Шість днів провів у дорозі, аби вивезти батьків та сестру з дітьми із окупованого району Маріуполя уродженець цього міста Андрій. До вторгнення Росії в Україну чоловік проживав та працював у Києві, його рідні - в Маріуполі. Виїхати їм не вдавалося, розповідає Андрій, який з початком бойових дій біля Києва переїхав до Хмельницького. Через місяць чоловік навмисне придбав авто і поїхав забирати рідних. Для цього йому довелося перетнути лінію фронту.
Андрійові 26 років. Своє прізвище чоловік називати не хоче. Народився у Маріуполі, навчався кілька років у Харкові. Останні три роки проживав у Києві, зараз тимчасово переїхав до Хмельницького. До війни до рідного Маріуполя, каже Андрій, їздив восени 2021 року.
До війни Маріуполь розбудовувався швидкими темпами
«Маріуполь за швидкістю будівництва, темпами свого розвитку, був одним з тих міст, які розвивалися найшвидше. Я жив неподалік від центру, біля драматичного театру. За останні роки навколо нього відреставрували площу, збудували там фонтан. Справді, там було вже дуже гарно. Взагалі, майже усі міські парки, вони були реставровані, причепурені. Поряд з драматичним театром була Школа мистецтв, там я в дитинстві навчався грати на музичних інструментах», - згадує своє місто до початку повномасштабної війни Андрій.
Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, батьки Андрія відмовилися виїздити з Маріуполя. Там залишалася їхня донька з онуками, чоловік якої покидати будинок також не хотів. Андрій тримав з ними зв’язок до 2-го березня, після зв’язок обірвався. Андрій вирішив їхати по рідних, для цього навіть купив машину. Брав таку, щоб не було шкода її залишити, «аби їхала». Чоловік розумів, що може трапитися в дорозі будь-що. Андрій їхав у колоні з волонтерами та тими, хто також планував евакуювати своїх рідних.
«Десь було машин 30, напевно, усі з написами «Діти», з білими «пов’язками» на позначення, що ти цивільний. В мене ще на машині були написи «Волонтер», але українські військові сказали, що краще їх здерти, бо до волонтерів значно більше питань. Та я й сам потім це бачив, коли проходив російські блокпости. Я завантажив машину гуманітарною допомогою: їжа, ліки, ще щось, що придбав. А в мене запитували: «А що це? А кому ти допомагаєш?», - розповідає про свою поїздку Андрій.
Російські військові на блокпостах пропускали за цигарки і каву
Російських блокпостів по дорозі до Бердянська було менше десяти, але не менше семи, після Бердянська - ще чотири. Найбільше Андрій ризикував у Мангуші. Там росіяни могли відібрати машину, про це Андрій знав із розповідей. Авто відбирали, якщо воно на тебе не зареєстроване, а чоловік цього не встиг зробити. Проте тоді Андрієві пощастило: на блокпосту один із російських військових пішов оглядати машину волонтера, інший, вислухавши розповідь Андрія, пропустив.
«На ворожих постах військові були дуже різного віку, в залежності від того, яка частина, скоріш за все, стоїть. Крім того, вони дуже різних національностей. Але бійців так званої ДНР дуже легко було відрізнити: вони були не дуже гарно оснащенні. Дуже багато питань було: «Куди ти їдеш? Чому ти туди їдеш? Навіщо? Що ти везеш?». Я не знаю чому, але в мене ще були такі питання: «Служити хочеш?», або, це один раз було, в мене чеченці питали: «До нас не хочеш?». Дуже своєрідна штука, може я схожий? Я знав правильні відповіді на ці питання: «Служити не хочу, до вас також не хочу». Я чай віз, то вони забрали і чай, і каву. З моєї згоди, насправді, але, все ж таки, як відмовити, якщо людина з автоматом.А ще в мене прав не було, бо я втратив їх до війни. І вони мене питають: «А права є?». Я кажу: «Тільки цифрові». А вони: «Що? Цифрові?». Відповідаю: «Ну, тобто у «Дії»». У мене у «Дії» таки були права. Вони не знали, що в нас є така система, скоріш за все. У мене було десь два блоки цигарок: на блокпостах, якщо хочеш спокійно пройти, пачку дав - і поїхав далі», - розповідає про процес проїзду до Маріуполя Андрій.
За словами Андрія, він був у дорозі від Запоріжжя до Маріуполя і назад шість днів. У мирний час, каже чоловік, на це пішло б шість годин.
«Ми їхали дуже довго саме через блокпости. Доїхав до Бердянська, там зупинився, переночував. 24 березня стояв на виїзді з міста, коли, якщо я не помиляюся, по трьох або чотирьох кораблях російських прилетіли наші ракети. Це стало ще однією проблемою, аби виїхати з Бердянська - на блокпостах казали, що авіаційна тривога», - говорить про одну з причин тривалої дороги Андрій.
У Маріуполі я побачив на власні очі фільм про постапокаліпсис
У Маріуполь чоловік заїхав з того боку, де райони контролювали українські військові. Сюдою ж заїздили волонтери. Проте район, в якому проживають батьки Андрія, був вже окупований російськими військовими.
«Якщо вам описувати місто, то воно зруйноване. Воно зруйноване вщент. Міста просто, насправді, немає. І фото, які «Азов» викладає, якісь ЗМІ чи ще хтось, вони не можуть описати того, що там є насправді. Якийсь фільм про постапокаліпсис. Той район, де були мої батьки, він контрольований Росією. Ми можемо зробити висновок, що для того, щоб потрапити на ту сторону, мені потрібно десь лінію фронту перетнути. Я якось зміг знайти місце, заїхав на територію окупанта, а там ці «чуваки» сидять, їсти собі готують, спілкуються… Я розумів, що треба якось позначитися. Виходжу, руки в сторони, показую, що в мене нічого немає», - розповідає Андрій.
За словами чоловіка, на той час він дуже хвилювався за свого батька, який постійно мав проукраїнську позицію. Чоловік боявся, щоб батько десь не сказав зайвих слів.
«Чому російські окупанти з такою ненавистю знищують Маріуполь? Я сказав би, що це, скоріш за все, страх. Саме у тих російських військових, хто знаходиться у Маріуполі - це страх до українців. Бо, на мою власну думку, вони у Маріуполі зіткнулися із таким спротивом місцевих мешканців… І це у місті, яке вони завжди вважали, умовно кажучи, своїм, у місті, де їх підтримували. Так, дійсно, там є підтримка якась, але вони зіткнулися з таким супротивом з боку української армії, що в них просто страх до будь-чого українського. Це на мою думку», - каже Андрій.
Без води та світла: життя в окупації
Знайшов дорогу до рідних Андрій самостійно. Їхній двір був під контролем окупантів. Племінники Андрія та його сестра з батьками були живі та розмістилися у квартирі батьків. Дітям їжу готували на вогнищі у дворі. Рідні не знали, що чоловік поїде по них, бо телефонного зв’язку не було з другогоберезня. Сам Андрій дізнався, що з ними все добре за день до поїздки, коли сусіди виїхали з Маріуполя і зателефонували йому. Як жила сім’я весь цей час, Андрій дізнався на місці.
«Не було ні газу, ні світла, ні опалення, навіть води. Мої батьки знайшли якусь криничку, то ходили туди, там набирали воду. Їжа якась була, але то були якісь запаси ще з того часу «до війни». Магазини пропрацювали, мабуть, менше тижня, а потім вони усі позакривалися. Люди почали займатися мародерством, бо, перш за все, їм це дозволили. Зараз я кажу саме про продуктові магазини. Тож якісь запаси їжі були, але коли я забирав своїх рідних, то вони казали, що там в них залишилось їжіможе на тиждень. Коли в мене з ними втратився зв’язок, у них вже не було води,світла, але, якщо я не помиляюсь,ще був газ. А, може, вже й його не було. Батько слухав новини, радіо якесь було у нього на батарейках», - розповідає Андрій.
Дорога в Україну: шукали татуювання та перевіряли телефони
Люди зібрали потрібні речі протягом години. Виїздив Андрій із родиною вже не через райони, де йшли воєнні дії. По дорозі з Маріуполя, на російських блокпостах, людей оглядали вже прискіпливіше. У чоловіка шукали татуювання.
«Ми поїхали вже трохи іншим маршрутом, вже по території абсолютно контрольованій російськими військами. Знову ж таки, перевірка на блокпостах, але тут я вже з дітьми. Проте у Мангуші на блокпосту я такий: «Яу вас сьогодні вже проїздив». Російський військовий: «Документи на машину». Я починаю розповідати, що вона на мене не оформлена, історію, що я не міг вчинити інакше, бо батьки і сестра. І він мені: «Слухай, якщо б не твої батьки і сестра з трьома дітьми, був би ти вже без машини». Одне з основних питань: «Є в тебе татуювання?». Роздягали один раз до пояса, саме мене. Перевіряли телефони. Ми вранці під’їхали до Бердянська, там стояли російські військові, які кажуть: «Ні, ви на Запоріжжя не поїдете, там ідуть бої». І ми бачимо, що за блокпостом стоїть гуманітарний конвой, якраз таки ось ці автобуси. І дуже велика кількість людей йде пішки до них. І російські військові мені кажуть, не тільки мені: «Ні, ви на Запоріжжя не поїдете, їдьте в бік Мелітополя». І я батькові кажу: «Ти ж розумієш, що в Мелітополь нам ніяк не можна – це ще глибше». Він каже: «Так, дійсно, не можна. Ну, давай машину кидати», - каже Андрій.
Машину, розповідає чоловік, він залишив. Тоді з родиною пересів в українські евакуаційні автобуси до Запоріжжя. Андрій показує фото, де його батьки та сестра із трьома дітьми вже на вокзалі у Запоріжжі. Вони в безпеці. Зараз рідні Андрія у Польщі. За словами чоловіка, поки вони не планують повертатися.
Читайте також
- Історія переселенців з Нової Каховки, які оселились на Хмельниччині
- "Я витримала у Києві рівно 24 дні війни", - переселенка Ніна Андрухівська
- Переселенка з Донеччини працює тренеркою з фітнесу у Хмельницькому
- Діставалася до Хмельницького 4 доби: історія актриси Маріупольського театру
