Сьогодні, 28 листопада, у Хмельницькому попрощалися із 38-річним Русланом Суюнджевим, який загинув на Купʼянському напрямку, та із 20-річним Дмитром Звездою, який загинув поблизу Краматорська. Життя обох обірвалося унаслідок влучання російських дронів.
Про це розповіли рідні та побратими захисників.
Руслан Суюнджев народився 17 липня 1987 року у Криму. Виріс у багатодітній сім’ї. Працював, допомагав мамі, підтримував близьких. Ще до війни переїхав із Криму, але не встиг оформити прописку у місті. На фронт пішов добровольцем, розповіла двоюрідна сестра матері та тітка захисника — Віра.
"Він приїхав сюди з Криму, ще не був оформлений, але сказав мамі: "Я піду". І наступного дня пішов добровольцем", — пригадала Віра.
Після навчання в Яворові його одразу відправили на передову. За словами тітки Руслана, його командир був дуже вправним і Руслан завжди наголошував, що йому пощастило зі старшим.
Режим служби був важким, але він тримався, зазначила тітка Руслана: "Тиждень — на нулі, тиждень — відпочинок. На ті кілька днів він приїжджав додому, висипався і знову їхав. Завжди казав мамі: "Все буде добре".
Остання розмова стала особливою, пригадала двоюрідна сестра матері, Віра: "Він був засмучений. Мама каже: "Русланчику, тримайся". А він: "Мамо, все буде добре. Переселяйтеся в мою кімнату, не тісніться. Я повернусь, куплю собі однокімнатну. Нам вистачить. Сказав мамі — все буде добре. А наступного дня його не стало".
Хрещений Руслана — Юрій Тарташник — розповів, що згадує Руслана як тихого, домашнього хлопця, який ніколи не уникав роботи: "Працював на будівництві, на фабриці, допомагав мамі. Батько рано зник із життя, тож він з дитинства тягнувся до відповідальності. Дуже порядний був".
Любив футбол, багато часу проводив із друзями. Коли почалася війна, рішення Руслана піти на війну стало несподіваним: "Я не знаю точно, мобілізували чи сам пішов. Він був домашній. Але пішов. І вже три роки десь служив".
Хрещений додав, що Руслан мріяв про прості речі: власне житло, сім’ю, спокій після війни: "Казав: "Відслужу, куплю собі житло". Мав дівчину, мабуть. Мрів уже про майбутнє."
Побратим "Арес" розповів, що Руслан служив від початку повномасштабного вторгнення. А вони познайомилися із формуванням бригади — наприкінці 2022 року. Руслан був навідником 2С1 у 116-й окремій механізованій бригаді.
"Він відразу виділявся. Упертий до неможливості — якщо щось задумав, робив це до кінця і по-своєму. Але дуже добрий, спокійний. І справжній професіонал", — пригадав побратим "Арес".
За його словами, Руслан став одним із найкращих навідників підрозділу. Його розрахунок називали найточнішим.
"Його навіть хотіли забрати в іншу частину — настільки він був сильним навідником. Але командир не віддав", — додав "Арес".
У мирному житті Руслан захоплювався спортом, зазначив "Арес". Турник став його улюбленим викликом: "Він постійно тренувався. Хвалився, що знову зробив "вихід на дві", навіть відео показував. Його рекорд — якщо не помиляюсь, сім разів. Завдяки тій впертості".
Зі слів побратима "Ареса", Руслан служив на Запорізькому напрямку, а пізніше — на Харківському. Там і загинув — на Куп’янському напрямку, під час ротації, коли автомобіль потрапив під удар FPV-дрона. Тоді загинули двоє бійців, включно із Русланом, а ще троє — отримали сильні контузії. Сталося це 23 листопада 2025 року.
Дмитро Звезда народився 25 січня 2005 року. Не встиг навіть попрацювати за фахом — навчався у політехнічному інституті, закінчив два курси, паралельно волонтерив та складав дрони. Він дуже хотів бути корисним на фронті. І, коли вирішив піти воювати, двічі прийшов у Хмельницькому до військкомату. Там йому відмовили, пригадала тітка Дмитра — Валентина.
"Він два рази приходив у воєнкомат — йому дали відмову. Тоді він поїхав у Київ. І там вже пішов добровольцем", — розповіла його тітка Валентина.
Дмитро, попри молодий вік, не дописував собі роки — поїхав туди, де йому не відмовлять. У Києві зміг підписати контракт. На той момент йому щойно виповнилось девʼятнадцять років, це було у 2024 році, зазначила Валентина.
За її словами, рішення йти на війну було для нього внутрішньою позицією: "Його всі відмовляли. У нього ж брат був на позиції. Брат казав: "Не йди". А він відповідав: "А як я буду в очі дивитися, коли ти воюєш? Чому ти можеш, а я ні? Ти ж мій брат. Чим я гірший?", — пригадала Валентина.
Після навчання Дмитра направили на Донецький напрямок. Він служив снайпером. Там, поблизу Краматорська, 20 листопада 2025 року він загинув, розповіла його тітка.
"Їх просто накрило. У бліндаж залетів дрон, і осколками їх", — пригадала Валентина.
Тітка Валентина розповіла, що згадує Дмитра як світлого та розумного хлопця: "Він був енергійним і, можливо, спортом займався. Це була дитина всебічно розвинена. Був характерним: як щось задумав, то йшов до кінця".
За словами Валентини, у нього залишилися мама, батько і старший брат, який продовжує служити.
Поховали героїв на Алеї Слави кладовища мікрорайону Ракове у Хмельницькому.
Слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у WhatsApp, Telegram, Viber, YouTube, Instagram, Facebook, Threads та TikTok.
