Авторка - Наталія Паляниця
Кирило Чумаковов – начальник Першого військового шпиталю ветеринарної медицини, заслужений працівник ветеринарної медицини України, професор ветеринарної медицини. З початком повномаштабного вторгнення Росії в Україну очолив ветеринарний шпиталь, що у Хмельницькому. З 2018 року і до нині лікар – ветеринар їздить у зону ООС та на деокуповані території, аби рятувати тварин, постраждалих від бойових дій. За останні три з половиною місяці фахівці шпиталю надали допомогу близько п’яти тисячам тваринам з різних куточків України.
Це вже 37 собака, яку ми повертаємо в ряди службових тварин
Кирило Анатолійовичу, ми з вами перебуваємо в операційній ветеринарного шпиталю. На операційному столі - вівчарка. Звідки вона, і як почувається?
Цей песик відомий в кінологічному світі. Це службовий собака з Харкова, який постраждав під час бойових дій. Можу сказати одне, що пес вже вилікуваний. Знімаються шви і собака направляється назад на службу виконувати свої обов’язки. Я вам скажу, що це вже 37 собака, яку ми повертаємо в ряди службових тварин.
Перший військовий шпиталь ветеринарної медицини був створений на базі Хмельницької районної лікарні ветеринарної медицини. Яка була потреба, та у чому суттєва різниця між цими закладами?
Я розкажу історію: на другий день війни за ініціативи начальника Хмельницької оласної військової адміністрації Сергія Гамалія і виконуючого обов’язки держпродспоживслужби України, який перебував в той час на Хмельниччині, був створений перший військовий шпиталь ветеринарної медицини. А історія шпиталя починається з 2018 року, коли кінологічна служба Національної поліції України створила мобільний ветеринарний шпиталь для обслуговування службових собак нацполіції. Я його очолив в той час, і ми проїхали усю лінію фронта. Були у Лисичанську, Северодонецьку, Маріуполі. І от з тієї пори, якщо це зараховується, і живе шпиталь по сьогоднішній день на базі Хмельницької районної лікарні ветеринарної медицини.
Видовище не з приємних, видовище гнітюче. Для людини, яка любить тварин – найстрашнішого не може бути.
Під час війни страждають не тільки люди, території, але й тварини. Місяць тому з виїзним шпиталем ви перебували у Київській області на звільнених територіях в Ірпіні, Бучі, Ворзелі. Якими ви там побачили світ тварин?
За 30 років я не бачив стільки біди в тварин, скільки я побачив за ці 3 місяці. Знаєте, не так фізично втомлюєшся, як морально, коли дивишся на трупи коней десятками, які лежать на території кінно – спортивної школи, дивишся на стріляних собак, дивишся на тварин, які були завалені в вольєрах і лежали без води тижнями. У нас в стаціонарі є така тварина, яка не мала ні пити, ні їсти, на якій лежали листи черепиці вона не могла порухатися.
Це кінь?
Ні -ні … це - собака службовий з Київської області. Це різні види тварин. Це і декоративні тварини. Постраждали дуже багато зоопарків, зооцентрів, реабілітаційних центрів на Київщині, Харківщині. Видовище не з приємних, видовище гнітюче. Ви знаєте, для людини, яка любить тварин – страшнішого не може бути. Що стосується службових тварин,- ми працювали у кінологічних центрах різних родів військ. Проводили хірургічні втручання, диспанцерізацію. Це і клінічний огляд тварини, УЗД – дослідження, допуск тварини до служби. Ми ж не тільки для службового собаківництва. Ми спілкувалися з місцевим населенням . Знаєте, коли черга людей вибудовується і ти насипаєш жменями в кульочки корм: «У вас два котика – вам дві жмені». У людей не було чим годувати тварин. У цей час наша підтримка є дуже важливою. Ветспеціалістів немає - виїхали, чи постраждали самі, чи не мали змоги лікувати, тому що ні інструментарія, ні медикаментів, ні приміщення – усе розбомблено, розвалено. Військовий шпиталь ветеринарної медицини надає допомогу не тільки службовим тваринам, які беруть участь у війні, а й тваринам вимушених переселенців.
Залишити тварину в квартирі зачинену, приректи її на голодну смерть. А потім кричати, що я рятувалась тому, що бомбили?!
Кирило Анатолієвичу, до нас на Хмельниччину на тимчасове перебування приїхало понад 150 тисяч людей. Третина з них мають з собою своїх домашніх улюбленців. За якою допомогою переселенці з тваринами звертаються до вас? Що саме ви їм говорите? Бо у воєнний час потрібно не тільки тварині допомогти, а й господаря заспокоїти.
Ви знаєте, так вийшло, що цих людей ми зустрічали у Хмельницькому безпосередньо від самого приїзду. Волонтерські організації виділили збоку кінотеатру ім. Шевченка приміщення, де перебували біженці з тваринами. В цьому приміщенні ми створили імпровізованну операційну: операційний стіл, лампа, інструментарій. Женя (авт. лікар – хірург) і хлопці чергували цілодобово: добу - один, добу - другий. Приходилось робити від ампутацій до кесаревих розтинів. Пригадую, на другий день війни принесли котика з Харкова, який потрапив під бомбардування. Йому перебило лапи - лікарі вимушені були ампутувати кіньцівки. У нас польові умови починались у центрі Хмельницького в кінотеатрі Шевченка. Певно, скільки кінотеатр стоїть, він ще не бачив такої картини, коли в приміщенні закладу культури робляться якісь хірургічні маніпуляції. Але приходилось це робити. Шпиталь прийняв більше 3000 тварин – біженців і вимушених переселенців. Для порівняння – під час Другої світової війни військова ветеренарна служба провела лікування 1200 тварин. Це - військові коні, службові собаки.
Це на нашій території?
Ні. Це на усій території за 4 роки Другої світової війни охоплення було хворих, поранених, чи постраждалих тварин. Так от, для порівняння: у них 1200 - за 4 роки, а у нас за три місяці, якщо брати службових та всіх тварин -переселенців, - то скоро дійде до 5 тисяч із виїздами. Це настільки об’ємна робота зроблена і все одно її мало. Зробили, певно, відсотків 20, а 80 відсотків – це руки волонтерів. Завдяки волонтерським організаціям і вижили тварини під час війни, які виявилися нікому не потрібними, які залишались в домівках закритими. У квартирах вмирали собаки, коти. На них звертали увагу тільки тоді, коли починався запах.
Ви засуджуєте цих людей?
Так, засуджую. Ви знаєте, людина рятується – це інстинкт врятувати себе, врятувати дитину. Ну хіба тяжко випустити хоча б з квартири, з двору цю собаку, чи цих котів. Не важко. Я думаю, вони б знайшли якийсь прихисток, і потім би хтось їх врятував. А так - втекти і залишити тварину в квартирі зачинену, приректи її на голодну смерть. А потім кричати, що мені так тяжко було, тому що я рятувалась, тому що бомбили. А тварині не тяжко, так?! Нащо ти тоді заводила цю тварину?!
У нас на Хмельниччині знайшли прихисток також тварини - переселенці з зоопарків, зооцентрів. Яку найменшу і яку найбільшу тварину вам доводилось оглядати, оперувати, лікувати?
Найбільші - це евакуйовані з Харкова три верблюди. А найменша… Це, напевне, ми приймали отаку маленьку дівчинку з отакими бантами жовто-блакитними: один - жовтий, а другий- блакитний,-з хом'яком. Хом'як Даша. Її сюди батьки привезли. Вона гордо занесла постраждалого хом'яка, який об’ївся під час подорожі з Маріуполя до Хмельницького. Ось ми його і лікували. Не стільки хом’яка лікували, як робили так, щоб дитина заспокоїлася, що з хом'яком все добре. Оце найбільший та найменший наші пацієнти під час війни.
Скоро закінчиться війна, і ми посміхнемося, покажемо здорову Грозу, яка гавкає, яка їсть м’ясо і виляє хвостом.
Скільки на стаціонарі ветеринарного шпиталю перебуває тварин?
Я вам скажу ту інформацію, яку я можу сказати. На стаціонарі в шпиталі наразі перебуває тяжких 25 тварин. Це я не рахую службових тварин. Якщо порахувати ,то з часу заснування шпиталю пройшло близько 500 тварин через стаціонар. За іменами собаки, в більшості, не відгукуються - вони кожен обрали собі лікаря і підпускають тільки його. Звичайно, трапляються випадки, коли чотирилапі пацієнти кусають лікарів. Але що поробиш - така робота: обробляєш рану, робиш перев’язку і йдеш лікувати далі, аби повернути тварину до здорового життя.
Знаю, що у вас лікується легендарний розшуковий пес з Маріуполя - Гроза. Я би хотіла, щоб ви про цього чотирилапого детектива розповіли трохи більше.
Гроза – це дійсно легендарний собака. В Маріуполь пес попав з Одеського кінологічного центру. А в Одесі служив у Національній поліції України, як нині кажуть,- «нюхачем» - розшукував людей. От коли Грозу передали в Маріуполь, вона стала легендарною. Настільки легендарною, що інші кінологічні служби з-за кордону бажали придбати від неї песеня. Порода «бландхаунд» не типова для службових собак. Але саме в Україні вона проявила себе. Гроза врятувала тисячі людських життів, серед них чимало дітей.
ЇЇ мордочка є на одній з медалей - нагород кінологів, так?
Так. Я вам скажу про цю собаку одне, що коли евакуювали кінологічний центр, тому що тоді біда була, і біда не одного дня, її випадково передали не на ту перетримку.
Тобто не тим людям?
Не тим людям. Паніка, розумієте, кінологи поспішали врятувати тварину, потрібно було вивезти з Маріуполя. Її тримали не в тих умовах, в загальних клітках. Собака дуже хвора стара. За місяць її практично добили. Ми коли її забирали з Дніпра, я боявся, що не довезу до Хмельницького. Залишати в Дніпрі не було сенсу. В Хмельницький ми її везли дуже довго. Ми зупинялись через кожну годину, підколювали через катетер. Я аж «Отче наш» читав. Мені потрібно було її довести, мені потрібно було її вилікувати, передати як живий пам’ятник службового собаківництва, живу і здорову. Я думаю -у нас це вийде. Зараз вона вже почала їсти, гуляє, дуже слухняна, дуже добра. Коли лікарі приносять штатив, вона подає лапу, щоб їй капали - розуміє, що її лікують. Дай боже, скоро закінчиться війна, і колись ми посміхнемося, покажемо здорову Грозу, яка гавкає, яка їсть м’ясо, виляє хвостом. І що вона повернулась, все ж таки, у свою домівку - в місто Маріуполь.
Біля нього сидить його службова собака, і вони, мало не обійнявшись, їдять з однієї тарілки.
Ви їздите у фронтові зони, там спілкуєтеся з українськими захисниками. Вони часто дають прихисток у себе в окопах безпритульним котикам та песикам. Що це їм дає?
Ви знаєте, я довго не вірив, можливо, я не правильно кажу, що працівник нацполіції може так любити тварину. Але я своїми очима бачив, коли біда, і коли на розстеленому ганчір’ї сидить кінолог забруднений, бо він щойно з зони бойових дій, - біля нього сидить його службовий собака, і вони, мало не обійнявшись, їдять з однієї тарілки. І з тієї пори я зрозумів, що кінологія – це не те щоб покликання, це – сенс життя людини. А що дає? Дає, певне, згадку про дім. Коли ви бачите солдата з котеням, якщо, певно, спитати історію і минуле цього солдата, я думаю, що вдома він теж був з котеням. І коли він тримає на руках котенятко, чи песенятко, він згадує дім, маму, гарне мирне життя. Чи - просто добра людина. Не всі ж злі можуть бути. У нас же 90 відсотків добрих людей, правильно? Тому я гадаю, що перш за все це не тільки любов до тварин, але й любов до себе. Людина, яка любить тварину, вона ніколи не образить людину. Це вже істина.
Ви про це говорите, а я думками повертаюся в реалії війни: тоді росія, російські військові, які бомлять міста, які вбивають людей, які вбивають тварин - вони тоді хто?
Примати. Є такий біологічний вид тварин - людиноподібні, знаєте такі є?! Хоча я теж лікую деколи справжніх приматів, але це зовсім інші - цинічні створіння. От і все.
Читайте також
- "Не живіть хибними надіями, що Путін піде у пекло, і все зміниться": інтерв'ю з волонтеркою Лесею Стебло
