Понад 35 років боротьби за незалежність України у лавах Руху, тридцять з них — у радах різних рівнів. Зокрема, Верховної Ради трьох скликань. Продовжує у ній працювати на громадських засадах у свої 78. Про його власну боротьбу і як продовжує воювати його полеглий під Бахмутом син – в інтерв'ю Суспільне Хмельницький із Левом Бірюком.
Сьогодні часто можна почути вітання "Слава Україні! Героям Слава". А ви коли вперше почули таке гасло-вітання?
У лютому 1989 року був створений координаційний центр роботи з Народним Рухом України. Тоді ми вже мали можливість отримувати літературу із заходу України. Звідти дізнався. У червні координаційний центр зробив перший пікет біля кінотеатру, тоді ще імені Чкалова, тепер — Шевченка. Встановили там синьо-жовтий прапор, портрет Шевченка, який у мене в кабінеті так і висить. І тоді почали вітатися: "Слава Україні!". Тоді нам більшість людей крутили пальцем біля скроні. Під час Революції на граніті рухівці вже так віталися. А після Помаранчевої революції вже шість із десяти відповідали: "Героям Слава!". Нормально, без іронії. А от торік 1 Вересня я привітався у школі: "Слава Україні!". Батьки ще рота не відкрили, коли діти так прокричали, що листя попадало з дерев. Вже сьогодні в нас нація сформувалася.
Які епізоди вашої боротьби за незалежність України пов’язані з хмельницьким Майданом?
Тут відбувалися наймасовіші мітинги. Головною подією тоді було голодування у травні-червні 1990 року. Першою серед вимог було модернізувати обладнання на Хмельницькій АЕС. Тоді якраз будувався другий енергоблок. Скрізь у світі в запірній арматурі використовували електромагніти, а у нас на атомній дядько вручну крана крутив. На цьому майдані зібралося до 20 тисяч людей. І ми домоглися свого. Був накладений мораторій на будівництво. Згодом, коли вже вводили його в експлуатацію, безпеки на АЕС таки стало більше.
Ви очолювали міську й обласну організації Народного Руху України, але ваша боротьба Хмельниччиною не обмежувалась?
Безумовно. Хмельницька організація була частиною того Руху, який мав свої структури в усіх 25 областях разом з Кримом. В’ячеслав Чорновіл запросив мене очолити департамент оргроботи всього Руху. Тож я поїздив по всіх областях. У січні 1990 року ми організовували перший Ланцюг єдності до дня об’єднання ЗУНР та УНР. У Києві проводили віче на Софіївському майдані.
Якби у 1991-му Чорновіл став президентом, чи могли б тоді відбутися зміни, яких нам і зараз не вистачає?
Тоді він був на другій позиції, виграв Кравчук. А у Верховній Раді була "група 239", це комуністи. Для прийняття рішень необхідні були 226 голосів. Отже, та більшість не підтримала б його лінію. А без підтримки більшості — це не президент.
Пригадала виступ В’ячеслава Чорновола на закритті фестивалю "Червона рута" у Запоріжжі. Це було якраз у переддень путчу в Москві. Якими ви пам’ятаєте ті дні?
Це було ДКНС — Державний комітет з надзвичайного стану. Я приїхав до Києва потягом, який прибував о шостій годині ранку, і нічого про ті події не знав. У штабі мені доручили поїхати у три військові частини. І тоді військові підтримали нас.
24 серпня 1991 року, увечері, як відомо, ухвалили Акт про проголошення Незалежності України, але і в подальші роки нам спокою не було. У 1995 ми ледь не втратили Крим?
Так. Коли перший і останній президент Криму Мєшков проголосив про проведення референдуму про вихід з України, то я очолив одну з груп рухівців, відряджених на півострів. Пригадую зустріч з колективом на величезній швейній фабриці. Контраргументував директорці. Доводив, що жителям Криму у разі від’єднання сутужно буде без дніпровської води. Мене почули, загули: "В Україні будемо!".
У часи вашої найактивнішої боротьби намагалась тодішня влада вас "присадити"?
Мене п’ять разів судили за адмінпорушення: неправильно проведений мітинг, тощо. Отримував штраф 500 рублів, і таких було п’ять, коли зарплату на "Темпі" мав 114. Вікна били, листи з погрозами присилали.
Що ж давало сили для продовження боротьби?
Треба почати йти. Політична тріскотня — це політичній онанізм. Тільки від політичних актів бувають діти. Тільки в боротьбі можуть народитися діти перемоги. І у Хмельницькому такі дії були, і акти були. Я вже згадував про великі акції на майдані. А в Пиляві величезне дійство організували у 1990-му до 500-ліття козацтва. Там 100 тисяч чоловік було. І я брав із собою тоді дев’ятирічного сина. І на демонстрації травневій у 90-му він зі мною був. Тримав маленького синьо-жовтого прапора. А ми з Павлом Гірником – великі синьо-жовті прапори. От міг він вирости інертним до держави? У 2023 він пішов добровольцем воювати. Служив в аеромобільній штурмовій бригаді. Під Бахмутом загинув. Діма загинув, але він продовжує воювати. Бо ми з дружиною вже понад 200 тисяч відправили на дрони. І ними він воює.
І рухівці продовжують свою роботу. У вересні буде 35 років заснування Народного Руху України. Ми хочемо зорганізувати всіх рухівців, яких, відповідно до закону, з 2015-го визнано борцями за незалежність України у ХХ столітті. У цю категорію серед інших увійшли й ми, які стали членами НРУ до 1991 року.
Слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube, Instagram, Facebook та Threads.
