"За 21 місяць схуд на 40 кілограм" — звільнений з російського полону хмельничанин Олександр Зарва

"За 21 місяць схуд на 40 кілограм" — звільнений з російського полону хмельничанин Олександр Зарва

Третього січня 2024 року прикордонник Олександр Зарва ступив на українську землю після 21 місяця у російському полоні. Після реабілітації він повернувся до рідного Хмельницького.

Суспільному вдалося поспілкуватися з Олександром Зарвою.

Ви першими виходили з автобуса?

Не пам'ятаю. Запитали прізвище, чи я прикордонник. Коли виходив з автобуса, все якось і неочікувано було, що нас обміняють.

Як тільки ступили на українську землю, хто перший впав в очі?

Наші військові, які стояли з нашими шевронами, прапорами. Почали прапори роздавати кожному. Тоді вже чітко було зрозуміло, що ми на нашій рідній неньці-Україні.

Ви були одним із 230 звільнених українців. Можливо, у той день зустріли когось зі знайомих?

Знайомі, можливо, і були. Але полон дуже міняє. Тому, може , я когось просто і не впізнав, бо люди дуже позмінювалися.

Тоді і обмінювали росіян. Чи бачили ви їх і як вони виглядали?

Ну росіяни були такі "покрепче" за нас. Ніби з санаторія їх міняли. Це наші були кволі, худі, а по росіянам видно було,що до них набагато ліпше ставились, ніж до нас.

Чи була можливість обмінятись словами, фразами чи, можливо, поглядами?

Була можливість поглядами обмінятися. Ну, я їм показав дещо перевернутий танк. Я не вважаю за націю тих людей, які вступили на нашу землю зі зброєю.

Повернення Олександра з російського полону, 3 січня 2024. Фото: скріншот з відео про обмін з полоненими.
Повернення Олександра з російського полону, 3 січня 2024. Фото: скріншот з відео про обмін з полоненими.

Як ви потрапили в полон?

Перебуваючи в Харківській області, в містечку Борова. Ми його обороняли. Це було 11 квітня 2022 року, а 13 квітня нас взяли в кільце. Я був водієм-механіком БТР. Він вийшов з ладу, тому був змушений підірвати свій БТР, щоб не дістався ворогам. Ми на цивільному транспорті звідти пробували прорватися. Не прорвалися, бо я першою машиною, можна сказати, дозорною, поїхав і нас розстріляли. Нас було п'ятеро, ми вдвох потрапили в полон.

Відколи ви у війську?

З 2015 року. Пішов у військомат і записався добровольцем. До цього працював на заводі.

З таким досвідом з 2015 року могли очікувати, що вас чекатиме у полоні?

Я взагалі не думав, що туди потраплю. Але так ситуація склалась: був поранений, поки надавав свою першу медичну допомогу, росіяни вже підійшли і зв'язали.

Коли вас везли в полон, які очікування були або за що найбільше хвилювалися?

Тоді шок, бо я поранений ще був. Чітко ще не міг усвідомити.

Як далі розгорталися події?

Нас перевезли на територію росії. Спочатку розмістили в наметове містечко, потім ще на якесь СІЗО повезли.Після цього відправили аж в Іванівську область, у в'язницю. Там перебували більшу частину терміну.

Ви зауважили, що полон дуже змінює людей. В чому це проявлялося? І як до вас ставилися?

До нас ставилися негативно: побиття, знущання. Харчування —це одна тарілка по три ложки на кожного, технічна вода з крана. З самого початку давали якийсь чай, компот, а потім взагалі перестали. Перед полоном я важив 115 кг. За 21 місяць часу я схуд на 40 кг, повернувся — 75 кг.

Які у вас були умови для фізіологічних потреб?

Туалет був в самому приміщенні, де ми знаходились, в камері. В душ водили раз на тиждень. Давали можливість поголитися, але це було все обмежено в часі.

У російському полоні знущались над полоненими з українськими символічними татуюваннями, 14 лютого 2024. Фото: Суспільне Хмельницький
У російському полоні знущались над полоненими з українськими символічними татуюваннями, 14 лютого 2024. Фото: Суспільне Хмельницький.

Ви зауважили про тортури. Коли це відбувалося?

Це могло бути протягом всієї доби.О 6 ранку у нас був підйом, співали гімн псевдодержави. Перших два з половиною місяці ми зранку стояли спиною до дверей, дивилися у вікно.А потім дозволили вже сідати на лавочку. Давали читати російські книжки: про Леніна, Сталіна і все — більше там не було що читати.

Чи було таке, що одна зміна більш лояльна, інша — більш жорстока?

Це були прості охоронці. Всі — нелюди, я їх за людей не вважаю. Ми постійно були з заплющеними очима і ходили зігнутими, тому бачили тільки їхні ноги. Татуювання в них викликали якнайбільше агресію і вони знущалися над нами. У 18 років я набив татуювання — Котигорошко, він являється символом, хоч і казковий персонаж. Адже боровся зі змієм. Тільки зараз я починаю розуміти, що Котигорошко, він маленький, як наша країна, а бореться з такою великою країною як росія. З тим самим змієм. І він його переміг і ми мусимо його перемогти.

Ви зауважили, що мали поранення. Як вам його лікували?

Коли почався запалювальний процес, то осколок діставали без анестезії — наживу дістали і зашивали. Треба було терпіти, бо по-іншому — ніяк.

Який емоційний стан був у вас та хлопців?

По-різному. Один одного підтримували. Бо деякі хотіли самогубства вчиняти. Відговорював хлопців, кажу: "Не робіть цього, бо наробите біду своїм рідним, близьким".

У Хмельницькому щоп'ятниці відбувалися і досі продовжуються акції на підтримку військовополонених. Чи знали ви про це, чи відчували ви там підтримку?

Нам про це нічого не говорили. Вже коли приїхав додому, то дізнався про це все. Тоді усвідомив,що за нас дійсно боряться, що нас хочуть якнайшвидше обмінювати.

Що підсилювало вашу віру в те, що день звільнення з полону таки настане ?

Тільки патріотизм. Хотілося назад повернутись і щоб було все добре.

Настала та мить звільнення, ви переконалися, що на українській землі. Хто та перша людина, про яку ви подумали і кому зателефонували?

Матір.Хотів почути голос матері, що з нею все добре.

Ви маєте доньку. Ви вже її бачили? Яка це була зустріч?

Це було неймовірне щастя — дочекатися та побачити, як то кажуть, рідну кров. Це було найголовніше. Вона мене чекала, питала в бабусі :"Коли папа прийде?". Бабушка казала, що папа на війні, але не говорила, що в полоні. Чекала дитина мене.

Якою була зустріч із мамою?

Коли я лежав в госпіталі, то мати до мене туди приїхала через три дні. Вона трішки змінилася. Видно, що очікування мене з полону дало своє.А батько не дочекався — помер у 60 років...

Які найближчі плани у вас?

Далі — продовжувати військову службу, захищати рідну державу. Мені подобається прикордонна служба. Тому подальше життя пов'язую з цією службою.

Наскільки Ви здружилися з хлопцями в полоні, чи багато їх ще там залишається? І щоб ви хотіли сказати їм і усім нам?

Хлопців ще багато, вони по всій росії. Хочу сказати, щоб трималися, не падали духом. Рідним — просто чекати, вірити, молитися. А нам — дочекатися Перемоги.

Слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube, Instagram, Facebook та Threads.

На початок