Кілька сотень українців, серед яких харків'яни, 30 квітня вийшли на підтримку України у німецькому Лейпцигу. Люди, яким через війну довелося виїхати за кордон, розповіли Суспільному про свої домівки, найбільші страхи та розрив стосунків з родичами з Росії.
Студентка Злата Каризська навчається в Харківській державній академії дизайну та мистецтв.
"У моєму домі на Північній Салтівці, де я провела дитинство, зараз ракета. У нас повибивало вікна на балконі. Дім на Нових Будинках, слава Богу, ще стоїть. Там дідусь мій, з котом", — розповідає Злата.
Серед речей, які б дівчині хотілося зробити, коли повернеться додому — випити кави в улюбленій кав'ярні за Держпромом.
"Хочеться приїхати, нарешті попрацювати у своєму улюбленому підвальчику, побачити усіх своїх друзів, які зараз у різних частинах світу розкидані. Кохану людину обійняти", — говорить Злата.
9-річна Аліна Кравченко жила з родиною на проспекті Героїв Сталінграда у Харкові. З початком війни більшу частину часу проводили в укритті, розповідає харків'янка: "Збиралися у підвалі та не ходили, бо то стріляли, то ні".
Найбільше третьокласниця боялася, що "Україну розбомблять та захоплять". Родина спочатку виїхала у Харківську область, а 18 березня через обстріли довелося їхати й звідти.
"Привітатися з рідними: батьком, бабусею і дідусем", — розповідає про свої плани після повернення до Харкова.
Наталія Калета родом з Барвінкового, до війни жила в Ірпені, куди чотири роки тому переїхали її батьки. З міста вона виїхала за день до повномасштабного вторгнення Росії — 23 лютого.
"Тому що усі попередження: Америки, всіх — про те, що почнеться війна, ми послухали й вирішили поїхати до родичів у Німеччину, але чоловік мій лишився. І зараз вони там без світла, газу й води. А родичі мої зараз у Барвінковому під обстрілами", — розповідає Наталія.
Коли окупанти почали бомбити Гостомель та Ірпінь, жінці телефонували родичі з Росії.
"Питали: "Як ви там? Що там у вас?" Я кажу: "Звичайно, як ми можемо бути? Дуже жахливо, страшно". Вони казали: "Нє перєжівайте, ми вас спасьом". Кажу, нас не треба "спасать", ми прекрасно живемо, як таке взагалі можна робити? У відповідь: "А ви восемь лєт бомбілі Донбас". Родичів у Росії в мене немає", — вирішила після розмови Наталія.
Читайте також
"Stop Putin, stop war": як у Лейпцигу протестували проти війни РФ в Україні
Підвал, табір для сирійських біженців і небайдужі: харків'янка — про шлях до Німеччини
Житло, безпека та волонтери: як у німецькому Лейпцигу допомагають українцям
