"Не живіть хибними надіями, що Путін піде у пекло, і все зміниться": інтерв'ю з волонтеркою Лесею Стебло

"Не живіть хибними надіями, що Путін піде у пекло, і все зміниться": інтерв'ю з волонтеркою Лесею Стебло

"Не живіть хибними надіями, що Путін піде у пекло, і все зміниться": інтерв'ю з волонтеркою Лесею Стебло
Фото: Суспільне Хмельницький

Автор: Наталія Паляниця.

Леся Стебло, голова громадської організації "Тепло рідних сердець", координаторка громадської організації "Захист – об’єднання волонтерів", громадська діячка, волонтерка, директорка Хмельницького міського центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді. В інтерв’ю Суспільному Хмельницький Леся Стебло розповіла про результати об’єднання волонтерів Хмельниччини, відповіла на закиди й звинувачення, що заробляє на волонтерстві, поділилась, хто з родичів воює, та зізналася, що бачить себе в політиці.

За день до повномаштабної війни, 23 лютого, вона подзвонила своїм друзям-волонтерам і запропонувала об’єднатися у спільну громадську організацію. 24 лютого вони вже презентували її ЗМІ.

Про ранок 24 лютого: "Не хотілося в це вірити"

Розкажи, чи була ти готова до повномаштабного вторгнення Росії в Україну.

Загалом, десь інтуїтивно, я була готова до того, що повномаштабне вторгнення буде. Навіть коли мене запитували друзі, журналісти: "Чи буде війна?". Я, пам’ятаю, говорила: "Ні. Це — погрози". Не хотілося вірити, але підсвідомо я розуміла ситуацію, яка на сході України відбувалася.

Я була готова, навіть з погляду на те, що 23 лютого, напередодні повномаштабного вторгнення, я якось інтуїтивно зробила телефонні дзвінки до тих людей, з якими ми зараз, власне, розгорнули спільну волонтерську діяльність.У другій половині дня ми зустрілися в інформаційно-консультативному центрі. На цій зустрічі ми обговорювали, що назріває величезний виклик для нас усіх, про необхідність об’єднати зусилля і створити громадську організацію "Захист – об'єднання волонтерів".

"Лесю, війна! Київ бомблять!» От зараз говорю й мурахи йдуть по тілу. Не хотілося в це вірити"

Того дня один хлопець в центрі забув свою кофту. Зараз він воює. Вона з 23 числа так і висить там, де він її залишив. Її ніхто не прибирає. Це вже як талісман для нас. Ми дуже хочемо вірити і молимося, щоб після перемоги він прийшов і забрав її.

Пригадай ранок 24 лютого 2022 року?

24 лютого, коли ми всі ще спали, о 5:15 ранку пролунав телефонний дзвінок від мого брата, який на той момент знаходився на сході України, тому що він —військовослужбовець. Він зателефонував і сказав: "Лесю, війна! Київ бомблять!" От зараз говорю й мурахи йдуть по тілу, не хотілося в це вірити. У мене вже були складені документи. Він мені сказав: "Будь напоготові, будь зі мною на зв’язку. Я тобі скажу, що робити далі".

"Раніше ми з дітьми часто говорили про те, що в Росії є хороші люди, і що це путінська система, його режим, спричинили війну. А з’ясувалось, що це далеко не так".
"Раніше ми з дітьми часто говорили про те, що в Росії є хороші люди, і що це путінська система, його режим, спричинили війну. А з’ясувалось, що це далеко не так". Фото: Суспільне Хмельницький

Ти — мати двох неповнолітніх донечок. Як ти сказала їм, що почалась війна?

Я то все пам’ятаю, тому що 24 число запам’ятає кожен з нас, і діти в тому числі. Вони почули телефонний дзвінок, тому що двері були відчинені в нашу з чоловіком кімнату, запитали, що сталося. Я кажу: "Дівчатка, не хвилюйтеся, нас чекають зараз важкі випробування, але все буде добре, ми разом, ми тримаємося. Бомблять Київ, будь ласка, зберіть свої речі в валізу". Спокійно, без паніки, без істерики ми зібрали нейнеобхідніші речі, які можна було б взяти в автомобіль в разі необхідності. Коли настав світанок, діти зі мною поїхали в центр (інформаційно-консультативний центр, - авт.). Мені так було спокійніше. Я розуміла, що на данний момент я, як мама, можу контролювати ситуацію.

У мене не було жодних вагань - залишатись в Україні чи виїжджати за кордон. Звичайно, залишатись.

Чи планувала виїжджати за кордон з дітьми, адже ніхто не знав, як будуть розвиватися події?

Мені було страшно. Не бояться тільки дурні. Було страшно, але й було бажання якомога швидше включитися в роботу. У мене не було жодних вагань - залишатись в Україні чи виїжджати за кордон. Звичайно, залишатись. Направду, так як навчив мене брат, а він —військовий вже з величезним досвідом, на випадок війни ми мали план "А" та план "Б".

Що це за плани, можеш озвучити?

Так, звичайно. У нас навіть три було плани. Перший план — якщо все спокійно, ситуація під контролем, ми залишаємося в місті. Другий — ми визначили місце збору для нашої родини, якщо пропадає зв’язок, і ми погубилися. Це місце, де ми усі зустрічаємось.

Воно в Україні?

Воно в Україні, так. Ми маємо це місце збору в разі форс-мажорної ситуації. Ну, і третій варіант — діти мали б виїхати з близькою мені людиною за кордон. Документи готові, я знала, що цій людині я можу довірити своїх дітей. Але я сказала, що я з України не поїду.

Це в разі бойових дій на території Хмельниччини?

Так, це в разі бойових дій на Хмельниччині, якби, не дай Боже, почалися авіаудари. Наразі діти зі мною. Ми разом волонтеримо. Дівчатка – волонтерки зі стажем. Вони були зі мною на Майдані під час Революції Гідності. З 2014 року вони разом проживали усі мої волонтерські поїздки на схід. Діти знали, що відбувається, й розуміли це.

Хоча, якщо чесно, зараз мені дітям важко було пояснити усі ці події, які ми спостерігали в Бучі, в Ірпені. Усі ці звірства рашистів. Тому що раніше ми з дітьми часто говорили про те, що в Росії є хороші люди, і що це путінська система, його режим, спричинили війну. А з’ясувалось, що це далеко не так. І, направду, я відчуваю те, що ми зі своїми дітьми не до кінця, напевне, проговорюємо, тому що всі заклопотані.

Про об'єднання волонтерів: "Це - величезна потужна команда"

Ти займаєшся волонтерством з 2014 року. Раніше це була громадська організація, яку ти створила і очолила — "Тепло рідних сердець". З початком повномаштабної війни волонтери Хмельниччини об’єдналися у спільноту "Захист – об’єднання волонтерів". Розкажи, які суттєві переваги від об’єднання?

По-перше, я хочу сказати, що маємо величезний результат від того, що ми об’єднались, особливо зараз, в умовах повномаштабного вторгнення. 24 лютого ми зібрали пресконференцію і повідомили про те, що ми організовуємо об’єднання волонтерів, аби скоординувати зусилля.

Це — величезна потужна команда, з якими я знаюся роками: Марина Українець, Олександр Попов, Катерина Луцик, Віктор Данилевський, Олександр Баурін, Ірина Ковалевська, Любов Лазарчук, Валентина Базилюк, Тетяна Баєва, Наталка Савіцька... Це лише невеличка частина волонтерів. Ці всі люди для мене важливі, і вони проявили себе, як надійні люди, як партнери, як друзі. Це вже частина мого життя. Це вже як родина не по крові, а по духу.

"Підтримка ЗСУ та добровольців — це було і залишається основним напрямком нашої діяльності. Але ми побачили, що є багато інших викликів".
"Підтримка ЗСУ та добровольців — це було і залишається основним напрямком нашої діяльності. Але ми побачили, що є багато інших викликів". Фото: Суспільне Хмельницький

Ініціатива на об’єднання волонтерських зусиль йшла від мене. Об’єдналися понад 20 громадських організацій, які з 2014 року допомагають Збройним силам України. Ми свідомо делегували права на наше представництво Катерині Луцик, ветеранці АТО/ООС. Катя має харизму військової людини, вона очолила громадську організацію "Захист — об’єднання волонтерів". Ми почали разом працювати, зважаючи на те, що кожен має свої напрацювання, кожен лідер/лідерка в своїй організації. Нам вдалося створити скоординований штаб.

Суттєві переваги від об’єднання у тому, що це — величезні ресурси. Це — об’єднання усіх тих ресурсів, які були в кожного — в когось більше, в когось менше. Це мені нагадує, коли маленькі струмочки зливаються в річки, а річки зливаються в море — тоді ти бачиш усю цю силу.

Це надзвичайно логістично правильно: в когось є друзі за кордоном, в когось є друзі в бізнесі, ми комунікуємо з владою, з міжнародними партнерами, ведемо сайт, активно висвітлюємо діяльність в соціальних мережах. Кожен має в структурі свою функцію, і разом з тим ми — взаємозамінні. Кожен крок прозорий та контрольований.

Об’єднання волонтерів "Захист" створювалось на підтримку ЗСУ та добровольців. Чому вирішили розширити поле діяльності?

Підтримка ЗСУ та добровольців — це було і залишається основним напрямком нашої діяльності. Але ми побачили, що є багато інших викликів. З перших днів почали активно допомагати і внутрішньо переміщеним людям та населеним пунктам, постраждалим від війни. Великий напрямок — це надання гуманітарної допомоги, тому що люди опинилися в складних обставинах. Ми відкрили два соціальні центри «Доброзахист» у Хмельницькому.

Ми почали разом працювати, зважаючи на те, що кожен має свої напрацювання, кожен лідер/лідерка в своїй організації. Нам вдалося створити скоординований штаб.

У нашому об’єднанні жінки та молодь плетуть маскувальні сітки та костюми для бійців ЗСУ. Ми співпрацюємо з фондами допомоги Україні. У нас є такий напрямок діяльності, як "джентельмени". "Джентельмени" — це люди, які допомагають завантажувати та розвантажувати, сортувати продукцію. Але ми не можемо їх назвати вантажниками, тому що ці люди надзвичайно фахові в цивільному житті, люди, які мають регалії - члени Національної спілки художників України, Національної спілки журналістів України, кандидати наук, професори, успішні бізнесмени та інші. Але це — люди доброї волі, які своїми діями також наближають перемогу.

У нашій організації зареєстровано приблизно 300 осіб. Ми відкрили сім філій у Хмельницькій області, ведемо перемовини з представниками великих міст України про представництво нашої громадської організації в тих містах.

Скільки тонн гуманітарної допомоги отримали і, відповідно, надали ЗСУ та людям, які її потребують?

Це більше 600 тонн вантажу по Україні. Від одягу та продуктів харчування — до дороговартісної технікі та обладнання. У нас ведеться облік гуманітарної допомоги. У спеціальному журналі ми відмічаємо, який вантаж прийшов та від кого. Ми про це звітуємо, люди нам довіряють. Також у нас ведеться облік заявок на допомогу для армії, переселенцям та людям з важкими хворобами.

Про гроші і гуманітарку: "Мені дивно, коли запитують: "Хіба ви туди ходите безкоштовно?"

Скільки грошей громадська організація "Захист об’єднання волонтерів" зібрала від 24 лютого?

Якщо брати сумарно благодійні перерахунки на картку організації та пожертви готівкою у скриньку, то ця сума складає понад 1,1 мільйона гривень, 8300 доларів та 6100 євро. З цих коштів ГО "Захист — об’єднання волонтерів" закупила ті речі, які дають шанс на порятунок життів українських воїнів під час бойових дій.

Ми витратили 300 тисяч гривень на плити для бронежилетів, 120 тисяч на тканину для бронежилетів і плитоносок, 13 тепловізорів, 4 дрони. Доправили на передову 25 автомобілів, з них 10 придбали. Закупили 2 прилади нічного бачення, 25 генераторів, військову амуніцію, взуття, інструменти для ремонту авто та інше. Відшили та укомплектували за стандартами НАТО тисячу аптечок. Значну частину коштів витрачаємо на допомогу переселенцям та мешканцям з територій, де йдуть бойові дії.

Чому знову волонтери, як і в 2014 році, змушені збирати гроші на армію? Адже ми знаємо, що з 2014 року запроваджено військовий збір. За відомостями казначейської служби України, за 8 років до державного бюджету надійшло 131,9 мільярдів гривень.

Куди пішли ці гроші, це питання до Міністерства оборони України. За них я говорити не буду. Але скажу, що не все так райдужно і гарно, як іноді нам про це говорять з екранів телевізорів. Як на мене, якщо є проблеми, їх потрібно озвучувати, а не замовчувати, лякаючи дестабілізацією у суспільстві.

Волонтери продовжують збирати гроші тому, що самостійно держава не справляється з цим. Цього не потрібно боятися. Про це потрібно говорити вголос.

Я озвучу лише свою особисту думку. Вважаю, що неналежним чином ми були готові до повномаштабного вторгнення Росії. Бо при формуванні тих самих сил територіальної оборони дуже багато було викликів: від одягу, взуття до автомобілів і спеціальної техніки, яка рятує життя. Не було належного навчання бійців ТРО. Це як один із прикладів.

Волонтери продовжують збирати гроші тому, що самостійно держава не справляється з цим. Цього не потрібно боятися. Про це потрібно говорити вголос. Багато речей волонтери роблять швидше і ефективніше, оминаючи бюрократичні сходинки.

"Усі волонтери, які до нас приходять, працюють безоплатно. Вони вірять в ту справу, яку роблять".
"Усі волонтери, які до нас приходять, працюють безоплатно. Вони вірять в ту справу, яку роблять". Суспільне

Але розкажу й про позитивні моменти, у співпраці місцевої влади та волонтерів. З моменту повномаштабного вторгнення влада і волонтери були включені в спільну роботу. Не було такого, що волонтери самі по собі, а влада — сама по собі. Створювались координаційні штаби — обласний і міський. Нас одразу запросили на зустріч. І це дуже правильно. Ми не можемо йти різними дорогами. У нас один є шлях — до перемоги.

Чи може людина, яка займається волонтерством, і зокрема ти, на цьому щось заробити?

Дуже багато зараз є таких викликів. Дуже часто люди про це запитують. І, навіть дивно, коли це запитують люди, які знають мене не перший рік: "Ну хіба ви туди ходите безкоштовно?!". Я завжди посміхаюсь, тому що я вже це пройшла з 2014 року. І скажу одне: волонтерство — це безкорисна діяльність. Але є ще такий напрямок, як написання проєктів, які йдуть через призму громадської діяльності. Це залучення коштів і ресурсів для громади. Тобто, ти маєш якусь ідею, знаєш шлях її реалізації, в тебе є партнери, закордонні партнери, ти пишеш цей проєкт, як керівник чи координатор, виділяються кошти — і тоді тобі є якась матеріальна винагорода.

На данний момент я займаюсь волонтерською діяльністю безкорисливо. Але розглядаю таку можливість, що зареєструюсь ФОПом (фізична особа — підприємець, - авт.), тому що це все офіційно проходить. Тим самим буду робити гарну справу для громади, буду сплачувати податки і зміцнювати економіку України. Зазвичай, така співпраця є тристоронньою: є громада — цільова група, є громадська організація, і є влада — орган місцевого самоврядування. Я думаю, що за цим майбутнє. Немає корупційних схем, тіньових оборотів. Наразі усі волонтери, які до нас приходять, працюють безоплатно. Вони вірять в ту справу, яку роблять.

Про війну і родину: "З нашої родини багато пішли на фронт"

Чи воює хтось з твоїх родичів?

Так, дуже близькі мої родичі воюють. Воює мій рідний брат, воює моєї сестри чоловік. Взагалі з родини багато пішли на фронт. Кожного разу це дуже величезні хвилювання. Особливо хвилювались в перші дні, коли брат був на сході. Це — не перша його ротація.

Уже 5 років, як немає мами. Після її смерті залишився ланцюжок з хрестиком. Ще до повномаштабного вторгнення, коли брат їхав на чергову ротацію, я прийшла його проводжати з цим ланцюжком на шиї, який, до речі, вперше вдягнула. Брат побачив і сказав: "О, знайома річ". Я зняла цей ланцюжок зі своєї шиї і сказала: "Бери, коли повернешся – віддаси". Зараз він, як мамин оберіг, у нього на шиї поруч з його ланцюжком. Брата вдома чекає дружина, двоє дітей, батько, а мама — з небес його оберігає.

"Я зняла цей ланцюжок зі своєї шиї і сказала: бери, коли повернешся – віддаси"

Коли мені важко, я завжди думаю про те, що їм там важче в рази. Нам розкисати нема як, плакати теж не потрібно. Потрібно сконсолідовувати свої зусилля, якісно робити свою роботу, дотримуватися інформаційної гігієни, перевіряти інформацію. Я дуже боюся того, щоби ми не перетворилися в споживачів інформації. Потрібно аналізувати та співставляти, спілкуватися з військовими.

Ми частково це прогавили. Про це свідчить та частина окупованих територій, яка наразі знаходиться під цією ордою російською. Вони отримували абсолютно іншу інформацію.

На якій межі для тебе стоїть остаточна перемога України над Росією?

Напевно, в першу чергу, не потрібно собі давати такі хибні надії, що Боженька почує наші молитви, і Путін піде в пекло, а ми прокинемося в абсолютно іншій країні. Це, навіть, не те що багатолітня, це — багатостолітня боротьба, яка триває досі й в якій ми обов'язково переможемо. Бо ми вже стали на цей шлях. Тепер весь світ знає, що Україна — незламна, що Україна — сильна, що Україна може дати відсіч.

Ми однозначно переможемо, але тут питання, якою ціною? Це мене найбільше болить. Для мене дуже важливо, щоби ми не втратили оті єднання, чесність і порядність, які усі побачили з 24 лютого. Я розумію, що нас попереду чекає дуже велика системна робота над собою. Тому що після смерті Путіна, там залишаться цілі покоління, які ненавидять Україну, ненавидять усе українське.

Коли мені важко, я завжди думаю про те, що їм там важче в рази. Нам розкисати нема як, плакати теж не потрібно.

Хочеться, щоб всередині країни пройшли такі прогресивні процеси, щоб ми побачили, хто є хто. Дуже важливо зараз провести переродження — в політичній сфері, в суспільстві, щодо один одного, тому що ми багато-хто відкрив свої серця, відкрив свої домівки. Тут ще важливо відкрити свій розум, щоби ми не малювали собі ідолів. В жодному разі, щоб ми когось не ідеалізували. Тому що ми всі грішні, ми усі маємо право на помилки.

Нам світ дає величезний шанс, і ми цим шансом маємо скористатися. Ми обов’язково відбудуємо країну, але ми маємо зробити величезний акцент на освіті, на освіченості наших людей.

У що або в кого ти віриш?

Ми на своїй землі. У першу чергу, я вірю в Збройні сили України, я вірю в український народ, який незламний. Я вірю в те, що Росія має розпастися зсередини. Це — величезна країна, не потрібно недооцінювати ворога. Мені дуже сподобалася фраза однієї з дівчат, яка була в полоні: "Не недооцінюйте ворога. Я би не хотіла, щоб мої батьки, якби я загинула, думали, що це смерть від рук "такого собі" слабкого ворога. Насправді він озброєний, сильний, підготовлений та хитрий".

"Ми вже ніколи не будемо такі, які були до 24 лютого. Ми вже стали іншими і будемо іншими".
"Ми вже ніколи не будемо такі, які були до 24 лютого. Ми вже стали іншими і будемо іншими". Фото: Суспільне Хмельницький

Після перемоги ти підеш у велику політику?

Не виключено.Тут є два шляхи: або ти можеш впливати на рішення, або ти стоїш осторонь. Я гадаю, що зараз в політикумі багато зміниться облич. Серед них буде немало людей з волонтерського руху. Я точно знаю, що країні, особливо з цим поколінням молоді, — бути!

Що зробиш в першу чергу, коли настане мир?

Після перемоги я поїду подорожувати по тих місцях, звідки до нас приїжджали вимушені переселенці, які згодом долучилися до волонтерства, які наразі проживають у мене та мого батька. Це — надзвичайні люди. Про кожного з них можна було б відзняти окремий фільм.

Це — ціла трагедія. Трагедія українського народу. Трагедія поколінь. Мені дуже шкода, що мої діти і діти України втратили дитинство. Вони стали дорослими не по роках. Ми вже ніколи не будемо такі, які були до 24 лютого. Ми вже стали іншими і будемо іншими.

Читайте також

Читайте Суспільне Хмельницький у Telegram: головні новини

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди