Військовослужбовець Ігор разом із побратимом Андрієм 10 місяців перебував на бойовому завданні у Плавнях Запорізької області. Воїни 128 окремої важкої механізованої бригади "Дике Поле" тримали позицію в підвалі розбитого села, коригували дрони та вели бої з росіянами.
Зв'язок із рідними бійці тримали через аудіоповідомлення, які через рацію записувало командування. Протягом 304 днів на позиції чоловіки стриглися ножицями з аптечки, іноді по кілька днів "харчувалися" тільки чаєм і кавою, а найближчими до них "сусідами" були фазани.
Нещодавно Ігор повернувся у рідне село Студінка Калуської громади, де на нього чекали зокрема батьки й донька.
Чому рідні називають його повернення дивом і як військовослужбовець почувається зараз — у матеріалі Суспільного.
"Вночі почув голоси — вставав, дивився, думав, що пі*ари, а потім згадував, що я вже тут"
"Хочу своїм командирам подякувати зі 128 бригади. Позивні не буду казати. Велике дякую їм, родині за те, що хвилювалися, своїй сестрі за те, що вона багато зусиль доклала. Дронщикові, що нас виводив і охороняв там, теж велике дякую. Він став наче побратимом моїм, хоч — з іншої бригади", — каже Ігор.
Його мама Ірина розповідає, що вже не сподівалася побачити сина. Проте, "Бог почув молитви, і сталося диво" — через 10 місяців він повернувся додому живий.
Ігор каже: вдома йому ще важко адаптуватися до "мирного життя".
"Звички — ще ті. Так, наче ще там (на позиції — ред.): вночі почув голоси — вставав, дивився, думав, що під*ри, а потім згадував, що я вже тут. Тут немає їх. Також — дрони. Щось задзижчало — я вже хотів ховатися, а потім усвідомив, що тут вони не літають", — говорить Ігор.
"Я навіть засікала скільки хвилин і секунд була та розмова"
Двоюрідна сестра Ігоря Наталія Лещенко каже, що у їхній родині всі чоловіки воюють. За брата хвилювалася, бо бачила, що село, де він перебував, позначене на карті DeepState червоним кольором.
"Зв'язку з ним не було. І єдине, що ми знали від його командира, якому ми безмежно вдячні, Ігор живий. Тривалий час, коли брат перестав виходити на зв'язок, я особисто звернулася до уповноваженої з прав військових Ольги Решетилової з проханням допомогти нам відшукати Ігоря. Вони зробили неможливе — те, що ми маємо його сьогодні вдома. Бо 304 дні невідомості для нашої сім'ї — це просто жах. Я теж — мама військового", — каже Наталія Лещенко.
Мама Ігоря розповідає: майже щотижня отримувала від сина аудіоповідомлення, яке записувало керівництво бригади через рацію. Одне з них:
"Мамо, привіт. Христос Воскрес, вітаю тебе зі святом. Смачної паски тобі, яйця, ковбаски. Святкуй нормально. Все нормально в мене, я живий і здоровий. Цьомаю, люблю тебе. Сумую за вами. Веселих свят вам. Твій син Ігор".
"Лягала спати й увімкнула. Слухаю та й починаю плакати. Але вже мені легше ставало, хоч не бачила, але чула голос. Була така трішки недовіра. Думаю: може, це одне і те саме, але ні, він все по-інакшому говорив. Я навіть засікала, скільки хвилин, секунд був той запис", — каже Ірина.
304 дні у Плавнях
Ігор розповідає, що їхнє з побратимом завдання у Плавнях було слухати, що відбувається навколо, аби коригувати траєкторію дронів. Коли він запитав після виходу, чи багато вони допомогли, то йому відповіли, що він з побратимом "жив, як на цвинтарі". Ігор з товаришем мали два бойові зіткнення.
"У нас були двері в підвалі. Ми їх на шнурок зав'язували на випадок, коли вони (росіяни — ред.) прийдуть. Сиділи ми п'ять днів тихенько. Потім до нас завітали небажані гості. Зачули голоси, і по рації нам казали, що повз нас можуть проходити наші. Я думав, що то справді наші", — ділиться спогадами Ігор.
Проте його побратим Андрій почув, як "гості" говорять: "Москва, Москва". Він взяв одразу автомат і застрелив бійця РФ. Інший росіянин, утікаючи, кинув гранату в підвал.
"На щастя, граната не долетіла в самий підвал. Ми мали поранення. Андрій — серйозніше, бо він ближче стояв. То лежав трохи, не міг вставати. Я мав невелике уламкове поранення у вухо і в ногу. Андрієві ногу ліву "покосив" майже цілу", — розповідає Ігор.
У березні бійці застрелили ще двох "гостей з РФ", затягнули їх у кущі, щоб замаскувати.
"Командирові передали по рації. Він так замаскував, що нібито дрон вбив, аби нас не "спалили", — згадує Ігор.
Їжу та ліки бійцям у підвал передавали за допомогою дронів. Двічі були періоди, коли військовослужбовцям довелося трохи голодувати, бо не змогли отримати посилку. Тоді, каже Ігор, три дні пили чай та каву.
"Було, що і посилку нам "спалили", але не "засікли", хто її забрав і де. Лише дрон помітили. Вони потім шукали і бомбили, але не знайшли, де ми сиділи", — каже Ігор.
Військовослужбовець мав із собою вервичку від капелана, а також читав молитовник, який йому дала мама, передивлявся фотографії доньки. З побратимом розмовляли про куховарство, бо виявилося, що двоє люблять готувати. Жартували. Стриглися ножицями з аптечки. Спостерігали за тваринами через отвори у дверях підвалу.
"Двері просіли, і шпарка така вийшла. Дірка була від міномета, що неподалік від нас "попрацював". Наші місцеві сусіди — то фазани були. Їх там було багато. Я бачив лисицю, що проходила, собак. Коти були і залишилися там. Собак нема вже десь", — говорить Ігор.
"Ігоре, ти? Котику, сонечко, тебе вивезли?"
Командування починало планувати вихід Ігоря й Андрія з позиції у травні. Спочатку вони мали дочекатися заміни. Перша група до них не дійшла — підірвалася на міні. Друга йшла шість днів.
Коли вона прийшла, вдосвіта 16 червня Ігор з Андрієм вирушили з Плавнів у супроводі дрона, який виводив їх з позицій. Бійці були на бойовому завданні 304 дні, адже вирушили на нього 16 серпня 2025 року.
Як розповідає Ігор, дронщик, який виводив бійців, сказав: "Ви файно, хлопці, стартанули, можете дійти той шлях за один день". Бійці справді змогли подолати дорогу за один день.
"Нам вже під самий кінець було важко, але ми йшли через "не хочу", бо хотіли вийти. Ми пройшли приблизно 15 кілометрів. Потім нас на квадроциклах вивозили, можна сказати, у тил, де безпечніше. Одразу подзвонив мамі, як тільки вийшов. Тішилися, що я живий, бо вже родина думала, що ми не вийдемо звідти. Думали, що мій голос просто так передають, що мене вже і нема", — каже Ігор.
Його мама Ірина згадує той дзвінок від сина:
"Мамо, я вийшов". Я: Ігоре, ти? Котику, сонечко, тебе вивезли? Він каже: "Так, мамо, так". Було багато великої радості. Я побігла до своєї сестри, бо вона поруч живе, і кажу їй: "Ігоря вивели!" Там ще більша була реакція. То був і крик, і плач, і все".
Ірина каже, що її чоловік 14 років тому мав інсульт, і з того часу він може сказати лише кілька слів. У квітні він важко захворів та питав про сина.
"Він все так показував: "Де?" Хтось іде дорогою з військових, він уже думав, що то син. А наостанок так махав рукою (дещо я його розумію), каже: "Певно, я помру і вже не побачу його". Коли я чоловікові сказала, що Ігоря вивели, то він кричав. Сльози йому котилися. Він виїхав надвір, сусіди йшли, то він кричав: "Ігор вийшов!" Так прорізалося в нього то слово", — розповідає Ірина.
Першою Ігоря побачила його двоюрідна сестра Наталія Лещенко.
"Він приїхав до Франківська і зайшов до мене на роботу. Це була така зустріч, що в мене зупинялося серце. Я працюю керівницею магазину. Я його водила по всьому магазині і голосно казала: "Дивіться, це мій брат-герой. Це мій брат, який був 304 дні на позиції". І всі хвилювалися, не знали, чи йти його обнімати, чи якось йому подякувати", — говорить Наталія Лещенко.
Ігор каже, наразі з бригади вони з побратимом найдовше пробули на бойовому завданні, тому чекають на переведення з піхоти. Також йому обіцяють державну нагороду — орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
"Хочеться перемоги. Україна виграє, якщо так далі буде воювати", — завершує розмову Ігор.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, WhatsApp, Instagram, TikTok, Threads та YouTube
