Після закінчення отримав професію слюсаря з ремонту колісних транспортних засобів, електрогазозварника, водія категорії.
Після навчання працював у різних сферах в місті Київ, але мріяв стати військовим. Підписав контракт із 36-ю бригадою морської піхоти.
Все було добре, служба йшла тихо і спокійно, доки не почалось повномасштабне вторгнення. Ми забули, що таке сон, гарячий душ, чистий одяг та вільний час. Спочатку зміна однієї локації, бойові чергування, потім знову зміна локації, знову бойові чергування, з кожним днем кільце навколо Маріуполя звужувалося, боєприпаси закінчувалися, тільки й чутно було, що підмога вже виїхала, а хлопці гинуть, багато поранених", — розповів військовий.
12 квітня 2022 року Валентин Маринич потрапив у полон. Розповів, спочатку його тримали в Донецькій області в ангарах у Сартані. Через три дні перевезли в Оленівку.
"Там нам влаштували "прийом" — били без жалю. Виходиш з автобуса — спершу удар в грудну клітину, потім запитання "Хто ти, посада, звання?", ще удар, і кажуть бігти. Темно, нічого не видно, куди бігти, не розумієш, попереду тільки чути крики від болю і мати росіян, вишикуваних у коридор, через який ти маєш бігти. Ти біжиш, тебе збивають з ніг і починають бити арматурою, палками, кастетами, цеглою, кулаками, ногами, пасками. Проповзаєш до кінця коридору, тебе обшукують і під час обшуку теж б'ють. Потім заганяють в барак, де роздягають, оглядають, б'ють за татуювання. Двох чи трьох хлопців забили на смерть".
В Оленівці, пригадав Валентин, спали по черзі, тому що на всіх не вистачало місця. 20 квітня чоловіка вивезли в Луганську область.
"Спочатку взагалі не чіпали, а потім почались "качелі". Щоб ми не розслаблялись. 21 місяць сидів на бараці, потім почав працювати, щоб змінити картинку і не зійти з розуму".
Дізнався про обмін за чотири дні до нього, а за три — що він є в списку.
"І ці три дні для мене були найскладнішими. Думки тільки про те, щоб не зірвалось, щоб росіяни не передумали. І ось мене вже везуть на обмін. І ти розумієш, що 36 місяців пекла ось-ось закінчаться".
Валентин Маринич розповів, що коли були на кордоні й до них зайшли в автобус українські військові, радості не було меж, бо почув рідну мову.
"Весь час, що ми їхали, нас зустрічали зі стягами України. Нам махали, плакали. Самому хотілось плакати, тримався з усіх сил. Лікарня, поверховий огляд лікаря, гарячий душ, новий одяг, телефон, перший дзвінок за три роки сестрі, звістка про смерть батька. Радість, розпач, сльози."
Як розповів Суспільному Суботцівський голова громади Андрій Борідченко, Валентин Маринич після реабілітації повернувся у громаду, де живе його сестра.
Підписуйтесь на Суспільне Кропивницький у Facebook, YouTube, Telegram, Instagram, WhatsApp та Viber.
