На початку широкомасштабного вторгнення багатодітна родина юної харків’янки Варвари Гоменюк-Дорощенкової евакуювалась в Полтаву, а згодом до Хмельницького. Наразі дівчина навчається у Харківському національному університеті мистецтв імені М.Котляревського.
Про шкільний випускний у чужому місті, загибель улюбленого вчителя та як змінила війна її покоління Варвара розповіла Суспільне Хмельницький.
Варваро, ти зараз мешкаєш у Хмельницькому. Чим ти займаєшся: навчаєшся, працюєш?
Так, я навчаюся у Харківському національному університеті мистецтв імені Котляревського, студентка другого курсу. Дистанційно у нас проходять пари, я на телефоні займаюся. Мої батьки також працюють дистанційно. Братик і сестричка навчаються у харківській школі теж дистанційно.
Ти вже освоїлась у Хмельницькому?
Так, я навіть вивчила Хмельницький краще за Харків.
Невже?
Тому що він менший трішки. Харків дуже велике місто. Я там прожила більшу частину свого життя як дитина, як підліток. Я займалася 12 років гімнастикою у Харкові . У 2021 році отримала кандидата в майстри спорту. В Хмельницькому дуже багато місць в одному місті. І це дуже зручно, дуже багато чого я вже знаю.
Варваро, у тебе таке довге волосся. Під час нашої розмови, я мимоволі кидаю погляд на нього. Як довго ти його ростила?
Все життя. Мама в дитинстві завжди називала мене Рапунцель , тому що я дуже полюбляла цей мультик. Коли була маленькою, постійно мамі казала: "Мамо, ні в якому разі не обрізай мені волосся. Я дуже хочу, щоб воно таким довгим, як у Рапунцель".
Давай ми з тобою повернемося в ту критичну точку — ранок 24 лютого. На той момент ви з родиною у Харкові. "Якби не сталося широкомасштабного вторгнення росіян на нашу землю,то тоді б у цей день я…", — продовжи фразу.
Якби не сталося повномасштабного вторгнення росіян на нашу землю, то тоді б у цей день я склала б пробне ЗНО з української мови у нашій школі. Я дуже чітко пам'ятаю, що 23 лютого ввечері я поклала собі книжку "Українська мова та література" під подушку. І мала б складати ЗНО, але прокинулась від звуків, схожих на вибухи. До цього, до речі, і дорослі, і діти в школі між собою розмовляли про повномасштабне вторгнення, що воно може бути. Але ніхто не вірив в це. Спросоння я не одразу зрозуміла, що це за звуки. І почула тільки, як батьки в коридорі ввімкнули світло, відкривають шафи і збирають речі, кажуть: "Швидше, швидше, буди дітей". Мама зайшла в кімнату і каже: "Діти, збираємося, поїдемо у Полтаву". Я все зрозуміла. У мене одразу з’явилися сльози на очах. Я зрозуміла, що війна, і маму питаю: "Мамо, що війна почалася?" Поруч маленькідіти, мама не сказала, що почалася війна. Вона зібрала теплі речі для нас. А взяла я у свій рюкзачок іграшку — плюшевого кролика, яку мені мама подарувала, на мій перший день народження. Відтоді він зі мною усе життя. Я його, до речі, возила в Хмельницький, коли була маленька, з собою просто, щоб він спав разом зі мною. Мені з ним було спокійніше у різних подорожах. Бабуся жартома казала: "Ой, Варваро, ти вже така доросла, чого ти його з собою носиш?". Тоді я його також взяла з собою у свої 16 років. 24 лютого, через дві години після повномасштабного вторгнення, ми вже сиділи в машині, вже виїхали. Ми виїжджали окружною трасою, не трасою, що йде на Київ, вона тоді називалась Бєлгородське шосе, зараз — Харківське шосе. Через те, що могли бути затори на дорогах, мій тато продумав заздалегідь ситуацію і повіз нас, незважаючи на ризик, обличчям до ворога, окружною трасою до Полтави.
В Полтаві у вас є родичі?
Так. Ми поїхали до дому бабусі моєї мами — нашої прабабусі. Зараз там живе її двоюрідний брат. І через те, що хата не нова, стара, там не було опалення, не було гарячої води, була пліснява, нам було холодно, діти мерзли, хворіли. Ми пробули там два тижні.
І потім поїхали до Хмельницького через те, що був ризик, що і на Полтаву може бути наступ. Щоб захистити нас, було прийнято рішення, нелегке рішення — їхати до Хмельницького. Довго їхали, тому що були затори на дорогах. Довжелезні корки. Ми дуже хвилювалися, якщо раптом розстріляють таку довгу смужку з машин. Усі хвилювалися, було дуже страшно.
В Хмельницькому у вас теж родичі?
Так, бабуся і дідусь татові, татова сестра та батьки. Вони нас прихистили, дуже допомагають, оберігають, нам дуже спокійно разом.
Ти мала би бути випускницею 2022 року. Ти якраз у 2022 році закінчувала 11 клас. Мабуть, очікувала шкільного випускного? Розкажи про це, адже ти така не єдина: тисячі школярів цього не отримала через російське вторгнення.
В січні ми вже почали розбиватися на пари. Почали просити директорку про репетиції. Знайшли викладача, яка нам викладала вальс, і у нас вже було три репетиції вальсу. Усі були в очікуванні, раділи. Дівчата вже думали, як вони будуть в своїх святкових сукнях виглядати, як ми ввечері поїдемо святкувати самі, без батьків, до Центрального парку Харкова. Але так не сталось, на жаль. Почалась війна… Ми всі роз'їхалися хто куди, хто за кордон з батьками, хто поїхав у інші міста України. Але наше бажання мати свій випускний було настільки сильним, що після складання екзаменів ми вирішили зустрітися у якомусь більш-менш безпечному місті, і щоб всім туди було близько приїхати. Ми зустрілися у Полтаві. Чоловік десять. Більшість дівчат знайшли собі випускну сукню у гуманітарній допомозі для переселенців. Я теж не виключення. В Полтаві ми зустрілися біля білої альтанки, там нас зняли на камеру, станцювали вальс, як хто міг. Самі собі купили стрічечки "Випускник 2022 року", пораділи, погуляли містом, ознайомились з Полтавою.
Але насправді сукня на мій випускний вечір мала б бути зовсім інша. Ми з мамою замовили заздалегідь дуже гарну сукню, блискучу, довгу, зі шлейфом.
Якого кольору?
Чорного. Чорну блискучу сукню. Після замовлення вона до нас прийшла 20 лютого.
Тобто ще до початку широкомасштабної війни?
Так. 20 лютого 2022 року. Я дуже зраділа, приміряла її, покрутилась біля дзеркала, кажу: "Ну дуже гарна сукня! Як я хочу вже в ній побути на урочистій частині нашого випускного. А мама каже: "Давай я тебе зараз сфотографую, ти так гарно виглядаєш". Я кажу: "Мамо, нафотографуєшся на випускному…" Як би ж я тоді знала, що не буде випускного, а буде – війна… Зараз ця сукня вже у Хмельницькому. Коли батьки на день повертались назад в Харків – передали її поштою. Я у ній зустріла своє 18-річчя тут, в Хмельницькому.
Що сталося з твоєю школою?
4 квітня потрапила ракета у нашу школу. Внаслідок цієї атаки, згорів повністю кабінет, у якому я провела більшість свого шкільного життя. Це наш 32 кабінет – кабінет математики.
Ти розповідала, що займалась гімнастикою з сестричкою в ДЮСШ. В якому стані зараз цей спортивний заклад?
Через те, що район дуже близький до кордону з країною-агресором, наш район постраждав дуже сильно і постраждали, звичайно, місця навчання. Ракета потрапила й у нашу ДЮСШ, і пробила наскрізь весь другий поверх, на якому знаходився наш спортивний зал. Там просто дірка в стелі. Це неможливо…
Ваша харківська квартира вціліла?
На щастя, так.
А як ти думаєш, після перемоги ви повернетеся в Харків?
Так, ми дуже сподіваємося повернутися, ми мріємо про повернення додому. Для кожного: для хмельничан, для харків'ян, для полтавчан , їхня домівка – це їхня домівка. Ми дуже завдячуємо Хмельницькому за те, що це місто нас прихистило, за те, що ми можемо тут жити більш-менш спокійно.
Хтось з твоїх знайомих, родичів, вчителів воює, захищає Україну?
Так, у мене був вчитель історії Сергій Анатольович. Він дуже відкрита людина, він проводив для нас екскурсії містом Харків. Ми разом з ним їздили велосипедами по наших харківських велодоріжках. Я дуже чітко пам'ятаю, як він проводив історичні конкурси цікаві. Він пішов добровольцем на війну. Ми слідкували за ним в Інстаграмі. Він виставляв там фото у формі та з кошенятами, яких прихистив на війні. На жаль, 3 лютого ми дізналися про те, що він зник безвісти. І через деякий час дізналися про його загибель. Дуже важко втрачати людей на війні.
Світла пам'ять вчителю .
Нещодавно у Хмельницькому відбулось театралізоване дійство "Монологи рідного дому". Ти була однією з шести вимушених переселенців, які зі сцени розповідали свою історію війни. Розкажи про це.
Для мене і усіх внутрішньо переміщених осіб, яких прихистив Хмельницький, це дуже важливий проєкт. Якось я побачила допис в телеграмі: "Переселенці, приходьте, розповідайте свої історії про своє переселення, як ви потрапили до міста Хмельницького, це буде поставлено на сцені театру Старицького". Мене це дуже зацікавило, тому що я маю історію свою переселенську і також акторське мистецтво мене дуже цікавить. Я пішла, зустрілася з цікавими режисерами, з переселенцями, які також мали свої власні історії випробувань та віри. В пролозі вистави на сцені я втілила у танці зі стрічками образ України. І для мене це дуже цінно, що я можу нести зі сцени такі важливі речі, як наші переживання і наші надії.
Про що ти мрієш, Варваро?
Я мрію стати акторкою. Я дуже хочу нести нашу Україну, нашу культуру за кордон. Дуже хочу, щоб люди бачили, які ми творчі, цілеспрямовані, сильні.
А як ти гадаєш, у чому полягатиме післявоєнна роль твого покоління?
Ви знаєте, що Харків був російськомовним містом. Усі харків'яни, кого я знаю, перейшли на українську мову. З усіма одногрупниками ми спілкуємося українською мовою. Ми влаштовуємо івенти в Харкові, розповідаємо про народні традиції, несемо українську культуру. Мої однокурсники допомагають, розвивають це, організовують спілки. І це дуже важливо – не втратити цю іскру, продовжувати далі розвивати нашу країну.
Війна змінила ваше покоління?
Так. Змінила, я не хочу казати на краще, тому що війна – це війна. Війна – це горе. Але, так – це урок. Це для деяких дуже великий поштовх до саморозуміння. До розуміння себе, до розуміння, що таке громадянин, що таке держава. Це все дуже важливо. Усвідомити, що ти українець, для чого це, для чого твоє випробування. Це треба пережити, треба бути сильним, розуміти хто ти, і що ти нестимеш далі у цей світ.
Слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube, Instagram, Facebook та Threads.
