На полонині Діл біля села Кривопілля Верховинської громади, що на Івано-Франківщині, 20 вересня завершилося літуванняЛітування — випасання худоби на полонинах із середини травня до середини вересня. Висота полонини — 1000-1080 метрів над рівнем моря. Її власник, уродженець села Кривопілля Іван Стефурак, цього року вперше, окрім корів та коней, вивів на неї ще й овець.
Кореспонденти Суспільного побували на полонині в останній день літування та підготували репортаж про роботу пастухів, як вони оберігають овець від хижих звірів, а також про сироваріння у Карпатах.
Дідусь-депутат керує, а внук допомагає
Депутат полониниЛюдина, яка керує всіма процесами на полонині Володимир Дручків каже, що ранок у Карпатах починається з доїння корів. Цього року було 30 голів худоби. В останній день перебування на полонині залишилася половина, бо господарі забрали худобу швидше.
"Сьогодні у нас — останній день літування. Ми зранку доїмо корів, потім — овець, доробляємо сир, обідаємо, збираємо речі, молимося і спускаємося з худобою вниз аж до села Шепіт Косівської громади. Якщо йти горами, то це недалеко — десь 12 годин", — каже Володимир Дручків.
Чоловік керує вівчарями на різних полонинах 25 років. На полонині Діл він уперше.
"Треба мати силу духу, щоб із цим працювати. Треба просто любити свою справу. Хто її не любить, тут не працюватиме. І це передається з покоління в покоління", — каже депутат.
Володимир Дручків додає, що влітку протягом чотирьох тижнів йому допомагав літувати його внук Андрій. Одягав його капелюх і брався до роботи.
"Я дуже люблю цих корів, овець, цю полонину. Я допомагав доїти корів, гнав овець у стрункуРухомий простінок у кошарі, через який по черзі беруть овець на доїння. На них треба кричати: "Рис". ПуджатиЛякати прутом, інколи бити. До корів треба кричати: "Гий". Але корови інколи йдуть самі, бо вже знають куди", — розповідає Андрій.
Бережуть отару від ведмедів, лисиць та вовків
"За кожну корівку, овечку чи коня, яких ти береш у людей, маєш відповісти. Щоб воно як навесні прийшло, так і восени повернулося до господарів. А трафункиВипадок, часто нещасливий бувають різні", — розповідає депутат полонини Володимир Дручків.
Овець можуть украсти хижі звірі — неподалік у лісах живе сім'я ведмедів, продовжує чоловік. Також у Карпатах водяться вовки та лисиці, які можуть загризти не одну вівцю в кошаріЗагорода для утримання овець.
"Якщо знайшли овечку, яку звір роздер, тобто є доказ, то ще можна домовитися з господарем, а якщо зникла безвісти, я маю відшкодувати повну вартість тварини. А ще є блискавка, грім. Цього року, дякувати Богу, нічого такого не було. Залишився ще один день, аби мирно дійти додому", — ділиться депутат.
Від хижих звірів отару овець береже пастух, який спить у застайці — маленькому приміщенні поруч.
"Колись біля застайки була ватра, тепер немає. Коли я малим літував (мені було 12 років), пригадую, вже восени з лісу віяв холод, а від ватри — тепло. Зараз дитина не буде тут спати, але колись біда змушувала", — пригадує власник полонини Іван Стефурак.
Де пройшла вівця, корова йти не буде
Іван Стефурак каже, що найбільше на полонині у нього було 60 голів великої рогатої худоби. Цього року він вирішив збудувати також кошару для овець. Назбирав у людей 150 голів. Порода — тільки карпатські, бо інші тут не виживають. Та й овець інших порід важко загнати високо в гори.
"Тут зібрані вівці з Верховинського та Косівського районів. Зараз мало хто їх тримає. Колись усі просилися, бо мали від п'яти до десяти овець, а тепер їх важко назбирати", — говорить господар полонини.
Тепер полонину ділять, щоб корови та вівці паслися окремо.
"Вівця — це така тварина, що де вона випаслася чи навіть просто пройшла, корова туди вже не піде. Тож, аби було молоко, треба ділити території", — каже Іван Стефурак.
Використовують "карпатський фільтр". Як на полонині роблять сир
На полонині Діл виготовляють вурду, бринзу та масло. Для цього змішують коров’яче та овече молоко, каже ватагЛюдина, яка відповідає за виробництво сиру Василь Юріяк.
"12 гілочок смереки кладемо на марлю, її — на казан і ллємо сюди щойно видоєне молоко. Це — такий "карпатський фільтр". Я молоко варю, потім збиваю — і так виходить сир. Збираю його і ставлю на подрюПіддашок, аби він висох та закоптився", — говорить Василь Юріяк.
Ватру в стаїПриміщення, де виготовляють сир та живуть пастухи розпалюють у день приходу на полонину — у середині травня. І горить вона до дня, коли пастухи завершують літування.
"Вона має горіти весь час. Гасити її — погана прикмета. Зате сир гарно від цього диму коптиться", — говорить Василь Юріяк.
Він ватагує 15 років, а літує на полонині змалечку.
"Не кожен тут витримає — треба бути витривалим чоловіком, бо потрібно прокидатися о 4:00 і працювати до 22:00, а часом і до 23:00. І так — щодня, без вихідних чи свят", — каже ватаг.
Частину сиру, яку виготовляють на полонині, дають господарям тварин, а решту розподіляють між тими, хто літував, та власником землі, розказує Іван Стефурак.
"У червні на полонину приходять власники худоби й вимірюють, скільки молока дає їхня корівка. Від цього і вираховується частка, яку вівчарі мають віддати їм у вересні. Сиру за кожну вівцю господарі отримують однаково. Вона дає мало молока, тому там лише кілька кілограмів. Також у нас є молоденькі, ще недійні вівці, то за них господар, навпаки, доплачує", — говорить Іван Стефурак.
Історія полонини Діл
Іван Стефурак знає історію полонини Діл, адже вона пов'язана з його родиною. На початку XX століття бездітні власники цю полонину передали своєму слузі — Дмитру Ілюку. Він загинув у 1944 році через те, що розбирав нерозірваний військовий боєприпас. Дмитра Ілюка поховали на цій полонині. Тож пасовище перейшло у власність до його сина Івана.
"Іван був моїм дядьком. Він не встиг поґаздувати, бо прийшла радянська влада, забрала в нього полонину та зробила тут колгосп. Іван Ілюк став лісником, але його підставили: намовили, ніби він дав банку йоду упівцям. Дядька засудили до 25 років. Він відсидів сім років", — розповідає Іван Стефурак.
Власник полонини говорить, що в пам'ять про людей, які тут господарювали, і для того, щоб продовжувати гуцульські традиції, він у 2002 році орендував у держави на 49 років полонину, тож тепер вважається її власником. Каже, що держава йому ніяк не допомагає.
"Завдяки цьому господарству сім'ю утримувати неможливо, тому я маю інший бізнес. А тут, збудувавши стаю, господарські споруди, наймаю людей, які літують. Це тільки для того, щоб традиції жили далі. Але, щоправда, завжди маю добрий сир, сметану, масло", — ділиться Іван Стефурак.
"Гуцули — дуже побожні люди"
Поруч із могилою Дмитра Ілюка у 2014 році Іван Стефурак поставив капличку, щоб вшанувати колишніх господарів. Збудував її разом зі своїм другом. У капличці моляться вівчарі.
"Гуцули — дуже побожні люди. Перед доїнням, перед тим, як їсти, вони моляться, бо знають, що тут, серед гір, не все залежить тільки від них. Тут є багато чинників — грім, звірі, зима посеред літа, на які може впливати тільки Бог", — розказує Іван Стефурак.
Цьогорічне літування на полонині Діл, яке тривало з 20 травня і завершилося 20 вересня, було дуже вдалим і без пригод. Цього року, каже Іван Стефурак, на пасовищі працював новий депутат, і за його керівництво власник полонини готовий поставити йому "найвищий можливий бал". Наступного року традицію продовжать.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, WhatsApp, Instagram, TikTok та YouTube
