Василь Саманюк 17 років господарює на полонині Борсучина, що поблизу селища Ворохта на Івано-Франківщині. Чоловік працював столяром за кордоном. Повернувшись у рідну громаду, вирішив відродити справу свого діда. Його полонина — одна з небагатьох, що працює цілий рік, а не лише у період літуванняСезонне випасання худоби на високогірних полонинах (з травня по вересень) разом із виробництвом сиру. Разом із сімʼєю Василь Саманюк виготовляє гуцульську коров'ячу бриндзю, а ще розвиває агротуризм: надає прихисток мандрівникам, частує їх "правдивим пригощенням", проводить екскурсії та розповідає, хто такі гуцули, і чому варто ходити у гори.
Кореспонденти Суспільного разом із Василем Саманюком провели добу на полонині Бурсучина, щоб розповісти, як у Карпатах газдуютьГосподарювати гуцули.
"Що тобі бракує, Василю, працювати, розвивати, заставляти поважати українське?"
Полонина Борсучина розташована на території Карпатського національного природного парку, на висоті 1200 метрів над рівнем моря. Вона розкинулася на шляху мандрівників до гори Кукул, а найшвидше до Борсучини можна дістатися із селища Ворохта. Саме звідти на свою роботу їздить Василь Саманюк.
На Борсучині своє господарство вели його дід та прадід. Орієнтовно з кінця 80-х років ХХ століття полонина "дівочила"Пустувати. У 2007 році Василь Саманюк взявся відновлювати родинну справу. Він облаштував сироварню, стайню, хатинку господаря, а згодом — ще й прихисток для мандрівників.
"Певні сімейні обставини були: здоров'я, вік. Помінявши кардинально стиль життя майстра-столяра, заробітчанина, відродив дідову родинну справу. Побувавши в певних державах Європи, побачивши, як люди мають своє, тішаться своїм, заставляють поважати своє, я подумав: що тобі бракує, Василю, працювати, розвивати, заставляти поважати своє, українське? Якщо ми будемо працювати в себе, нам не потрібно ніяких заробітків чи ще чогось. Тому я живу у Ворохті. Це є мій стиль життя, моя робота", — говорить чоловік.
"Борсучина працює цілий рік". Хто зимує на полонині
День Василя Семенюка розпочинається разом зі сходом сонця. О 6:30 з комина господарської хати вʼється димок — ґазда розпалив ватру у печі і готується кутатиДоглядати худобу.
Стайня — напівпорожня: корів після літування забирають у Ворохту, а зимувати на полонині залишається тільки десяток овець, пʼять кіз, кобила та дві собаки.
"Вівці і кози зараз тримаю на м’ясо, це — мʼясна порода. Тут є меринос і суффолк з романівською. Шерсть не йде, бриндзяСичужний розсільний сир, виготовлений з овечого, коров'ячого, козячого або суміші овечого молока з коров'ячим за допомогою ферменту дуже дорого цінується, і немає кому робити коло цього. Але тримаєш, бо любиш. Кохаєш худобу. "Кохати" у нас називається не тільки любити, а кохати — це вигодовувати. Ну і так, без овець не годен тут", — пояснює господар.
Обхід тварин навесні займає менше часу, ніж влітку, бо не потрібно доїти овець та кіз. Зараз вони чекають на потомство. Після того, як господар нагодував вівців січкоюПосічене сіно, йде до кобили.
"Кобилка Чайка — гуцульської породи, суміш з ваговозом. Досить витривалий коник. Це є така любляча тварина в нашій сім'ї, взагалі — в гуцульській, бо гуцул без коня — це як образ без рамки. Тому це є така душевна тварина, яка слугує в господарці, безпосередньо в логістиці полонини. У нас постійно були коні в родині: і у діда і у прадіда. Це — 600 кілограмів такого біополя, яке регулює психо-емоційний стан", — розповідає Василь Семанюк, чешучи свою кобилу.
Оберігати господарство від хижаків та чужинців допомагають два турецькі кангали. Чоловік придбав цих собак три роки тому.
"Це є дуже добра порода, яка дає певні сигнали про якусь небезпеку. У нас були наші гуцульські пси чи румунські — таких трьох вже забрали звідси вовки, бо вони не мають того інстинкту самозбереження. А ці дають тобі сигнал, сповіщають. Якщо вони виють, є десь вовки недалеко. У перші роки вовк був на ганку. Минулого року вівці зайшли в ліс, і з'їли хижаки яркуМолода вівця. Так, тут є і рись, але, ймовірно, то був вовк. І то не один. Тому вже знайшли люди дзвіночок, листя і роги. І все", — розповідає Василь Саманюк.
Борсучина — чи не єдина полонина на Франківщині, на якій робота не припиняється взимку, розповідає Василь Саманюк.
"Борсучина працює цілий рік задля збереження цього всього, догляду, тому так склалося вже з тих років, що ні залишитися, ні зі собою забрати. Це не поширено, зводимо кінці з кінцями в такі часи війни. Це є такий ентузіазм. А так, щоб не збанкрутувати, господарка зараз мінімізована, є чотири-п’ять корів у власності, а не 10-20. Тому слугує моя господарка насамперед для моєї сім'ї, родини і для моїх гостей", — пояснює чоловік.
"Правдивий післясмак". Як на Борсучині роблять бриндзю та розвивають агротуризм
На полонині Борсучина виготовляють тільки коровʼячу бриндзю, яка має захищене географічне зазначення. Цей сир у спеціальній колибі-сироварні, яку господар називає головною будівлею на обійсті, роблять із травня по вересень. У травні 2026 року Василь Саманюк знову проходитиме сертифікацію для того, щоб підтвердити відповідність продукції вимогам якості.
"Коли пасовище зеленіє і буяє, максимально можна отримувати щоденні удої, їх ферментувати, крафтувати у сир. Сир, який називається будз, з якого ми робимо бриндзю. Тобто, бриндзею може називатися тільки той продукт, який виготовлений у Карпатах, у гуцулів, вище 800 метрів над рівнем моря, тільки в період пасовища. Має бути певна селекція худоби — карпатської бурої, і умови дозрівання у літній колибі-сироварні", — пояснює ґазда.
Бриндзею Василь Саманюк частує мандрівників, які зупиняються у прихистку на полонині. А ще — карпатським чаєм, грибною юшкою, баношемКукурудзяна каша, зварена на вершках або сметані, заправлена шкварками, грибами та бриндзею та іншими гуцульськими стравами. Їх господар називає "правдивим пригощенням". Він переконаний, що будь-яку культуру найкраще можна зрозуміти через їжу і "правдивий післясмак".
"Є в нас певні умови, де можна заночувати. Але найважливіше — це отримати післясмак і далі розуміти цей зв’язок, атмосферу цього господарства через пригощення. Ми сприймаємо інформацію через післясмак. Ну я по собі так суджу. На враження від місця впливають не тільки емоції від краєвиду, свіжого повітря, а й післясмак. Бо людині їсти треба постійно. Тому та чи інша місцина має асоціації: морепродукти — на морі, а у гуцулів — бриндзя, гриби", — розповідає чоловік.
"Цей побут, звичаї, ліс — це все лікує душу, напоює її спокоєм"
На полонині Василь Саманюк облаштував прихисток для мандрівників. У будинку можуть поміститися приблизно 20 людей. Чоловік жартує: туристи, які приходять до нього вперше, — його гості; вдруге — друзі; а втретє — вже родичі.
"Є вже багато родичів, які були спершу мандрівниками. Ми робимо просвітницьку роботу, ділимося з людьми, хто такі гуцули, яке життя на полонині, для чого ходити в гори, як безпосередньо отримати правдивий післясмак нашої грибної зупки, правдивого баношу з бриндзею, полонинського чаю. Почути голос трембіти в такому відлунні в різні періоди року. Цей побут, ці звичаї, це життя, ліс, місця сили — це все лікує душу, напоює її спокоєм. А для нас — це непомітна така копійчина для цього ентузіазму, щоб далі розвиватися і утримувати це все", — говорить ґазда.
У березні у прихистку на полонині ночували пластуни, у яких тривав вишкіл зимового рятівництва. Зранку Василь Саманюк пригостив їх бриндзею власного виробництва та чаєм із карпатських трав.
"Бриндзя — дуже смачна. Я якраз їв кукурудзянку з пармезаном, сублімовану їжу і закинув туди до пармезану бриндзі. І це просто був найкращий сублімат у моєму житті. Я ще так смачно не їв. Загалом тут дуже гарно. У нас вікно виходило прямо на схід сонця. Ти прокидаєшся — і в тебе там така краса", — розповідає пластун, мандрівник Микола Балик.
Перед тим, як пластуни, збиралися покинути полонину, Василь Саманюк провів їм екскурсію своїм господарством, познайомив з тваринами, а на прощання затрембітав "за знайомство, на щасливу дорогу і на перемогу".
"Це — неймовірно. Дуже ціную такий екотуризм, що він в Україні розвивається, що у нас є можливість відпочити просто десь на колибі, поспілкуватися з місцевими, дізнатися про ремесла, які у цій місцевості розвиваються, навчитися чогось нового для себе та й просто "заземлитися", — розповідає пластунка, мандрівниця Юлія Михальська.
"І бізнесмен, і господар, і кухар, і роботяга — оце є ґазда"
Василь Саманюк каже, що агротуризм — це лише частина роботи. Головний напрям розвитку його господарства — ефективна селекція худоби та якісна бриндзя. Чоловік пояснює: не хотів би, щоб його справа повністю перетворилася на туристичний бізнес.
"Це все пов'язано з туризмом, але ти більше думаєш про логістику, про те, як годувати худобу, з цього ти живеш. Туризм і відвідувачі — це є певний відсоток, але щоб це не перетворити в якийсь туристичний заклад. Я не хочу це зробити. Бо гість і мандрівник має асоціювати полонину з годувальницею — з корівкою, з традиціями, але і з певними умовами", — пояснює господар.
На питання про те, як називається його професія, Василь Саманюк каже так: "Професія професією, а є ґазда. Є покликання ґаздувати, господарювати. Зараз у нас є різні терміни: фермери, тваринництво, різні чужинські слова, бо ми встидаємося своїх. Аби нас зрозуміли іноземці, ми вживаємо різні слова. Але ґазда — це є господар на своїй землі, на своєму маєтку. Він є і бізнесмен, і господар, і кухар, і роботяга. Думає, як оце все розвивати, продавати, годувати, утримувати і мати слово, гідність, чесність. Оце є ґазда", — говорить чоловік.
Він додає: зазвичай на полонинах людину, яка відповідає за утримання, організацію колективу, продаж продукції, популяризацію та розвиток, називають депутатом.
Із господарством та прийомом мандрівників йому також допомагає його сімʼя.
"Це не є професія якихось страждань, це є стиль життя. Це треба відчувати самому і бути тут. Надихає мене оце все: воля, гордість за своє, за українське, гуцульське. Це є родинна справа. Я — один з онуків, який відродив цю справу. Такий мій зараз стиль життя: фермерство, гори, гуцули. Черпаємо все з історії, спадщини. Передаємо майбутньому поколінню, аби це жило, розвивалося", — говорить Василь Саманюк.
"Ліс — це Божа комора. Надихає нас природою, свіжим повітрям, дарує грибочки, ягоди"
Сам господар живе в окремій хаті. Там у нього є дві кімнати, в одній — кілька ліжок для нього та його сімʼї, велика піч, на якій чоловік не тільки куховарить, а й сушить гриби, з яких згодом готує грибну юшку, великий стіл та креденс із посудом. Шафою для одягу слугує жердка, а біля неї — три капелюхи.
"В мене є буденний капелюх, а є святочний, вже на Великдень. Це друзі передали мені з Чехії. На ньому є таке пірко, олень, на іншому – едельвейс – герб нашого селища такий. Ну це вже під настрій. Василь убирає капелюхи під настрій", — розповідає чоловік.
На печі завжди є гарячий карпатський чай із різнотравʼя. Але зранку господар може випити і каву. До сніданку готує банош — "одне з правдивих пригощень".
"Буде одне зі святкових пригощень гуцулів, горян, пастухів — банош. Це така кінцева дегустаційна страва на свята, весілля, дні народження. Чому святкова? Бо інгредієнти — сметана і кукурудзяна крупа. Як і один продукт, так і другий не були і не є дешеві в горах", — говорить господар.
На верхній частині печі сушаться білі гриби. Їх Василь Саманюк збирає сам.
"Запах і аромат ми не можемо передати. Вони — дуже пахучі, це все — перший сорт грибочка. Оце є стабільність гуцула — бриндзя і білі гриби. Пусте ми не збираємо, для гуцула це є тільки білий гриб. Збираємо у лісі, а ліс — це Божа комора. Отак ми, місцеві люди, трактуємо це, бо ліс надихає нас природою, свіжим повітрям, дарує грибочки, ягоди", — пояснює Василь Саманюк.
В іншій кімнаті є кілька ліжок для гостей, буржуйка, стіл та книга відгуків, де про свої враження пишуть мандрівники, які побували на полонині. Кількість відвідувачів, каже Василь Саманюк, за останні роки зменшилася, але його господарство продовжують відвідувати у всі пори року і за будь-якої погоди.
"Зараз у нас — такий період ранньої весни, потепліло, хоча тут досить суворі будні. Раз так є, що ці хати аж присідають, такі тут пориви вітру. От 40 метрів за секунду вітер. Тут, як смеркне, такий мандраж для новачка. Тому досвід і сила волі — основа життя на полонині. Зазвичай запитують там, чи мені не скучно. Тут раз у кілька днів є мандрівники. Звичайно, це все зменшилося, бо важкі часи, але є певні заплановані дні. Не скучно, звичайно, бо ти собі заклопотаний своєю справою. Якщо скучно, то маємо різні засоби зараз, інтернет, Wi-Fi", — говорить чоловік.
"Тут я є українець, тут я є гуцул, тут я є ґазда"
Щоб розвивати свою справу, Василь Саманюк залучає гроші із обласного та місцевого бюджетів, а також міжнародні гранти. На початку 2026 року він отримав грант від Франкфуртського зоологічного товариства. За ці гроші планує закупити обладнання для виробництва бриндзі та намет.
"Ми замовили морозильну камеру, холодильник-вітрину, мінісироварню, електропастух, намет-зірку, у якому будемо проводити чи приймати гостей, працювати в освітянському напрямі, будемо поєднувати і студентство, і роботу, і пізнавання такої професії, стилю життя", — розповідає чоловік.
Василь Саманюк надалі планує розвивати своє господарство як сучасну екоферму.
"Я це бачу як збереження природи, примножування якісної селекції худоби, продукції, яка не несе шкоди. Аби жило наше українське. От свій до свого по своє. Підтримуємо свого виробника, чи зерно купуючи, чи бриндзю", — каже господар.
Чоловік пояснює: йому важливо зберегти автентичність Борсучини та гуцульські стандарти виробництва бриндзі.
"Надихає мене оця воля, гордість за своє. Тут я є українець, тут я є гуцул, тут я є ґазда. Щоб це говорити, треба було ставати на різні граблі, мати певний досвід. Тому не жалію, що це все було. Надихає мене оце все: худоба, тваринництво, собаки мої, вівці, коні, люди, які діляться своїм досвідом. Як воно буде надалі — подивимося, але стараємося оце зберегти, аби воно було максимально і правдиво, і логічно. І мораль аби була в цьому закладена", — завершує розмову Василь Саманюк.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, WhatsApp, Instagram, TikTok та YouTube
