Вибираються із зони бойових дій, деякі — навіть пішки, але лишаються у прифронтових громадах. На Харківщині близько 60 людей, евакуйованих переважно з Куп’янська і Вовчанська, нині живіть у гуртожитку, звідки до лінії фронту — 40 кілометрів. Гуртожиток розташований неподалік Чугуєва і належить місцевому коледжу, який вже потрапляв під удари.
Чому люди не їдуть далі, у безпечніші райони — матеріал Суспільне Харків.
Коли залишали Вовчанськ, бої йшли на сусідній вулиці
66-річна Олена Роганіна — переселенка з Вовчанська. Разом з чоловіком та свекрухою вона залишила рідне місто 15 травня 2024 року.
"Ми з міста виходили, виїхати ми вже не могли. Вже ні поліція, ні волонтери заїхати до Вовчанська не могли — на сусідній вулиці йшли вуличні бої, вже росіяни були у місті. Ми йшли під обстрілами. А потім дві з половиною години сиділи у посадці, бо не можна було вийти, бо КАБи через голову летіли. Позаду був мінометний вогонь", — згадує переселенка.
"Гради" через голову летіли. Нас було п'ятеро: двом бабусям — 89 і 84 роки, і нас троє — вже теж під 70. Поки трохи стихло, сиділи у посадці, потім вишли на трасу, над нами завис дрон. Ну, дякувати Богу, видно побачивши, що літні люди ідуть, розвернувся, полетів геть.
"Вже потім на виході під'їхала машина поліції, нас вивезли з Вовчанська і доставили до Старого Салтова. А потім уже волонтери привезли до Харкова: половину моїх сусідів забрали на Рогань у гуртожиток, а нас трьох сюди, в Кочеток", — розповідає Олена Роганіна.
Жінка розповідає, що тікала з Вовчанська через повторний наступ РФ з мінімумом речей: з собою взяла білизну і ліки.
"Я на групі після інсульту. Чим я можу займатися? Приготувати поїсти, прибрати в кімнаті, випрати білизну. Здоров'я у мене ніяке. Чоловік допомагає: коли поприбирає, попідмітає, там на вулиці допомагає. А я вже нічим не можу допомогти", — говорить Олена.
"Війну зустріли майже у підвалі"
В одному гуртожитку з Оленою та її рідними живе Світлана Приходченко. Жінка з чоловіком пережили окупацію, евакуювалися з Вовчанська 1 жовтня 2022 року. Спершу жили у Львові, потім у Вінниці, у 2023 році переїхали у Кочеток — хочуть бути ближчими до дому.
"Коли Вовчанськ звільнили, ми виїхали. А спочатку повномасштабну війну зустріли, можна сказати, майже у підвалі, з дітьми сиділи. Дуже було тяжко. Дуже погано переносили, плакали. Діти виїхали раніше, а ми ще сиділи, думали. Охороняли майно дітей та своє, а потім діти сказали виїжджати. Ми виїхали. Тепер ми тут живемо дуже добре, нам подобається, все чудово", — розповідає Світлана.
Світлана з рідними подали заяви на компенсацію за зруйноване житло.
"Що в нас у побуті найважче? Та нічого. Удвох справляємось. Підтримуємо один одного, намагаємось чимось зайнятися. Тяжко, що було в все, не стало нічого. Інструменту скільки було, всього було. Усі тягли до пенсії, старалися. І в хаті все обладнали... Ми зараз дітям допомагаємо малого няньчити, йому п'ять років. Діти працюють", — розповідає про свій побут переселенка.
Нам все надали: і посуд нам дали, і постіль надали, матрац, ковдри, сковорідки, загалом нам сподобалося, дуже добре. Ставлення дуже гарне до нас.
"Житла нема — влучила ракета"
Сусідні кімнати у гуртожитках переселенців з Вовчанська займають евакуйовані з Куп'янщини.
Тетяна Васіна — з Ківшарівки Куп'янського району.
"Чоловік у мене паралізований. Житла нема — влучила ракета, потім підпалили будинок. У нас там досі під завалами троє людей лежить. Якби з чоловіком не трапилося такого лиха, можливо, ми й були там, ми в лікарні лежали, нам просто не можна було повертатися. Тепер тут, і не знаємо, якщо все припиниться, вся війна, куди нас потім подінуть? Я весь час ставлю це питання: куди нам потім подітися? Де ми житимемо? Дуже тяжко", — говорить Тетяна Васіна.
Також у гуртожитку живе переселенка з Ківшарівки Валентина Горенко. Війна позбавила її житла. Вже в евакуації вона втратила чоловіка.
"Повертатися нема куди. Ми вночі тікали. У будинок влучили. А ми на восьмому поверсі жили. Ні світла, ні газу, ні води, нічого там уже не було. І навіть документи не могли взяти. Приїжджали юристи, зверталася з приводу документів на квартиру, сказали, що Куп'янський архів згорів", — розповідає Валентина.
Прийняли добре. Все гаразд. І кімната гарна, і тепло зараз. Я нічого поганого не скажу. Завдяки керівництву, тут тихо, спокійно. Важко — кухня загальна.
Чому переселенці не їдуть у безпечніші громади
Гуртожиток належить Чугуєво-Бабчанському лісовому коледжу. Тут живуть 58 людей, усі — евакуйовані з територій, де йдуть бої, розповідає директор закладу Валерій Солодовник. Каже, попри те, що Кочеток стоїть далі від лінії фронту, ніж рідні місця підопічних, це селище також потрапляє під удари.
"Дідусі, бабусі, які приїздять сюди, чому так і залишаються у нас? Вони не їдуть далі. Вони думали, що ми і так далеко від фронту вже від'їхали, але фронт наблизився. Напевно, уже люди нічого не бояться. Вони вже терплять будь-що і звикли вже до одного місця, яке не хочуть змінювати", — розмірковує Солодовник.
Людям потрібна допомога, і коли вони спілкуються з нами, а ми передаємо це благодійним організаціям, це, звісно, харчі та кошти. Це найбільша допомога, яку вони потребують. Але є різні категорії: хто втратив документи, потребує їх відновлення. Інші деякі категорії потребують медичної допомоги з будь-яких напрямків, ми з усіма організаціями робимо все, що можемо.
Солодовник каже, що загальна кількість місць у гуртожитку — 83 людини, ще можуть прийняти 25 переселенців.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Telegram, TikTok, WhatsApp, Facebook, Viber, Instagram, Youtube
