Андрій із Кам'янця-Подільського, що на Хмельниччині, зник безвісти у травні 2022 року під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку. Його дружина Наталя та 20-річний син чекають на повернення чоловіка й батька. Щороку на Новий рік вони вішають на ялинку записки з одним бажанням — щоб Андрій повернувся додому живим.
Про це Суспільне Хмельницький розповіла дружина військового Наталя.
«З моїм чоловіком Андрієм зв'язок зник 21 травня 2022 року. Він був командиром групи, яка виконувала бойове завдання у Запорізькій області. З того завдання усі повернулись живі, окрім командира. Хлопці в акті службового розслідування зазначили, що він потрапив в полон. Статус "полон" Росією не підтверджено. За три тижні після того, як перервався зв'язок з моїм чоловіком, я знайшла його фотографію на російському сайті, де був припис, що його взяла в полон ПВК «Вагнер»ПВК «Вагнер» (Приватна військова компанія «Вагнер») — це російська незаконна військова структура, яка складалася з найманців і виконувала бойові завдання в інтересах Росії по всьому світу. Хоча формально її називали «приватною», компанію повністю фінансувала і контролювала російська влада. У багатьох країнах світу, включно з Україною, США та Великою Британією, «Вагнер» визнано міжнародною злочинною та терористичною організацією через численні воєнні злочини та жорстокість.Групу створили у 2014 році російський олігарх Євген Пригожин та колишній спецпризначенець Дмитро Уткін (чиє прізвисько «Вагнер» і дало назву структурі).Діяльність угруповання тривала з 2014 по 2023 рік.. Наразі цього формування вже не існує і дуже важко знайти кінці».
Востаннє подружжя бачилось 11 квітня 2022 року. Тоді Андрій приїздив додому у відпустку. Про війну не розповідав, або просто казав, що «все добре». Коли їхав на фронт, взяв з собою лише своє посвідчення, решта документів залишив вдома, пригадала Наталя.
Андрій присвятив військовій службі частину життя — цьогоріч виповнилось 30 років відтоді, як він військовий. За словами Наталі, чоловік з дитинства мріяв про армію, а прикладом для нього був дідусь-військовий. Після школи вступив до Кам'янець-Подільського військового училища, де вивчився на сапера. Згодом навчав цієї справи військовослужбовців на полігоні в центрі розмінування.
«Для нашої сім'ї війна почалась у 2014 році. Андрій з того часу він був в ротаціях на сході України. Він дуже відповідальний командир, на першому місці для нього завжди було життя підлеглих. Пригадую, за декілька днів перед останнім завданням, ми розмовляли з ним по телефону. І я йому кажу: "Андрію, думай в першу чергу за себе і за сина, бо тобі потрібно його ще на ноги поставити". А він мені: "Пробач, але тут в першу чергу я маю думати про своїх хлопців. Бо якщо не дай Бог, з ними щось станеться, я приїду додому, і що я тоді скажу їхнім сім'ям?" Тому, можливо так і сталося, що він потрапив в полон сам, врятувавши їх усіх».
Наталя пригадала, вони з Андрієм закохалися один в одного з першого погляду. На п'ятий день знайомства чоловік зробив їй пропозицію. За чотири місяці зіграли весілля. Разом подружжя прожило 24 роки. У них є 20-річний син.
За словами Наталі, син дуже чекає на батька й вірить, що той повернеться. Родина їздить на зустрічі в Київ та Вінницю, бере участь в акціях на підтримку безвісти зниклих і полонених, звертається до пошукових організацій. Також об'єдналася з іншими родинами, які чекають на рідних.
«В Кам'янці-Подільському нас підтримує громадська організація "Сильний тил". Я на громадських засадах також допомагаю жінкам, які у пошуках своїх рідних: і як документи скласти, куди запити посилати, як вийти на пошукові організації і морально їх підтримую, тому що знаю що вони переживають».
Попри очікування, Наталя вірить, що Андрій живий і повернеться додома. Розповіла, що він постійно приходить до них у снах.
«Я не відчуваю, що він загинув. Він мені сниться і говорить постійно: "Я в полоні". Ні святкувань, ні свят у нас зараз немає. Але ми кожного Нового року ставимо маленьку ялиночку і пишемо з дитиною побажання. Перший рік мій син написав: "Я дуже хочу, щоб тато повернувся, і тоді нарешті моя мама буде щаслива". Це його така мрія. Тепер він постійно чотири роки пише одне й те саме. Ми пишемо записки, він і я, і вішаємо на ялиночку свої побажаннями. У нас одна мрія на двох, щоб мій чоловік повернувся, батько повернувся додому живий, і щоб обійняти і не відпускати. Ми віримо в Бога і віримо в те, що він нам допоможе його повернути».
Оберіть Суспільне Хмельницький в обрані теми, щоб читати нас у Google Новинах.
Також слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у WhatsApp, Telegram, Viber, YouTube, Instagram, Facebook, Threads та TikTok.
