Сусанна Розова прийшла працювати на радіо у Харкові у 30-х роках XX століття, вона забезпечувала прямі етери з найвідомішими митцями України того часу. До початку 90-х років обіймала посаду випускової редакторки. На її очах змінилася трансляційна техніка і з'явилися шоринофони — попередники магнітофонів і сучасних диктофонів.
Про те, як возили на записи 25-кілограмові магнітофони, та чому заради створення однієї з програм через рік після звільнення Харкова від німецьких окупантів довелося йти через ліс та поле — спогади заслуженого працівника культури України Сусанни Розової з архівних записів Українського Радіо Харкова.
Далі — пряма мова.
"Ой, попливи, вутко": курйози під час перших прямих ефірів Українського Радіо Харкова
За 25 років роботи на радіо мені вперше довелося виступити перед мікрофоном. Харківське обласне радіо у мене на очах пройшло великий творчий шлях: від маленьких інформаційних передач до таких великих форм як огляд, радіоспектакль, радіонариси. Робота була поєднана з колосальними складнощами. Не було записів, усе йшло наживо.
Радіо організувалося на Радянській площі, 2. Не було радіоточок в будинках, був великий гучномовець, такий рупор. Й усі о 19 годині бігли слухати туди, на площі було повно людей — слухали новини: з Києва, Москви, а потім розходилися. Це була перша радіоточка у Харкові. Але німці її зруйнували, і її не можна було відновити.
Кожен з любов'ю ставився до своєї передачі. Боявся, що його передача пройшла погано. Був, наприклад, такий випадок. Естрадний концерт, а тоді зв'язок пускали на плівках, пластинки, фільм йшов, шоринофонПопулярний в СРСР в 1930-40-х роках пристрій для запису та відтворення звуку. Названий на честь його винахідника Олександра Шорина. І раптом чутно, що разом з естрадними піснями йде "Ой, попливи, вутко". Диктор вискочив зі студії, дивиться на мене, я — на нього. І він нічого через сміх не може сказати. Але, як у нас кажуть, слава Богу, ніхто цього не помітив.
Пам'ятаю, якось виступав колектив художньої самодіяльності одного з районів. Після веселих частівок одна з учасниць сказала після слів диктора: "Слава богу, відспівали". І ці слова пішли в ефір.
І треба сказати, тоді перша станція в Україні, 23 серпня 1944 року, перша станція РВ-4, вона й до війни була, але перша станція, яка увійшла в стрій в Україні. ГречухаМихайло Гречуха — керівник Верховної Ради УРСР приїхав, він тоді був головою Верховної Ради в Україні — приїхав приймати роботу цієї станції. І от був такий диктор, він каже: "Говорить Харків, працює радіостанція імені Хрущова". А Гречуха так на нього глянув: "Петро Даниловичу, звідкіля ви це взяли? Ви що, голова Верховної Ради, що даєте назву будь-якій станції?". А він: "А я думав, що так можна". Отак і вийшло, що Хрущова не стало у нас на станції.
БучмаАмвросій Бучма — український актор і режисер, у 1930-1936 роках був провідним актором театру "Березіль" до війни був. Було п'ятиріччя Харківського тракторного заводу (ХТЗ). І там за круглим столом серед працівників заводу посадили артистів. Один товариш піднявся і каже: "Випиймо за заслужених артистів республіки". А Бучма сидів і такий: "А куди народних дівати?".
На запис програм брали 25-кілограмовий магнітофон: будні харківських радійників у 1940-50-х роках
З'явився "Дніпро" — такий великий магнітофон, який близько 25 кг важив. І з цим магнітофоном бігали, де який запис потрібен, і редактор виїжджав в райони з інженером звукозапису, й записував на цьому "Дніпрі". Возили, потім монтували й випускали.
А потім вже з'явилися кореспондентські магнітофони. Перші — у Москві та Києві. Й от Семенов, був такий спортивний коментатор, він приїхав з цим магнітофоном, й він у нього не працював. Треба було передавати у Москву, а він не працював. Він його ногою як грюкнув, і все запрацювало.
У 1948 році з'явилися магнітофонні плівки. Я кажу: як тільки з'явилася плівка, так і вмерло радіо. Бо у нас був і оркестр симфонічний, і народних інструментів, і солісти, і драмгрупа. З'явилася плівка, і все поступово почали згортати.
Йшла через ліс та поле, щоб записати ефір до річниці звільнення Харкова від нацистів. Як працівники Українського радіо потрапили під обстріл розбійників
Хто приходить на радіо, будь-кого з нас зараз спитайте, усі з великою любов'ю ставляться до радіо. І важко, і за копійки люди працювали, але вони в села їздили, машини немає, він, як то кажуть, на свої перекладних туди.
Зі мною був такий випадок, що у 1944 році була річниця звільнення Харкова, і з Красного Кута (Краснокутськ — ред.) треба було робити й вести передачу. Мене туди направили. Техніки виїхали раніше, ніж я, я на другий день. Приїхала до Богодухова — немає чим їхати. І я через ліс пішки пішла на Гути. Коли прийшла, вже була четверта вечора. Сиділи колгоспниці з ринку, вона мене питає: "Як ти сюди потрапила, звідкіля ти?". Кажу, з Богодухова йшла, через ліс. Вони: "Та ти в сорочці народилася, там така банда рулить, страшне". Переночувала в Гутах, і потім о п'ятій ранку через поле йшла в Червоний Кут годин сім.
Увечері ми організували передачу. Молоді дівчата, техніки: "Їдемо сьогодні увечері". Кажу: "Ні, давайте зранку". Був один секретар райкому, дав він нам свій пікап, сіли ми, їхали повз цей ліс. І от перед очима досі стоїть цей військовий, він підняв руку, й шофер тисне на педалі щосили, й услід нам почали стріляти. То були переодягнуті бандити. Пулі летіли над нами. Я: "Дівчата, лягайте на дно". Приїхали в Гути. Якби нам потрапили у колесо, вже б не жили у світі. Тому, може, я дійсно у сорочці народилася.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Telegram, WhatsApp, Facebook, Viber, Instagram, Youtube
