У 103 роки п’є каву та молиться за перемогу України. Володимир Коваль — довгожитель з Новоушиччини — за своє життя бачив Голодомор і воював з нацизмом у Другій світовій війні. Тепер йому знову доводиться переживати війну.
Суспільне Хмельницький поспілкувалося з Володимиром Ковалем та дізналося його секрет довголіття.
З молитви та чашки легкої кави з молоком починає кожен свій день на 104-му році життя Володимир Коваль із Новоушиччини.
"Господь мене порятував, бо я віруючий. Я розумію, що це призначено мені стільки прожити, і то я вже на собі випробував. Мені вже сто три роки. Оце від 31 липня цього року вже сто четвертий пішов", — каже дідусь.
Життя, розповідає Володимир Коваль, не було легким. У дитинстві, у 1930-32 роках, пережив Голодомор. Каже, бачив, як з інших областей на Поділля приїжджали люди — голодні, опухлі, сиділи над річками, бо не мали, куди йти.
Сам же Володимир Коваль пригадує, що пас у той час людям худобу, за їжу.
"Я корову пасу, а вона винесе мені за то дві картоплинки. То я трішки поїм, а то в торбу покладу, бо в мене ж мама ще є вдома, то їй треба шматочок занести", — говорить дідусь, змахуючи сльозу зі щоки.
Друга світова війна застала Володимира Коваля в Білорусі — туди його відправили служити з України.
"До армії я не бачив потяга, бо я в селі жив. Почалася війна, нас завезли в Слуцьк. Я опинився в артилерійському полку. Там ми потрапили під бомбардування. Нам кажуть: "Рятуйтеся, як хто може, бо зв’язку з Радянським Союзом нема, боєприпасів нема". А як рятуватися, якщо я солдатик такий, що й не бачив нічого? Кажу ж, потяга того не бачив. І в мене одна гвинтівочка, оце такий солдат", — розповідає довгожитель.
Своє довголіття Володимир Коваль пояснює рухом. Коли, каже, працював у торгівлі, роками пішки долав по сім кілометрів щодня.
"Кожного ранку йшов з одного села в інше на роботу. Так 20 років ходив", — говорить дідусь.
Зараз Володимир Коваль живе із донькою Євгенією. Вона каже: до їжі тато не вибагливий.
"Він як мені каже: "Я замовляти не буду", але якщо вчорашня страва, то їсти її не хоче. На сніданок, зазвичай, у нього вівсяночка, сарделька, салат. І кава, то обов'язково", — розповідає донька Євгенія.
З її слів, у дідуся ще є син, який зараз живе в Миколаєві. Має він і п’ятеро онуків та троє правнуків. Дружина, з якою вони побралися у 1948 році та прожили увесь вік, померла сім років тому.
Другу на своєму віку війну, каже пані Євгенія, її тато переживає важко. Плаче, що гинуть молоді хлопці й дівчата, гинуть діти. "Він усе мене запитує: "Що ж той Путін хоче?", — каже пані Євгенія.
Слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube, Instagram, Facebook та Threads.
