Актрису Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім.М.Куліша Олену Галл-Савальську знають не одне покоління місцевих жителів обласного центру. Дитинство актриси пройшло за театральними кулісами і майже все життя — на сцені театру. Народна артистка України розповіла Суспільному про життя в окупації та роботу над виставами під час війни.
Пригадуючи період окупації ви кажете, що то було існування. Що найбільше пам'ятається за час того існування?
Так, окупація — це було існування. Тому що кожен день в окупації схожий на другий, як день бабака. Я навіть у виставі розповідаю про частину свого життя, коли ввечері лягала у ліжко і замість колискової співала “Ой у лузі червона калина”. При чому у джазовому варіанті, та у всіх варіантах, які можуть тільки бути, і так до ранку, як платівка. А зранку йшла на кухню, вмикала телевізор, у мене супутник, тому ми дивились марафон: я брала маленький український прапорець і тихо співала “Ще не вмерла Україна”. Стояла, співала та ридала. І іноді мені здавалося, що я потрошку сходжу з розуму.
Вас добре знають в Херсоні, ви маєте певний авторитет серед людей, чи намагались вас схилити до співпраці з окупаційною владою?
Ми в центрі живемо, там було кафе біля їх комендатури, там часто на обід збирались озброєні російські військові. Мій чоловік вигулював собаку лише зранку та ввечері. Одного разу, йдучи повз кафе, власник питав: “А де ваша жінка? Вона ж у вас Народна артистка? Треба на роботу виходити, до нас же Гармаш приїхав. Вони зроблять дует, виставу....”. А чоловік відповів: “Ні, моя дружина на пенсії, вона нікуди не вийде”. Відтоді, він більше там не ходив, а я лише у свій двір виходила, сиділа біля дому, і все.
Коли виїхали з Херсона?
Виїхали з Херсона ми вже після деокупації 22 грудня 2022 року, через те, що почались обстріли. І вже рік з чоловіком ми живемо у родичів в Кіровоградській області.
Ви дуже відома в Херсоні актриса: Вас люблять, йдуть на вистави та концерти аби побачити. А чи впізнають зараз на вулицях інших міст?
Так, у Херсоні було, йдеш просто вулицею, а перехожі посміхаються, вітаються. Мій чоловік все питав: "А чого вони до тебе постійно посміхаються? Ти ж драматична актриса". А я у відповідь: "А що ж вони тоді плакати повинні? І я не тільки драматична актриса, різнопланова.
Пам'ятаю, як ми приїхали в Малу Виску, у Кіровоградську область. І ще навіть не знали адресу, куди їхати, тож зупинились біля одного з магазинів, зайшли туди і стоїмо. До мене підійшов чоловік і став роздивлятись. Я йому кажу, з гумором, звісно ж: “Чоловіче, ви закохалися в мене?”. А він: “Десь я вас бачив... Так, я точно вас бачив — Ви грали в українському серіалі "Спіймати Кайдаша”.
2 грудня 2023 року ви зіграли у виставі "Буде тобі, враже так, як відьма скаже". Як відчули цю роль? Яка вона — героїня вистави?
Цю п’єсу написала наша херсонська журналістка Олена Маляренко. З головним режисером Сергієм Павлюком її доробляли, я під себе її підлаштовувала, щоб було комфортно і людям зрозуміло. В п’єсі — розмова з подругою, яка виїхала в перші дні окупації до Угорщини та залишилася там, а я залишилась. Там є про окупацію, підрив Каховської ГЕС, підтоплення, це все про життя в наші дні.
Прем'єра вистави була запланована у Миколаєві на 3 грудня. Напередодні режисер Павлюк мені сказав: "А давай 2 грудня поїдемо в Херсон?” Звісно було страшно, але я погодилась. І коли я вийшла там на сцену...ну... як на сцену — у підвалі, і побачила скільки було людей, у мене серце вистрибувало з грудей. Вистава пройшла. Херсонці дуже добре реагували: це знайома для них тема, але вона містить елементи комедії, і я думаю, що людям потрібно трошки скинути тягар тривог, сирен, нескінченних обстрілів. Вистава без пафосу і розповідає про дні, будні, в яких ми зараз живемо.
Як готувались до прем'єри вистави?
Місяць ми працювали онлайн, читали, міняли щось місцями. За кілька днів до прем'єри, я приїхала до Миколаєва і там жила: з вівторка по п'ятницю ми працювали офлайн, а в суботу зіграли прем'єру в Херсоні.
Як ви зараз працюєте, скільки ролей відіграли на зараз і які ваші улюблені?
Працюю багато, насичено. Вже зіграла у чотирьох виставах. Кожна роль — як дитина, вони народжені тобою. Як можна сказати, цю роль я люблю, а цю ні... Навіть якщо ти не хочеш, ти повинен це робити, тому що це твоя дитина, яка б вона не була.
Якою була ваша перша роль? Чи рахували колись у скількох виставах зіграли?
Вперше я зіграла у музичній виставі "Алі-Баба і 40 пісень персидського базару”, грала Фатіму. Взагалі я вийшла на сцену у 33 роки. В мене мама була актриса, увесь мій рід по батьковій лінії — актори. З мамою я завжди була в театрі. Бачила, коли вона пішла з театру, нищила всі свої рецензії. Це такий крик душі був. Тому я вирішила ніяких рецензій та фотокарток не збирати. І коли кажуть: “А от ту виставу...?” А я кажу: “Нема! Ніяких грамот, ніяких фото!” Мені це не потрібно. Наша професія — це хвилина, овації, як феєрверк, а завіса закрилася — і все, ти пішов до дому.
Який момент та виставу за час війни найбільше запам'ятали?
Я виїхала з Херсона 22 грудня 2022 року і 24 лютого — це була річниця війни. Мені зателефонував наш колишній головний адміністратор театру В'ячеслав Вандрашек, який тоді очолював театр у Кропивницькому і запропонував взяти участь у концерті.
Я сумнівалась, бо чужі актори, все інше для мене... А він каже: "Приїжджайте. Я хочу, щоб ви вивчили “Материнську любов“ Павла Мозгового". До цього я рік не виходила на сцену. Остання моя вистава в Херсоні була 17 лютого. І от там я виходжу на сцену: грає оркестр, починається вступ до пісні, а у мене страх... Рік я мовчала, але заспівала.В залі сиділи діти, переді мною та після мене танцював дитячий колектив, і вони почали аплодувати, всі аплодували і розплакалась. Єдине, що могла сказати тоді: "Дякую за можливість вийти на сцену знову". Колеги з театру Кропивницького дивились на мене, як на ненормальну. Але цю мить я запам’ятала на все життя.
Ви багато емоцій віддаєте на сцені. Як відновлюєтесь?
Коли був живий мій собака, то притискалась до нього, обіймала і мені ставало легше. А зараз...мовчу... скручусь в позу ембріона. Помовчати треба і побути сам на сам. Отак і відновлююсь.
Яке ваше найбільше бажання зараз?
Я хочу миру... Я не засуджую людей, які не розуміють, що таке війна. Там, де я зараз проживаю, люди не розуміють, що таке війна. Але як їх судити? Ми ж також жили своїм життям, коли почалось все у 2014 році і не розуміли. Хоча перед початком повномасштабного вторгнення я грала у виставі “6 з половиною”. А там саме про події у Донецьку. Моя героїня переживала те саме, що і я зараз. Коли вона розповідала, що приїжджає до дому і бачить засохлі квіти.
Мій чоловік постійно каже: "Ми з тобою сьогодні в Одесі, вчора були в Миколаєві, потім у Малій Висці. Тобі не здається, що ми як бездомні собаки?” А я йому кажу: “Так, котику, і при тому ще старі собаки”. І від цього таке відчуття погане, тому що вже дуже хочеться повернутись додому.. І я вірю, що так воно скоро буде.
Підписуйтеся на новини Суспільне Херсон у Facebook, Telegram, Viber, Instagram та YouTube.
