Анастасія Сбродова двічі на місяць їздить на схід як волонтерка. Цю місію вона поєднує з фільмуванням злочинів російських військових на окупованій території України. В інтерв’ю Анастасія розповіла про те, яким побачила Донбас під час своєї першої поїздки у 2021 році, що разом з оператором знімали у липні 2023 року та про те, що їй найбільше запам’яталося під час зйомок роботи пошуковців "двохсотих".
Анастасіє, ти пам'ятаєш свій перший раз, коли ти поїхала у зону бойових дій?
Так. Вперше я поїхала у 2021 році. Це була Авдіївка, Мар'їнка, Маріуполь, Курахове. Тоді, я пам'ятаю, ми їхали потягом до Лисичанська. Коли ми заїжджали у Луганську область, першою була думка — наскільки там було гарно. Там були хвойні ліси. Я з Деражнянщини, там я живу біля хвойного лісу. Я очікувала, що побачу шахти, степи, посуху якусь. А насправді все було зелене, хвойне, гарне. У мене було відчуття, що я вдома.
Це природа зустрічала вас так. А люди?
Там відчувалося, що йде війна. Я бачила багато військових. Там не можна було вже фотографувати залізничні вокзали. Якщо тут, у Хмельницькому, ми звикли фотографувати, знімати те, що хочемо, то там військові могли підходити, робити зауваження. Але я б не сказала, щоб відчувалася в людей тривога. Люди були звичайні, нормальні. Зі мною, до речі, там, у кав'ярні в Лисичанську, я пам'ятаю, говорили українською, робили мені каву.
Це той Лисичанськ, який зараз майже зруйнований. А з якою метою ти їздила перший раз?
Ми знімали документальний фільм про нашого загиблого розвідника Максима Яровця. Він загинув поблизу Троїцького. Раніше була інформація, що це була Мар'їнка, тому ми хотіли записати військових, які були в Мар'їнці, і показати, що війна триває. Родичі загиблого Максима живуть у Хмельницькому, тому одну частину ми зняли в Хмельницькому, але хотіли показати, що зараз на війні є захисники, які жертвують своїм життям.
А коли ти поїхала вже суто як волонтерка? Чи ти це все поєднувала?
Завжди поєдную. Так якось виходить логічніше і більш виправданіше. Ми їхали тоді, до речі, теж як волонтери, за свої гроші. Я пам'ятаю, що в понеділок я отримала зарплату, а у вівторок ми поїхали оцим потягом у Лисичанськ. Ми тоді, до речі, військовим теж завезлисмаколики. Але й фільм знімали теж як волонтери, за свої гроші, теж на чистій ініціативі. Перший раз, виходить, лише як волонтерка я поїхала 1 березня 2022 року в Київ. Насправді, я жалію, що ми тоді не фіксували нічого в Києві практично.
Можливо, не до того було?
Було справді не до того. Я пофотографувала, але ми нічого не записали, хоча могли. Ми були у добровольчому батальйоні ОУН, привезли їм допомогу, і треба було записати історію бійців, тому що велика частина з них вже загинули, і це була би як пам'ять. У мене є фотографії.
Не будемо зараз згадувати геть усі твої поїздки, бо їх, напевно, було багато. Скільки ти разів бувала там?
Я не рахувала. Буває, що раз на місяць, буває, три рази на місяць. В середньому двічі на місяць їжджу.
Як змінилося твоє чи то ставлення, чи твої емоції, які ти переживаєш? От якщо згадувати першу поїздку і решту — що змінювалося в тобі?
Якщо сказати про мої цінності, то вони не змінилися. Ну, перше, що в мені змінилося, якщо брати першу поїздку, — я заїхала і бачила хвойні ліси і соняшники. Були різні люди, але були і приємні люди. І ось крайня поїздка така сама. Я сприймаю Донецьку, Луганську області так само, як дім свій. У мене немає такого — схід-захід. Ну, реально, я заїжджаю туди і мені там комфортно.
От я бачила трошки більше року тому, а саме 7 липня 2022 року, ти написала: "Я думала, що я загартована. Ні. Я не можу змиритися". Чи можеш ти якось інакше зараз сказати і чому ти це написала тоді, якщо пам'ятаєш?
Ні, на жаль, я не можу по-іншому сказати. 7 липня, якщо я не помиляюсь, був якийсь ще один приліт. Досі бувають речі, які я не хочу приймати. Це якщо говорити, що діти зараз без батьків. У мене така робота: я спілкуюся часто з вдовами загиблих, наприклад, і з їхніми дітьми. Унас зараз в Хмельницькому багато переселенців, і люди приїхали з Маріуполя або з Запорізької області. Я знаю лише вдову і її дитину, наприклад. І ми з ними познайомилися, коли вони ставили прапорці, бо тіла їхнього чоловіка немає і, може, і не буде. І коли я бачу, як маленька дитина ставить підписаний прапор, коли вона втратила свій будинок, коли вона втратила своє дитинство... Для мене мій дім і моє рідне село — це дуже для мене щемко і важливо. І коли я розумію, що дитина сюди приїхала і втратила реально свої дитячі спогади, вона втратила батька, і вона не має куди навіть прийти на могилу — я це не можу прийняти. Буває, що я на похороні бачу, що діти прощаються зі своїми татами. Коли хлопчик маленький сидить у вишитій сорочці і ховає свого тата — це неможливо прийняти. І не знаю, як свої емоції якось…
І загартуватися в цьому сенсі неможливо?
Неможливо.
Крайня твоя поїздка: яка була її мета, чим ти займалася і з ким ти цю поїздку здійснила?
Ще до повномасштабного вторгнення я хотіла поспілкуватися з людьми, які займаються саме пошуком загиблих. Я дивилася документальні фільми, наприклад, про пошук тіл після Іловайської трагедії. Я розуміла, наскільки це важливо, бо, знову ж таки, я спілкувалася з людьми, які втрачали своїх рідних і добивалися або повернення тіл, або з тими, хто так і не поховав своїх загиблих рідних. І мені було цікаво про це розказати, тому що я розуміла, наскільки це реально важливо. І випадково, але я так кажу, що насправді всі випадковості невипадкові, я була у травні у Богородичному і зустріла людей, які займаються пошуком двохсотих. Я тоді взяла їхні контакти.
Ми поїхали з оператором, ми працювали на лиманському напрямку. В одному з сіл у згорілому будинку пошуковці знайшли останки російського військового. Там були одні кісточки. Для чого це робити? Аби відбувався обмін тілами загиблих військових. Потім ми зняли, як пошуковці знайшли дванадцять тіл "вагнерівців", які воювали на бахмутському напрямку. Тут були тіла з плоттю, там прямо було видно, що це залишки людського тіла. Це були такі різкі контрасти. Ми були в якомусь неймовірному мальовничому місці. Якщо уявити Україну — от вона така. Дуже було гарно. Там було дуже багато квітів, і вони так пахли, що в роті реально було солодко. Водночас був запах цих "вагнерівців". Цей запах ні з чим не можна порівняти. Він не такий, як від мертвих тварин. Це були загиблі у березні-квітні. І ось ці такі контрасти, цей такий насичений запах квітів, меду і запах тих трупів. Там взагалі дуже тісно переплітається життя і смерть.
Зараз на якому етапі створення цього фільму?
Ми монтуємо вже і, в принципі, інтерв'ю ми вже відібрали.
А задля чого взагалі ви хочете це зробити?
Для мене важливо документувати зараз злочини росіян. Багато матеріалів — 9 з 10 — те, що ми зняли, ми ще не змонтували і не публікували. Не завжди є час, бо монтуємо самі, а щепрацюємо ще десь на інших роботах, хоча ми робимо собі в YouTube канал. По-перше, я вважаю, що це важливо зберегти.
Що це за YouTube канал?
Doс.Production.
А це проєкт волонтерський?
Ну, так, це я і оператор. Ми просто хотіли показувати війну без редактури, так як бачимо її ми, так як ми її відчуваємо, так як ми її розуміємо, щоб нас ніхто не правив, той, хто не був безпосередньо там. З тими наративами, які ми хочемо закласти, з тими сенсами, якими ми хочемо наповнити. Бо я думаю, що краще нас редактор, який був у Хмельницькому, наприклад, це би не відчув.
Ти сказала, що хочеш якось зберегти свої враження, те, що ти бачила, зафільмувати. А чи не виникала у тебе думка написати книгу, навіть якісь короткі оповідання? У тебе, напевно, багато є історій, які ти би хотіла розказати людям?
Я би хотіла. Я навіть часом записую якісь коротенькі думки. Чого я зараз так не пишу? Зараз у мене ще такий як ніби оголений нерв. Я вважаю, що ми не все маємо озвучувати на загал, тому що зараз нам важливо мотивувати, попри все нам важливо мотивувати. Якщо нам говорити про втрати, це... Ну, війна для мене взагалі дорівнює смерті. Це найгірше, що може бути. І писати зараз оптимістично і мотиваційно насправді мені буде важко. А я би хотіла, щоб це була книга якась така — про героїзм, про те, що нас це все-таки загартувало.
Таки загартувало?
Таки загартувало!
Слідкуйте за новинами Суспільного Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube, Instagram та Facebook.
