Сімейна лікарка Вікторія Лісняк вперше від повернення на роботу вдягає новий білий халат. Каже — задовгий, хоч і сидить на ній ідеально. Улюблені медичні халати Вікторії, а разом з ними подяки й дипломи згоріли в її кабінеті, коли в поліклініку Ізюма навесні прилетів снаряд окупантів — вогонь знищив будівлю. Новий кабінет, новий халат і свої пацієнти, до яких без роздумів рушила після звільнення міста від окупантів, — так Вікторію зустрів напівзруйнований Ізюм: "Люди на велосипеді їдуть і мені махають, радіють, що я повернулася".
Вікторія показала Суспільне Харків колишнє лікарське життя та розказала, як будуватиме нове.
"У нас тільки все починалося"
До війни кабінет Вікторії Лісняк розташовувався на другому поверсі поліклініки, будівля якої колись була жіночою гімназією. Лікарка каже, її вікна виходили на центральну площу Ізюма: влітку можна було дивитися на фонтан у перервах між прийомами пацієнтів, взимку — любуватися ялинкою.
Тепер зі свого вікна Вікторія могла б побачити згорілу будівлю виконкому, навпроти неї — будинок, верхній поверх якого впав, а поруч — аптеку з вибитими вікнами. На свій кабінет лікарка тепер може дивитися лише з порожньої головної площі: через вікна кабінету видно небо.
"В цій лікарні я працювала з 2006 року. Життя тут було класним: гарний кабінет, хороший колектив, ізюмчани — чудові люди, зверталися по допомогу. На першому поверсі був пункт щеплення, наступне вікно — лабораторія. Пункт щеплення ми тільки-но відремонтували, там було повністю нове обладнання, та, бачите, нічого не вціліло”, — показує сімейна лікарка.
Ми стоїмо біля входу у зруйновану будівлю. Він завалений будівельним сміттям. Фасад — у кіптяві. З розбитих вікон навесні виривався вогонь. Чорні розводи йдуть вгору.
Над входом — плакат "Пункт щеплення". Вікторія сумно усміхається: "Так прибили, що навіть війна не зрушила". Каже, до розбитої поліклініки прийшла не вперше, але почуття — ті самі.
"Тяжко, але треба почати звикати. Вперше, коли побачила, плакала. Всі плачуть, коли проходять: і ті, хто тут працював, і ті, хто звертався. Хотілося б, щоб відбудували. Хочеться у свій кабінет, у мене був світлий стіл, красиві жалюзі, нове крісло — у нас кожному купили нове крісло, щоб було зручно. Тут були мої улюблені халати, сервіз, стетоскоп, тонометр. Це був другий дім, тут ми проводили значну частину життя. У нас тут тільки все починалося", — розповідає Вікторія Лісняк.
Підвищився тиск, загострилися хронічні хвороби
Востаннє Вікторія була у своєму кабінеті 5 березня.
"24 лютого ми всі вийшли на роботу. Коли були авіанальоти, ми теж ходили на роботу, місто вже було напівзруйноване, а ми все одно йшли у поліклініку. У нас було багато онкохворих, які потребують лікування, препаратів, знеболювальних.
На роботу виходили всі, хіба що працювали, поки на вулиці було світло, зі скороченим робочим днем. Потім працювали хто де — у своїх підвалах, бомбосховищах. Людей спочатку приходило багато, потім менше — вже боялися виходити на вулицю", — згадує лікарка.
Поки їдемо містом, Вікторія вказує на зруйновані будинки: тут був салон краси, а сюди з друзями ходила у ресторан, а в цьому будинку думала, чи не купити квартиру, щоб жити ближче до центру.
"Я — ізюмчанка, народилася в Ізюмі, вчилася у Харкові, повернулася після університету в Ізюм. Працювала з 2004 року, проходила інтернатуру на базі Ізюмської ЦРЛ, і от знову повернулася у рідне місто", — розповідає Вікторія.
Коли по Ізюму почали бити, вона взяла мінімум речей, собаку та переїхала до батьків: "Ходила на роботу пішки, переїхала, щоб бути ближче до поліклініки, я живу на іншому березі, тож діставатися вже не могла б. В те, що війна — не вірилося. Довго не могла зрозуміти, як так".
"Я не можу без свого міста"
З Ізюма Вікторія виїхала 6 березня через стан здоров'я — від вибухів та невідомості здали нерви.
"Місяць лікувалася у неврологічному відділенні, не витримала", — зізнається лікарка.
Виїжджати, каже, також було страшно: "Нас забрали друзі, ми їхали, а дорога обстрілювалася, це було небезпечно. Їхали селами до Барвінкового. Коли й там стало небезпечно, я переїхала до Полтави, там лікувалася місяць, далі — Красноград".
У Краснограді Вікторія влаштувалася у місцеву амбулаторію, каже, прийняли наче рідну: "Чесно сказати, мені за цей час стільки хороших людей трапилися. Усі допомагали. У нас дуже хороші люди".
Коли Ізюм звільнили у вересні й Вікторія сказала, що їхатиме додому, у Краснограді їй пропонували лишитися — зима йде, а там — невідомість.
"Я не можу без свого міста. Як деокупували Ізюм, тоді й вирішила, що повертаюся. Це була радість, сльози. Валізу я й не розпаковувала, я виїхала з Ізюма в чому була, взяла лише собаку", — розповідає.
"Тяжко було приїхати, хоч я бачила руйнування в інтернеті, але побачити своїми очима — це інше. Це місто, де я знаю все з дитинства. Коли побачила стелу "Ізюм", плакала від радості", — згадує Вікторія.
Відбудуємо
Нині Вікторія облаштовується в новому кабінеті сімейної амбулаторії, в першу чергу принесла з дому чашку. Звикає до нових умов, нових стетоскопа, тонометра і халата.
"Три сімейних лікарі в цій амбулаторії, також відкрилася ще одна амбулаторія, нам дали частину будівлі в центрі міста, працюємо. Наша будівля пошкоджена, але незначно. Зараз люди найчастіше звертаються з гіпертонією, простудними захворюваннями, заспокійливих багато виписуємо. Ми забезпечені препаратами", — розповідає лікарка.
Холоду взимку на роботі не боїться: "Купила теплий костюм, будемо справлятись".
"Я подивилася по базі, багато моїх пацієнтів у місті, тому я і повернулася — люди тут потребують допомоги. Про те, що працюю, розповідає "сарафанне радіо". Люди дзвонили, за мене переживали, питали, як я. Це надзвичайно приємно. В нас місто маленьке, усі одне одного знають. Коли зустрічаємось, обіймаємось", — розповідає Вікторія.
Під час окупації в Ізюмі працювали зо п'ять сімейних лікарів, нині медики повертаються: "Говорили з лікаркою про повернення, потім — з нею зник зв'язок. Повертаюся в Ізюм, а вона вже тут!"
Ні в перемозі, ні у майбутньому Ізюма Вікторія Лісняк не сумнівається: "Місто ми відбудуємо, буде ще краще".
