Тероборона з погляду професійних військових — нестройові "дикі" підрозділи. У них воюють комбайнери, дорожники та ІТ-шники, які адаптують свої знання і навички до війни.
Про диверсійні виходи в тил до ворога, про почуття гумору, яке не дає збожеволіти на війні — розповідь командира 228 батальйону 127 бригади ТРО Костянтина Жидкова.
"Ми дикі"
Ми ЗСУ, тільки ми дикі, як кажуть. Тому у нас все відбувається не так, як у звичайній армії. Ми спокійно записуємо ролики, виставляємо, де ми. Звільнили Проходи, вивісили прапор — про це усім розтеревенили.
Свій ми шлях розпочали у Харкові, приблизно від ХАЗу — і проходили уперед: П’ятихатки, потім кільцева, потім Лісне. І так, потроху, дійшли до кордону із країною-агресором.
Дивіться також: Звільнені від окупації Великі Проходи на Харківщині: що лишила армія РФ
Коли солдат постійно служить, якщо він пройшов військове училище, якщо він штатний військовий — у нього є правила, він воює за цими правилами. ТРО, як правило, — це комбайнери, ITшники… Люди, які прийшли самі, зібралися, зорганізувалися — і почали воювати.
Іноді ми робимо речі, яких військові взагалі не очікують. Ми часто заходимо у тил до ворога. Іноді беремо для цього їхні машини, заїжджаємо на їхніх машинах — вони не розуміють взагалі, що відбувається.
"Ми стоїмо на тій землі, де народилися"
Дергачівській район — мій рідний. Природньо, коли ми заходили на 213-ту висоту, це поряд з Руською Лозовою. Ця висота забезпечувала взяття Руської Лозової. Так ми заходили туди не "в лоб", а в обхід, з боку Слатиного. Фактично зайшли на чужу в ту мить територію, зробили гак.
І зайшли ми туди тільки тому, що добре знали ці дороги. Я ними їздив на велосипеді, потім на машині — я ці дороги знаю. Так само хлопці, які там жили, кажуть: отут річка була, тут пройдемо, тут проповземо, звідси зайдемо.
Читайте також: "Вони тут чужі, Харків ніхто не здасть", — командир 228 батальйону тероборони
Нас віддали у підпорядкування одному з полків, одному батальйону. Зі словами: "Вони тобі будуть допомагати". Через три дні цей батальйон підпорядкували нам. Ми не злякалися, ми зайшли на стратегічно важливе перехрестя. Його весь час, навіть нині, називають п***р-перехрестям.
"Людина вийшла проти танку"
Ми його кілька разів брали і взяли лише з третього штурму. Сам по собі він стратегічний: це розв’язка відразу на три дороги, на три села. Ми зайшли туди, і години через чотири його почали відбивати. І відбивали його не просто так, а просто до нього приїхав танк і почав стріляти…
Один танк їздив 200 м по Бєлгородському шосе — з одного перехрестя до іншого — і гатив. При цьому він вже сам горів, при цьому ми в нього випустили вже шість ракет, з Carl Gustaf в нього поцілили.
В одного з моїх розвідників була GoPro-шка, і коли вже дійшло до стадії "байдуже, живеш ти чи ні", він вийшов і почав кричати: "Іди сюди! Ти мій!" І це все на камері записано. Людина вийшла проти танку на трасу М-20 і фактично збила цей танк.
"Штурм не вщухав три місяці"
Дуже складно далося це перехрестя. Це був кінець травня. Відразу пішли штурми, вони почали його назад відбивати: нічні штурми, денні.
Спершу у нас був міномет 60-й, 82-й. І маленька кількість мін. А у них 152-й снаряд, САУшки — і б’ють по квадратах. Потрапив в цей квадрат – молися. Не потрапив — сиди відпочивай, дивись, як за 100 м рветься усе. Увесь квадрат вони просто рівняють із землею. Настільки велика була різниця у викинутих снарядах, що в мене не було дня, щоби я двічі-тричі не думав: "Усе, п***ць, це все".
"Вони гадали, у них все настільки добре"
Там була така ситуація: нам дуже сильно дошкуляв мінометних розрахунок. Він був замаскований у посадці. Вони виривають кільце — залізобетонне кільце, яке вставляється у колодязі... І звідти ведуть вогонь. Коли все добре у них, вони відкривають його. Коли погано — закривають кришкою залізобетонною і йдуть.
Скільки ти туди не стріляй — міномет лишається на місці. А ми маємо таку практику, коли кілька разів вистрілили, накрили, міномет посікли — усе припиняється. Тобто ми розуміємо, як боротися з мінометниками. Цього разу — ніяк, от ніяк. І весь час одне й те саме. Ми вже почали сміятися, що вони в один і той самий час це роблять.
Читайте також: "HIMARS бачив. Більшого не скажу", — комбриг харківської 127-ї бригади тероборони Грищенко
Ми це потерпіли один раз, другий, третій. На четвертий спланували операцію. Зайшли іншою посадкою до них у тил, обійшли їх і у мить підвозу БК скинули з коптера на МТ-ЛБ два вибухових пристрої та одночасно снайперами та з гранатометів закидали їхні розрахунки.
Скажімо так, люди там дрова рубали. Вони не розуміли, що таке в принципі може бути. Не те що без бронежилетів — дрова рубали! Вони гадали, у них все настільки добре. Ми зробили все настільки тонко і добре, що винесли звідти міномет і установку для відстрілу птурів.
"Ніщо не цікавить цього Ваньку-встаньку"
Нам дещо простіше. Вони [російські військові] все ж таки практично всі, якщо не брати ПВК, усі кадрові військові. У нас якщо розбивається коптер, Mavic чи Matrice — байдуже, ми одразу беремо зі складу ще один і купуємо ще один… Або просимо волонтерів купити, або скидуємося грошима самостійно…
А там все дуже просто. Там видали тобі Mavic, ти його розбив або ми його вкрали "рушницею" — і все. І ти сидиш, куриш, у тебе нічого не відбувається, тому що тобі батьківщина не надала цього.
Читайте також: Харківській 127-й бригаді тероборони передали бронетранспортери Spartan: фоторепортаж
А якщо врахувати, що його взагалі ніщо не цікавить, цього Ваньку-встаньку, то "навіщо щось робити?" А якщо мова йде про те, що треба скинутися власними грошима і підрозділом купити собі якусь приблуду, — про що ви кажете?! Ніхто в житті цього робити не буде. Тому для них втрата Mavic’а, міномента — це колосальна втрата.
"Самодіяльність, яку схвалив командир"
Гадаю, коли вони [російські окупанти] туди прийшли, вони дуже здивувалися. Уявіть, одночасно був знищений розрахунок міномета, екіпаж МТ-ЛБ і все, що було поряд. При цьому це було дуже глибоко в тилу.
Ми страхнулися і вирішили просто піти назад, тому що все, що хотіли від початку, зробили. Порадилися і вирішили, що вистачить і цього. І тихенько пішли — так само, як зайшли. Це була самодіяльність, яку схвалив командир нашої бригади.
Читайте також: Голова ОВА повідомив про успіхи батальйону тероборони на Харківщині
При цьому нас страхували з двох сторін снайпери. І снайперам, принаймні жартома, ми сказали: "Ви знаєте, що робити?" Вони кажуть: "Так, звісно. Побачимо ворога — будемо знищувати".
Перед тим, як іти, усі обійнялися. Я не кажу, що прощалися, але десь поряд. Було реально лячно.
"Я у полон здаватися не буду"
Якщо в полон потрапляє боєць, я як командир батальйону можу його обміняти. На "двохсотих" або на полонених. Або це зробить наша СБУ своїми каналами.
У нас бувало таке, що "двохсотими" ми мінялися прямо отак: на станцію вийшли на такого ж комбата, як і я, з морської піхоти. Позивний "Варяг" у нього, він вийшов на мене, каже: "Комбат, давай ось так зробимо?" Я кажу: "Звісно, "двохсотими" мінятися треба, але робити будемо не так, як ти сказав, а як я скажу". І помінялися.
Якщо зі звичайними бійцями це проходить, то я не можу уявити — командир батальйону потрапить в полон. Для себе я вирішив так: я у полон здаватися не буду. Так, зрозуміло, може бути контузія: впав — отямився вже в полоні.
"Я дивлюся на це все, у мене очі по п’ять копійок"
Бійці, які на фразу "Ким ти був у житті?" кажуть "комбайнером", виявляються дуже корисними. Тому що комбайнера садиш у танк, ще одна людина, з’ясовується, в минулому життя була танкістом. Тому що він служив у ЗСУ строкову службу, до того як почалася війна. І коли треба їхати на танку, він каже: "Та я зараз сяду! Я ж механік!".
Інший каже: "А я комбайнером був. Зараз отут підсмикнемо, молоточком постукаємо. Чого це в них тут гусянка зіскочила? Зараз ми її швиденько вдягнемо — і поїдемо".
Я дивлюся на це все, у мене очі по п’ять копійок, думаю: "Як вони все це роблять?" Хтось артилерист. Хтось каже: "Я стріляти вмію, не вмію цілитися". Людина каже: "Та що там цілитися?! Я ж дороги будував, я з бусоллю працювати вмію. Тут все так само: виставив рівень, відбив оцю, координати ввів — усе".
Дивіться також: На Харківщині бійці 228 батальйон тероборони захопили щонайменше три одиниці техніки РФ
Для мене це за межами, а для них це "ги-ги, га-га" — смішно. Проте вони не розуміють, як спланувати операцію, як добре стріляти.
Питаю в людини, яка стрибнула в окоп… Закидав гранатами ворога, а потім зайшов туди і допрацював усіх з автомата. Питаю в нього: "Ти стріляти де навчився?" Він каже: "Я не вмію стріляти. Я взагалі працював на вантажівці. А стріляв… з таткової рушниці по кабанах". Я кажу: "Поцілив?". Каже: "Ні, звісно" — і посміхається.
Просто це все відбувається не один раз, не так, що: герой — і потім нічого. Це вже рік відбувається! Рік ми воюємо, від першого дня, і рік хтось щось робить, дивує мене і сам, мабуть, дивується. Не кожного ж дня таке робиш.
"Від початку ми ж не були готові до війни"
Нині на базі бригади формуються навчальні батальйони, навчальні центри, сержантська школа... Людина 11 місяців прослужила, і нарешті дійшла черга — ми його відправили на двотижневе навчання. Він спершу сміявся: "Чого ви мене хочете навчати? Стріляти? Я уже 11 місяців на передовій стріляю". І за три-чотири дні телефонує: "Комбат, питань немає. Я тут побуду, навчають путньо".
Просто від початку ми ж не були готові до війни. Тому й робили все на такому гайпі, на везінні. Але потрошку всі стають військовими. Нещодавно приїжджав наш командувач, вручав нам державні нагороди. І з’ясувалося, що ніхто навіть не вміє підійти стройовим кроком до командувача.
Дивіться також: Як тероборона Харкова стримує армію РФ на кордоні
Командувач страв у стрій... Замість себе поставив рядового, каже: "Стій тут". Став у стрій, вийшов, представився йому, каже: "Запам’ятав?". Той стоїть наляканий: "Так, пане генерал-майор!" Каже: "Усі запам’ятали?" — "Так!" — "Ну все, тепер усі так робіть". Сміялися усі, настільки це було по-доброму. Але сам факт! Підійти ніхто не вміє! Зрозуміло, я служив, я пару разів це робив. Ще хтось це робив. А солдати — ні!
"Без гумору там можна збожеволіти"
У нас була нарада у Руській Лозовій. Ми вийшли з передових позицій, зробили в умовному тилу нараду. Зайшли у підвал, сиділи, розмовляли… Гепнуло дуже сильно щось поряд. Незвично гепнуло.
Виходимо — будинок через один, не сусідній, а через один, двоповерховий будинок припинив існування. Замість нього вирва. Потім ми визначили, що це стрялил з 203-го калібра, з "Піона".
Усі посміялися, а я кажу: "Слухайте, давайте відверто, шість місяців ми в цьому лайні, і я досі не можу повірити, що це по-справжньому".
Для солдата важливо визначитися, що для тебе головне: вижити чи перемогти. Мені головне, щоби ми перемогли. Тоді житимуть мої діти, моя кохана жінка, мої батьки. А з іншого боку… І вижити, с**а, теж хочеться.
Читайте також
"Відтісняємо метр за метром": як тероборона звільняє села на Харківщині
